Юридична освіта та юридична професія

Останніми роками відбувається дистанціювання освіти і практики, знань і професії.

Поза всяким сумнівом, небайдужий громадянин може зауважити, що часом набуття університетського диплома ніяк не пов’язується з подальшою роботою.

Суспільство отримує непрофільних керівників, виконавців. Ми вже чули й такі сентенції: мовляв, вища освіта взагалі не є обов’язковою для посади міністра. Це вкрай загрозлива тенденція.

Окремо стоїть ця проблема у контексті «Юридична освіта та юридична практика», оскільки є надзвичайно наближеною до долі конкретної людини: бути за ґратами чи ні, втратити майно чи ні, втратити батьківство чи ні?..

Зрозуміло, що на цьому ґрунті виникають дискусії щодо юридичної професії, яка має безпосередньо залежати від юридичної освіти. Дехто вважає, що професія юриста здобувається на практиці.

А освіта потрібна не для якості знань, а для отримання диплома.

На жаль, така позиція є доволі поширеною, хоча цілком очевидно, що вона порушує баланс між реально практикуючими і кількістю «дипломованих» правників.

Модель сучасного юриста за професією дедалі більше загострює проблему юридичного навчання як згусток внутрішніх суперечностей, що пов’язано з наявними важкозрозумілими стандартами, які у реформах, зокрема вищої освіти західноєвропейського зразка, втратили власну національну концепцію «досягнення освіти окремо від професійної здатності». Це не означає, буцімто кожен юрист — учений і практик — має готуватися за шаблоном пізнання права на основі електронних ресурсів, оминаючи порівняльне залучення зарубіжних джерел, коли навчання має демонструвати «ступені здатності» отримати юридичну професію ще в навчальному закладі.

Цей круглий стіл, ініційований професором, академіком Національної академії правових наук України, лауреатом Державної премії в галузі науки і техніки Анатолієм Селівановим, зосереджує увагу на пошуку відповідей, які концептуально відповідали б перспективам забезпечення інтересів суспільства і держави поєднанням національної системи підготовки фахівців, які у всі часи шанувалися за бездоганне правове мислення, високу мораль і совість юридичної професії.
Учасники круглого столу:

проректор Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, д. ю. н., професор, член-кор. НАПрН України Юрій Григорович БАРАБАШ;

суддя Конституційного Суду України, д. ю. н., професор Віктор Валентинович ГОРОДОВЕНКО;

президент ГО «Асоціація юристів фінансового і банківського права України», професор Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, д. ю. н., професор, дійсний член (академік) НАПрН України, заслужений юрист України Анатолій Олександрович СЕЛІВАНОВ;

завідувачка відділу Інституту держави і права імені В. М. Корецького, д. ю. н., професор, дійсний член (академік) НАПрН України Наталія Миколаївна ОНІЩЕНКО;

завідувач кафедри трудового права та права соціального забезпечення юридичного факультету КНУ імені Т. Шевченка, д. ю. н., професор, академік НАПрН України Микола Іванович ІНШИН.

— З огляду на проблеми, які постали перед нашим суспільством, питання юридичної освіти і практики є надзвичайно актуальними.

Як ви оцінили би нинішній стан реформаторських потуг у цій галузі?

Селіванов: Чи можна бути байдужим до того, що вже держава втратила інтерес до кадрового відбору для органів правосуддя, прокуратури, поліції, а конкурси правників на державні посади перетворилися, швидше, у «відсів» достойних і підготовлених для юридичної служби, але з широкими дверима та перевагами «середньостатистичного» дипломованого висуванця впливовими батьками або партнерами бізнес-структур. Більшість вчених-правознавців зауважують, що жодних фантазій не вистачить, щоб зрозуміти, як нині в державному апараті (в широкому сенсі) за конкурсними балами опиняються на робочих місцях малоосвічені «професіонали»? Вони не знають навіть прізвищ своїх викладачів, не прослухали курси або спецкурси (для магістрів) лекцій, не написали жодного реферату. Тобто освіта не створила професійного юриста.

