У житті треба навчитися давати собі раду всюди.

Уперше за цілі століття, відколи стали поширюватися процеси глобалізації, світ зупинився. Адже навіть під час двох останніх світових війн було авіасполучення, здійснювалися залізничні та морські перевезення. Не закривали, як тепер під час карантину, міждержавні кордони.

У багатьох виникав страх від перспективи: чого ж чекати далі, чи не відбудеться за цим вимикання електроенергії, водо- та газопостачання. Зрештою, голоду. Якщо в селі чи маленькому містечку якось ще можна дати собі раду, а як вижити у великому місті, коли мешкаєш, скажімо, на 16-му поверсі багатоповерхівки? А ще розпач від утрати роботи. Ніхто ж не уявляв на початку карантину, як усе розвиватиметься. А немає заробітку — немає засобів до існування.

Старше покоління, яке ще пам’ятає жахіття останньої війни та голодомори, витягало з комірок пам’яті спогади, як тоді вдавалося виживати. Та й молодші, котрим про свої та чужі поневіряння розповідали бабусі й дідусі, також прораховували способи виживання. Довелося поспілкуватися з кількома жінками, котрим, очевидно, генетично передалися відчуття страху та способи порятунку в екстремальних ситуаціях.

«Понад усе боюся голоду й погромів»

Інна — успішна жінка. Має сім’ю, власну справу. Її бабуся й дідусь по татовій лінії — зі сходу країни. Побралися вже на Прикарпатті після війни. З жахом згадували Голодомор. Як сусідська жінка, що мала 11 дітей, найменшеньку зварила, щоб прогодувати старших... Бабця була із сім’ї куркулів, тож її сім’я якось вижила. Переповідала жахіття погромів. Як батьки тікали з малими дітьми, переховувалися в хащах.

Мабуть, батькові Інни передалося те намагання будь-що вистояти. Чого й дочку навчив. Казав, що вона має вміти плавати, вижити в лісі. Мешкали в гірській місцевості. То пішли якось по гриби. Сказав, що залишає дочку до ранку, та й пішов собі. Дівчинка не злякалася, спочатку з’їла все, що мала із собою в торбі, а далі пішла дивитися, чи є десь поблизу вода. Зібрала хмизу на багаття. Розпалила...

«А тут чую, якийсь наче звір поруч. Дихає так близько. Реально злякалася. Хотіла втікати, а то виявилося, що батько весь цей час був поруч і спостерігав, чи я не панікуватиму, чи дам собі раду в біді. А тоді просто сказав, що не залишає мене ночувати, бо не маю намету. І ми спокійнісінько повернулися додому. Ой, як мені згодом знадобилися ці навички! Буває, плачу від образ, але намагаюся не впадати у відчай. Щоб не бачили моїх нюнь та сліз. А ще досі страшенно боюся якихось погромів та залишитися без їжі», — каже Інна.

«Не знаю, скільки днів я провела без їжі»

Анна мешкає в одному з райцентрів Івано-Франківщини. Працює вчителькою. Понад усе уникає розмов про заробітчанство. Свій короткий, але важкий досвід не може згадувати без сліз.

«То були важкі дев’яності, безгрошів’я. За покликом сусідки поїхала на заробітки до Іспанії. А вона просто залишила мене в чужій країні саму: без грошей, документів. Виявляється, що вже заздалегідь, ще до мого приїзду, продала мене якомусь іспанцеві як товар. Коли я спротивилася і треба було віддавати завдаток отому багатію, з помсти завезла мене на якусь занедбану літню дачу та й поїхала собі. Я — в чужій країні, без фінансів, без знання мови. Добре, що в будинку були вода, чай і цукор. Ще якісь бутерброди в торбі. Ні телефону, ні годинника. Не знаю, скільки діб там провела. А коли вже голод переміг страх, якось вдалося вистрибнути через вікно на другому поверсі та й пішла на світло».

Зморену голодом і відчаєм жінку сприйняли на якійсь із автозаправок за повію, котру викинули дальнобійники. Там саме була зупинка рефрижераторів, то поруч крутилися жінки відвертої поведінки.

