Іван Миколайчук, окрім багатьох інших талантів, був наділений талантом незрівняного оповідача. Колоритними розповідями одразу привертав до себе увагу у будь-якій компанії. Причому неможливо було відрізнити правду від яскраво «підмальованих» деталей. Я сам у тім переконався, коли на початку 1980-х років кілька годин бесідував з автором «Вавілона ХХ» на квартирі його тестя Євгена Карп’юка у Чернівцях.

Кіномитець любив розповідати у доброму товаристві про те, як батько віз у неділю 22 червня 1941 року дружину-породіллю з немовлям із районної лікарні у Вашківцях і як німецький «мессер» двічі пронісся над селянською підводою, поливаючи її кулеметним вогнем. Але Господь відвернув біду, не дав загинути майбутньому генієві. Чи так то було — тепер уже ніхто не підтвердить і не спростує. Миколайчук давно залишив цей світ, але ходить за ним своєрідний міт, як завжди за людиною-легендою, й розрізнити, де правда, а де вигадка, складно. Про це — в новому документальному романі Мирослава Лазарука «Чорторийські марева-видіння».

Як пише автор, «най Бог боронить фантазувати, видаючи бажане за дійсне, навіть якщо воно комусь занадто дороге».

Мабуть, один із найцікавіших розділів роману — «Миця і Нуцко» (так зверталися Іван і Марічка одне до одного). Тут не знайдемо жодних пікантних подробиць, які так полюбляє масовий читач, але буквально кожен епізод, що виринає в пам’яті вдови, навіяний трепетом великої любові. «Його так давно немає на цьому світі, а він у мені всюди, всюди, всюди...» — то з голосу Марічки. Справді бо, час безсилий над закоханою пам’яттю.

На весіллі якийсь дідок-знахар сказав нареченому, що проживе він 25 років. «Тоді я йому не повірила, — згадала Марічка. — А коли відзначали двадцятип’ятиліття нашого весілля, чоловікові залишалося прожити ще чотири дні. Він хотів, щоб під час похорону падав дощ, казав, що легше дорога стелитиметься на той світ. Дощ проливний щедро мочив усю Вкраїну, стелив Іванові дорогу в небеса. Земля не відпускала, хотіла ще його погріти, обійняти...»
Неодноразове спілкування автора з дружиною митця наскрізь пронизує «Чорторийські марева-видіння», надає їм документальної виразності та привабливості. Як і почуте письменником у родинному колі Миколайчуків у буковинському селі Чортория. Декілька цікавих фрагментів із життєпису режисера фільму «Вавілон ХХ» додає і відомий майстер кіно Роман Балаян. Отож розділ «Відлучення» — один із кращих у книжці.

Очевидно, вартувало ширше використати листування і Миколайчука, і листи до нього. Ось дві невеликі звістки, написані молодим актором до свого приятеля Мірчі Мінтенка — краєзнавця з Великого Кучурова. То була осінь 1958 року — Іван тоді саме почав навчання у студії Чернівецького театру імені Ольги Кобилянської. Та повернемось до Іванових листів до свого приятеля з Великого Кучурова. Вони бодай трохи проливають світло на початок Іванового творчого шляху. І як актора, і як кіносценариста — щоправда, тоді він працював над п’єсою. «Ні з ким порадитись. Часом мені здається, що я вже зовсім не туди вліз у життя. Знову обдумую свої кульмінаційні точки. Дуже важко, багато часу я не можу віддавати сторонній праці, тому що в театрі ще більше справ. Адже мистецтво потребує часу на всі дрібнички».

Про той час згадував згодом наставник Івана — народний артист України Петро Міхневич: «Прийшов до мене хлопчина в татових штанях, шинелі, кепці...» Згодом, на початку 80-х років, режисер Миколайчук запросив Міхневича зіграти у знятому ним фільмі «Така пізня, така тепла осінь».

Той документальний матеріал, що знайшов відображення у книжці, дає нам право стверджувати: Мирослав Лазарук наблизив масового читача до глибшого пізнання образу Миколайчука, до розуміння внеску цього митця в українську культуру, в українську душу.

...Іван не сприймав фальші чи лукавства. Якось до Миколайчуків навідався відомий московський кіносценарист і телеведучий Віктор Мережко, який виростав на Черкащині, вчився в українській школі, а вищу освіту здобув у Львові. І коли Йванова Марічка звернулася до нього українською мовою, гість попросив господарів розмовляти «на нормальном языке». І додав: «Я уважаю украинскую песню, но это ваше наре-е-е-чие»... Іван зреагував блискавично: відчинив вхідні двері й попросив московського гостя негайно піти геть.

У «Чорторийських маревах-видіннях» відтворено те колоритне селянське середовище, де народився і виріс майбутній кіномитець, де формувався його благородний і непоступливий характер. А також виписаний багатогранний, нерідко загадковий образ Майстра. Причому постає у невідомих вимірах та іпостасях, таким, якого досі ми його не знали. Роман «Чорторийські марева-видіння» належить до кращих взірців сучасної вітчизняної документальної белетристики біографічного штибу.

Книжка написана барвистою, соковитою мовою, з використанням неповторного гуцульського діалекту. Втім, якщо у діалогах і монологах такі діалектизми на своєму місці, то в авторському тексті, як на мене, вони не зовсім доречні. Наприкінці книжки не завадив би короткий словничок, де були б загальнолітературні відповідники діалектних слів. Думаю, що у наступних виданнях роману (а вони вкрай потрібні!) автор так і зробить.

Вдало доповнюють книжку ілюстрації із творів відомого художника-шістдесятника, лауреата Шевченківської премії Івана Остафійчука, який розпочинав своє навчання у Вижницькому училищі прикладного мистецтва, був добре знайомий і з Іваном Миколайчуком, і з Володимиром Івасюком. На суперобкладинці книжки розміщена репродукція його твору «Блискавка», ніби підкреслюючи блискавичність Миколайчукового життя.

Мирослав Лазарук не новачок у документально-біографічному жанрі, й дедалі частіше звертається до нього. Немов поспішає закарбувати у письмі пам’ять про відомих митців доби, яка від нас відходить. З-під пера М. Лазарука вийшли есеї про мандри Україною поета Миколи Вінграновського «Степовий Сварог» (Харків, «Фоліо», 2009-й і 2016-й), роман-есей про художника Петра Яковенка «Через терни до любови» (Чернівці, «Букрек», 2012 р.), книга-спогад про Ігоря Римарука «Забуті письмена» (Львів, «Растер-7», 2018 р.).