Знову я себе, власне, й запитую: як таке може бути і до чого доведе така ситуація наше суспільство, коли щороку з різного рівня навчальних закладів на широкий простір у пошуках роботи — гідної своєї професії юриста, виходять майже 16 тисяч правників, які вважаються фахівцями? Уже за першого знайомства з реальним законодавством багатьом із них ставлять запитання: які професори та викладачі вас вчили?

Це не для теоретичних дискусій — головне, важливо критично подивитися на малоефективну організацію навчального процесу за планами так званої «болонської системи» (Україна приєдналася до Болонської декларації у 2004 році), коли навчання об’єктивно створює «вакуум» знань. Саме тому багато хто з «дипломованих правників» навіть соромиться заявити, що він лекції не відвідував, а практичні заняття йому були нецікаві. І що слід очікувати, коли не було навчання, то не буде і вищої освіти. Так у чому головна причина непридатності багатьох студентів-юристів, яких можна зустріти на різних ділянках праці, окрім юридичної практики? Для себе я зробив висновок — розумний в середній школі, механічно за шкалою ЗНО, отримавши право навчання в університеті, мало придатний сприймати дидактику навчання юридичної професії. Тобто у нього було інше покликання, але потяг до «популярної» професії юриста швидко закінчився, і він зайняв чуже місце, у нього не було зустрічей з педагогом — професором, доцентом, які мали б не тести і бали складати до вступу абітурієнтам, а на першій зустрічі виявити його ПОКЛИКАННЯ! На наш погляд, перебудова організації юридичної освіти, що відбувається вже понад двадцять років, засвідчила, що навчання права — «криве дзеркало», позбавлене перспектив поки що досягти нової якості через зменшення, шляхом відбору кількості тих, хто здатен полюбити всім серцем Закон і Право.

Барабаш: Тривалий час відбувається реформування правничої освіти. На багатьох етапах я залучався чи як експерт, чи в статусі члена робочих органів. Мушу визнати, що наміри, які плекалися багатьма моїми однодумцями, так і залишилися намірами. Для того багато причин. По суті, на сьогодні реалізована лише одна складова — це запровадження вступних випробувань до магістратури з використанням технологій ЗНО. Фактично, це «магістерське ЗНО» мало стати передвісником єдиного державного кваліфікаційного іспиту для випускників одноступеневої «наскрізної» магістратури.

Натомість фактично слід визнати, що змістовно ми виявилися не готові до цього важливого кроку. Потрібно зробити значні зусилля заради методологічного оновлення змісту навчання в правничих школах. Лише коли юридична освіта отримає інше «практично орієнтоване звучання», ми зможемо започаткувати нову філософію атестації випускників наскрізної правничої магістратури як першого важливого кроку доступу до правничої професії.

Це означає, що слід дискутувати не тільки про створення нових фільтрів відбору, а й, що для мене вагоміше, наполегливо працювати над тим, щоб молодий правник мав достатній рівень не тільки теоретичних знань, а й базових навичок для реалізації себе в різних сферах юридичної практики.

Для професії правника важливими є і глибокі теоретичні знання, що надають змогу визначити правову кваліфікацію певним суспільним відносинам, правильно застосувати норми матеріального та процесуального права, сформувати власну правову позицію, і практичні навички та вміння, необхідні для роботи юриста, починаючи від простих, як розрахувати ціну позову, судовий збір тощо, до більш складних — складання клопотання, позовної заяви, рішення суду, вироку, договору тощо, вміння публічно виступати з промовою в судових дебатах, підтримати державне обвинувачення та ін. Для того, щоб вища юридична освіта задовольняла потреби практиків, необхідно поруч із класичними підходами в освіті більше спрямовувати навчальний процес на здобуття практичних навичок та вмінь. Як ефективну модель набуття практичних навичок здобувачами вищої юридичної освіти можна використати досвід Національної школи суддів України в підготовці суддів, працівників апаратів судів, зокрема щодо активного використання інтерактивних методів викладання (міні-лекція, обговорення в малих групах, рольова гра тощо). У цьому аспекті доцільно більш широко запроваджувати бінарні заняття в закладах вищої освіти, які б разом проводили викладач та практик-сумісник. Таке поєднання практичного досвіду одного з викладачів та глибоких теоретичних знань другого з викладачів сприяли б підвищенню рівня практичної підготовки здобувачів вищої юридичної освіти. Крім того, доцільно в освітньо-професійних програмах при підготовці здобувачів вищої освіти ступеня вищої освіти «магістр» вибірковий блок навчальних дисциплін формувати за певною спеціалізацією, надаючи перевагу тим навчальним дисциплінам, які сприятимуть формуванню саме практичних навичок та вмінь.

