Усупереч усталеній думці, медична реформа почалася не з прибуттям в Київ Уляни Супрун, а на сім років раніше, у 2011-му, коли Верховна Рада ухвалила Закон № 8603 «Про порядок реформування системи охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях і м. Києві». В цих областях і Дарницькому та Дніпровському районах столиці розпочали пілотні проекти, в ході яких апробували «нові організаційно-правові та фінансово-економічні механізми» меддопомоги.
Ідея асигнування медзакладів по-новому полягала в тому, щоб фінансувати галузь не за принципом кожній свашці по ковбасці, а виділяти кошти «під конкретні види медичної допомоги, надані конкретній людині». Тому першим кроком реформи став структурний розподіл закладів за видами медичних послуг.
Поліклініки поділили на дві частини — первинної медико-санітарної допомоги (ПМСД), так званої первинки, де пацієнтів приймали сімейні лікарі (терапевти), та консультативно-діагностичні центри (КДЦ), де працювали вузькі спеціалісти. Знайоме всім поняття «поліклініка» кануло в небуття. Нові структури мали стати комунальними неприбутковими підприємствами (КНП), стати «автономними». Щоб отримати гроші, заклади мали укладати договори з РДА й ОДА, як «розпорядниками бюджетних коштів». У 2013-му МОЗ оголосив, що експеримент «пройшов успішно» й розповсюдив його на всю країну. Розпочате продовжив рестарт реформи, коли Верховна Рада 19 жовтня 2017 року прийняла Закон «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг». На цьому етапі сталася важлива зміна. Було створено новий орган виконавчої влади — Національну службу здоров’я України (НСЗУ). Уже з 2018-го Служба стала розпорядником усіх виділених на медицину бюджетних коштів. Щоб отримати фінансування, ПМСД тепер укладають угоди з НСЗУ. Новий принцип фінансування первинки частково запрацював із другого півріччя 2018-го, а в повному обсязі — з минулого року.
«Нова економічна політика» для первинки як в 2011-му, так і потім, мала підкреслено... обліковий характер. На рівні ПМСД запровадили принцип вільного вибору сімейного лікаря та ввели правило — кожен пацієнт має укласти з ним декларацію про медичне обслуговування. Терапевти мають до двох тисяч пацієнтів, сімейні лікарі — до 1800, педіатри — до 900. На кожного держава виділяє 370 грн на рік. Діють підвищуючі й понижуючі коефіцієнти. Вищі — на лікування дітей і пенсіонерів у віці понад 65 років. Менші — за кожного понаднормового пацієнта. Обіцяли, що зарплата лікарів первинки зросте до 30 тис. грн на місяць.
У нас багато писали, що «вільний вибір сімейного лікаря» і принцип «гроші ходять за пацієнтом» це новації, які підвищать якість меддопомоги. Насправді «вільний вибір» — категорія економічна. Вмикаючи механізм «гроші ходять за пацієнтом», він мав зіграти стимулюючу роль, адже вважається, що більшу кількість пацієнтів апріорі мають кращі лікарі, отже, вони й заробляти повинні більше.
Та головна роль «вибору» — облікова. Він мав «підрахувати» реальну кількість громадян, які потребують допомоги на рівні ПМСД. Держава виділяє кошти лише на тих, хто підписав угоду з лікарем, а ті, хто цього не зробили, все оплачують самі, з власної кишені. Де-факто це принцип, який діє в моделях СОЗ, базованих на обов’язковому медстрахуванні, де той, хто не сплачує страхові внески, і права на гарантовану допомогу не має, тільки у нас роль страхового поліса виконує угода з лікарем.
Тобто, реформа «первинки» — це реформа принципів фінансування ПМСД, асигнування якої тепер чітко обліковується.
Щоправда, до обіцяних 30 тис. грн зарплати не дотягнули. Таку суму мала тільки одна лікарка з Хмельницької області та й то — лише рік. Подекуди терапевти мають понад 20 тис., частіше — по 15—18 тис. грн. У Києві середня зарплата терапевтів — 10—12 тис., а медперсоналу — до 6—8 тис. грн.