«Службовець АЗС запитав, чи маю СНІД і мене через це викинули з машини. Я не зрозуміла, чому він так подумав. Та коли побачила своє обличчя у вітрині крамниці, то все стало ясно: схудла, як патик, темні мішки під запалими очима, хворобливий погляд, страх. Коли на мигах переповіла свою історію, той милосердний чоловік примістив мене в якійсь комірці. Приніс курку, то я так накинулася, що аж отруїлася. Як трохи оклигала, порадив роботу на фабриці неподалік. Там на конвеєрі було важко. Але найгірше, що відморозила ноги. Зима. А в мене — якісь босоніжки та шкарпетки. Аж шкіра злізла. Трохи підлікувалася — та й правдами-неправдами повернулася додому. Отаке було моє заробітчанство», — із сумом згадує Анна.

Повернулася до педагогічної праці. Має сім’ю. Чоловік знає про поневіряння коханої і всіляко підтримує. Анна сусідку з часом пробачила. Та досі боїться довіряти людям.

Напоготові до катаклізмів

Родина Лесі має єврейське коріння. Тут знають багато історій, як ті, хто виїхав до Ізраїлю, завжди напоготові до якихось терактів. У цій країні в новобудовах навіть запроектовані внутрішні кімнати без вікон на випадок атаки. Усі звикли до атак, є розроблені алгоритми та шляхи евакуації.

Питання виживання настільки вкоренилося у свідомість Лесі, що в сім’ї завжди напоготові до якихось катаклізмів. Документи та найважливіші речі — на підхваті: те, що можна схопити в першу мить, із мінімальними витратами енергії, часу.

Прорахувала все жінка навіть під час подорожі за океан, коли туристам, здавалося б, тільки те й робити, що насолоджуватися відпочинком.

«Подорожували кораблем. Спальні каюти — внизу, вода — на рівні половини вікон. То я інтуїтивно перевірила, чи вікно щільно закрите. Навіть фіранку підносила до рам, щоб переконатися, чи не просочується волога. Автоматично прорахувала шляхи евакуації для рідних та для себе. Як зупинити воду на випадок авралу. Якщо двері відчиняються назовні, то трохи можуть зупинити потік. Якщо всередину — вирве силою стихії. Особисті речі повинні лежати так, щоб не збирати їх з усіх куточків. Сумки — щоб можна було взяти одним махом на руку», — ділиться досвідом жінка.

Сказати пін-код

Ми відганяємо від себе жахи минулих лихоліть. Дай, Боже, щоб нам цей досвід не знадобився. Та наша країна вже п’ять років живе в стані війни. Якщо на заході то майже не відчутно, то на сході наші громадяни відчули на собі всі жахіття.

Попри те, питаннями власної безпеки ми зазвичай нехтуємо. Моє покоління пам’ятає, як нас на уроках військової підготовки вчили правил евакуації. Тепер у школах є предмет «Основи безпеки життєдіяльності». Та важливо, щоб і на практиці ті навички батьки відпрацьовували з дітьми. Вчили захищатися.

Та навіть таким елементарним речам, де зберігати цінні речі в помешканні, кому і як повідомити про тайнички. Бо є багато непередбачуваних випадків. Хтось із родини потрапляє в ДТП, помирає від старості чи якихось хвороб у зрілому віці. Й навіки забирає із собою всі свої таємниці.

Розповідали випадок, як чоловік у реанімації біля своєї молодої важкохворої дружини намагався дізнатися пін-код її банківської картки, а також — де сховані сімейні заощадження (цим у них відала дружина). Хвора щось намагалася написати, та вже не встигла...

Звісно, відновити банківську картку можна. А от знайти домашні тайники — не завжди. Скільки таких історій можна оповісти! Як знаходили цілі скарби в дуплі старого дерева — сотні старих купюр, що вже перепалися. Як знайдені в підвалі паперові гроші вигляд ще зберігали, а від першого дотику розсипалися. Як під час війни закопали восени мішок цукру, а навесні витягли лише тару: цукор від вологи перетворився на солодкий сироп та просто просочився у ґрунт. Хоча останній випадок — радше, виняток, бо таким способом ховали від нерозуміння фізичних процесів. Та все-таки — урок.

Фото автора.