Оніщенко: Слід зазначити, що останнім часом ми не можемо поскаржитися на недостатню увагу як до здобувачів юридичної освіти, до самого освітнього процесу, так і до тих вимог, що нині висуваються буквально до «носіїв» юридичних знань — тобто до викладачів (професорсько-викладацького складу) ЗВО України. Ці вимоги, сучасні напрацювання в окресленій площині є, безперечно, дуже важливими, але часто зачіпають суто технічні аспекти і відображають, швидше, інструментальну складову запропонованих змін, ніж сутнісну. З огляду на зазначене, великого суто змістовного наповнення потребують правовиховні процеси здобувачів юридичної освіти. Прикладно, ілюстративно хотілося б зупинитися на таких категоріях: 1) правове виховання; 2) обізнаність у праві; 3) виховання правом.

Зрозуміло, що перша категорія мала важливе громадянське значення, втім, сьогодні щодо студентів-юристів та, мабуть, не тільки, ця категорія, з огляду на високий динамізм суспільних відносин, втрачає своє первісне значення та потребує нових форм, способів та методів.

Тому більше уваги хотілося б приділити категоріям «обізнаність у праві» та «виховання правом».

Актуальність вивчення категорії «обізнаність у праві» пов’язана із однією з важливих проблем, прикметою й характеристикою нашого сьогодення стає необхідність вивчення такого феномену, як обізнаність у праві.

Утім, сьогодні цілеспрямовано, для широкого загалу та у визначених масштабах (унаслідок відомих усім причин) така робота проводиться недостатньо інтенсивно. Тому, з урахуванням вимог часу, мабуть, не всім прошаркам суспільства слід чекати, поки тебе будуть «правовиховувати» (особливо, на наш погляд, це стосується студентів-юристів), робити певні кроки в цьому напрямі самостійно. Отже, на часі аналіз явища «правова обізнаність» у контексті не тільки, а можливо, не стільки правовиховного потенціалу, скільки саме правової обізнаності як самореалізації в освоєнні правового інформативного поля. Я в змозі з моїми колегами стверджувати, як постулат, що якість нашого життя так чи інакше залежить від якості законодавства. Щодня представники і юридичної доктрини, і юридичної практики ламають списи в боротьбі за «законодавчу досконалість». Зрозуміло, втім, що хоч би який був рівень (хай буде найвищий) прийнятої норми, «оволодіння» нею, можливість користуватися, розуміючи всю палітру наданих та гарантованих прав і свобод, залежить безпосередньо від такого явища, як обізнаність у праві. Спробуємо проаналізувати цю правову категорію, спираючись на словниковий аналіз. «Обізнаний — який знається на чомусь, добре ознайомлений з чимось». І далі — «обізнаватися — вивчати щось, знайомитися з чимось». Отже, як бачимо, співіснують дві складові або два елементи сутності цього поняття: по-перше, слід бути добре ознайомленим з певним явищем (предметом, поняттям тощо); по-друге, що випливає з першого — вивчати що-небудь.

Отже, структурно «обізнаність у праві» полягає в можливості ретельно ознайомитися, вивчити правові норми та, відповідно, оволодіти тими знаннями в необхідному обсязі й на необхідному (для захисту прав, свобод і законних інтересів) рівні. Отже, з першого кроку — ознайомлення з правовим матеріалом. Вивчення норм права передбачає багато різних складових, аспектів доктрини та практики і правотворчості, і правореалізації. Безумовно, таке вивчення передбачає як інструментальні, так і сутнісні складові.

Тож обізнаність у праві — це засвоєння людиною різнобічних правових знань з метою їх використання в усіх сферах життєдіяльності задля найбільш повної реалізації прав, свобод і законних інтересів. Цей процес окреслений такими завданнями: 1) формування та розвиток правових знань особи у сфері державного управління; 2) виховання поваги до права як соціальної цінності та до принципів правозаконності; 3) вироблення потреб і навичок активного захисту своїх прав, свобод та законних інтересів у встановленому законом порядку. Реалізація вищезазначених цілей та завдань дасть змогу сформувати належний рівень обізнаності у праві. Шляхом проведення семінарів, що забезпечують профільне розширення та поглиблення уяви про право як особливий соціальний інститут, феномен правової культури, її принципів, особливостей регулювання різних форм суспільних відносин, особливо в політичній та економічній сферах, для широкого загалу.

Отже, для здобувачів вищої юридичної освіти першочерговим елементом виховання є створення необхідних умов для отримання широкого кола навичок і умінь в контексті обізнаності з правом.

— Нові виклики поставили перед працівниками складні завдання. Частково в їх розв’язанні послуговуємося зарубіжним досвідом. Інколи відбувається зміщення співвідношення ролі приватних юристів і держави.

Як знайти баланс інтересів?

Селіванов: Нову модель юридичної професії можна сформулювати докорінними змінами: 1) скороченням кількості юридичних факультетів та інститутів у непрофільних вищих освітніх закладах; 2) введенням так званого «вільного дефіциту місць безплатно дублюючого набору студентів і кандидатів у студенти». Потім іспити першого півріччя з виявленням якостей фахової здатності у засвоєнні: а) енциклопедії права; б) римського права; в) іноземної мови (за програмою юриста-перекладача); г) державного права і конституційного ладу України. Важливо замість так званої болонської методики, на наш погляд, створити функціональне навчання піврічного інтенсиву педагогічного виховання, щоб довести кожному претенденту, який знайшов своє покликання в юриспруденції. Такий формат, можливо, по-новому створить всередині вищої школи (університетів) розмежування управління на «апаратне» і дидактичне. Адже невипадково великий педагог і теоретик права Л. І. Петражицький у своїй праці «Університет і наука» зазначав: «Вміле навчання є вже et ipso і виховання!».

Важливо зазначити, що суспільство до юридичної освіти і юридичної професії ставиться з особливим застереженням, оскільки правова система не в змозі була перемогти злочинність, безмежну бюрократизацію і «тіньову економіку», яка позбавлена моралі та доброчесності.

Отже, в умовах «тіньової юридичної діяльності» суспільство запитує: як сталося, що за наявності великого потенціалу юридично освічених фахівців держава ослабла і цим пояснюється свавілля корупції, що призвело до перехоплення приватними корпораціями і кланами державних функцій. Цю реальність, як вимогу суспільства, повинні осмислити вчені й викладачі й по-новому вчити майбутніх юристів правильно розуміти лобістську діяльність, відрізняючи її від підкупу правоохоронців, латентного протекціонізму та інших негативних явищ, з якими потрібно боротися за допомогою закону і права. У навчальних програмах і підручниках, зокрема, ми не знайдемо «правову форму реального впливу народу на владу», коли людині надаються реальні юридичні засоби (інструменти) боротися за свої права, обстоювати справедливість, оскільки правова держава — це не стільки результат, скільки для юристів процес боротьби за право. Чи не втрачається у правовій освіті сучасного суспільства такий важливий елемент, як правова культура, без якої неможливо стверджувати про існування в державі правової політики і високоосвіченого корпусу юристів, які здатні на практиці доводити свої принципи державних діячів.

Отже, юридична освіта, можливо, ресурсами Міністерства освіти і науки ставить проблему провести суспільно-критичний аналіз освіти, яка створює юридичну соціально-професійну групу, щодо її кількісної та якісної характеристики.

Барабаш: Світоглядною основою для подальших реформаторських кроків є усвідомлення всіма юристами, незалежно від того, до якої правничої професії вони нині належать, бути єдиною спільнотою. Як це має існувати в реальності, мені довелося спостерігати в США, де 356 тисяч суддів, прокурорів, практикуючих адвокатів об’єднані під «одним дахом» в Асоціацію юристів (Bar Association). Ці люди спілкуються однією професійною мовою, не створюючи між собою «інституційних» стін. Принципово важливим в існуванні такої організації є забезпечення належної якості правничої освіти та створення і підтримання єдиних етичних стандартів в юридичній професії. Такий універсалізм дає змогу висувати однаково високі вимоги до всіх правників незалежно від сфери застосування юридичних знань.

Що ще також залишається вкрай важливим — це те, що абсолютна більшість адвокатських об’єднань думає про своє майбутнє поповнення і з цією метою запроваджує правила про обов’язковість забезпечення своїми адвокатами проходження в них практики студентами-юристами pro bono. У середньому юристи мають витрачати на таке волонтерство 100—200 годин на рік.

Городовенко: Хочу зауважити, що ми всі, учасники круглого столу, свого часу навчалися саме за моделлю класичного пізнання права, і, в принципі, нас можна вважати успішними в юридичній професії, але ми приходили на навчання вже з певним життєвим досвідом (служба в армії, наявність трудового стажу, перебування в шлюбі тощо), та й життя на той час було таке, що більшість із нас поєднували навчання з роботою, в тому числі й з юридичною практикою. Усе це сприяло формуванню практичних навичок та вмінь, підвищувало рівень відповідальності, добросовісності, поваги. На сьогодні студент — зовсім молода людина — випускник школи, який у закладі вищої освіти набуває і свій життєвий досвід. Відповідно й модель навчання потребує змін. Крім того, сучасна юридична професія також потребує інших навичок та вмінь від юриста. Згадую судові рішення початку 90-х років, які ще друкувалися на друкарській машинці: за своїм обсягом вони були не дуже значні. Що ми маємо на сьогодні: судове рішення на 20 сторінок нікого не дивує, у ньому є аналіз не тільки чинного законодавства України, а й рішень Європейського суду з прав людини, висновків Верховного Суду тощо.

Щодо обов’язкової практики після другого курсу, то, безумовно, вона повинна бути, але повинна бути кілька місяців, причому повинна бути не ознайомчою, а навчальною практикою, проте організація такої практики більше залежатиме від бази практики та керівника практики. Тому важливим на сьогодні є об’єднання зусиль закладів вищої освіти та практичних структур у реформуванні вищої юридичної освіти, без такого симбіозу досягти зрушень неможливо. Бачиться, що на цьому шляху треба активізувати роботу випускників закладів вищої освіти, зокрема асоціацій випускників. Що стосується запровадження дуальної форми здобуття вищої освіти, як це передбачено ч. 6 ст. 49 Закону України від 1 липня 2014 р. «Про вищу освіту», як способу здобуття освіти здобувачами денної форми, що передбачає навчання на робочому місці на підприємствах, в установах та організаціях для набуття певної кваліфікації обсягом від 25 відсотків до 60 відсотків загального обсягу освітньої програми на основі договору, а навчання на робочому місці передбачає виконання посадових обов’язків відповідно до трудового договору, то, на мій погляд, до запровадження дуальної освіти в юридичній освіті треба підходити досить виважено. Це обумовлено тим, що на більшість посад в юридичній професії призначаються особи за результатами конкурсного відбору. Доцільним є також запровадження деяких елементів дуальної освіти в підготовку юристів, зокрема, укладення договорів про співпрацю з адвокатськими бюро, адвокатськими об’єднаннями, нотаріусами тощо та проведення виробничої практики, стажування на їх базах.

— Проблеми були, є і будуть. Справа не лише у виявленні та оприлюдненні. Головне — подолання причин їхнього виникнення.

Тобто мова, мабуть, має йти не лише про підготовку фахівців, а й про розкриття таланту майбутнього юриста?

Барабаш: Фактично ми маємо унікальне об’єднання інституцій та окремих юристів, які мають однакові морально-етичні орієнтири та універсальне розуміння сутності правничої професії та значення юриста в суспільстві та державі. При цьому і це, мабуть, найпринциповіше для нашої дискусії, правничі школи не існують поодинці. Звичайно, що вони об’єднані у власну асоціацію, однак фактично вони перебувають «під крилом» Асоціації юристів. Асоціація забезпечує акредитацію, виробляє етичні стандарти (до речі, перед складанням кваліфікаційного іспиту всі випускники-юристи мають складати спеціальний двогодинний іспит на знання правил професійної відповідальності правника), сприяють набуттю професійних навичок тощо.

Не будучи апологетом всього американського, мушу визнати, що саме така система працює з максимальною ефективністю. Що ж ми маємо в нашій ситуації? З одного боку, півтори сотні правничих освітніх закладів, які змушені вирішувати всі свої питання самотужки, концентруючи свої зусилля переважно на боротьбі за абітурієнта, а з іншого — роз’єднані професійні спільноти, які почасти в межах однієї правничої професії не здатні знайти форму консенсусного існування.

Практична підготовка студентів у цій системі координат фактично віддана на відкуп самим правничим школам, які за допомогою власних ресурсів (передовсім клінічної освіти) чи пошуку баз практики, забезпечують отримання студентами цієї складовою освітньо-професійної програми. Будемо відверті, почасти студентська практика має формальний характер, насамперед через небажання представників правничої професії витрачати свій час та сили на таку діяльність, яка по факту є pro bono, а досить часто і через відсутність елементарних знань із керівництва практикою.

Городовенко: Розпочну з цитування Конфуція: «Я чую — я забуваю. Я бачу — я запам’ятовую. Я роблю — я розумію». Отже, у навчанні приходить успіх тоді, коли студент не тільки опановує теоретичні знання, а й самостійно набуває практичних навичок підготовки юридичних документів, надання юридичних консультацій. На сьогодні студенти досить швидко опановують різноманітні пошукові системи, вміло користуються базою «Єдиний державний реєстр судових рішень», мають навички пошуку певної судової чи іншої практики з проблеми, яку необхідно вирішити, проте їм досить складно самостійно підготувати описову, мотивувальну чи резолютивну частину певного юридичного документа, сформулювати позовні вимоги тощо.

Видається, що майбутнє в юридичній освіті — за компетентнісною моделлю навчання. Як мудро зазначають мої викладачі — відомі вчені-академіки вельмишановні Василь Якович Тацій та Вячеслав Васильович Комаров, «компетентнісна модель підготовки юристів передбачає подолання істотного розриву між юридичною освітою і соціальною практикою. Посилення практичної спрямованості навчання пов’язане із поєднанням навчання здобувачів юридичної освіти з професійною діяльністю у форматах волонтерства, надання безоплатної правової допомоги, юридичних клінік, стажування тощо. Модернізація юридичної освіти на основі компетентнісного підходу, посилення практичної складової в підготовці юристів не повинні вести до відмови від фундаментальної вищої юридичної освіти, яка належить до кращих традицій вітчизняної юридичної школи».

Оніщенко: Виховання правом відображає як змістовну категорію освоєння необхідних правових знань, так і сутнісне розуміння ролі і значення права в житті людини, громадянського суспільства і держави.

На жаль, останнім часом представники різних верств українського суспільства дедалі частіше нарікають на відсутність зрушень на шляху подолання корупції, реформування ключових секторів розвитку держави, усунення порушень прав людини тощо. Утім, на думку автора, основним рушієм процесу викоренення перерахованих негативних явищ мають стати не тільки економічні чи соціальні чинники, а й наявність чіткої громадянської позиції, котра повинна забезпечити спроможність кожної особи протистояти різноманітним турбулентним проявам сьогодення. Іншими словами, оновлення суспільства можливе не під час очікування змін, а внаслідок особистих рішучих дій людини в усіх сферах життєдіяльності соціуму, котрі, у свою чергу, безпосередньо пов’язані з її громадянською вихованістю. Вочевидь, ідеться про проблему формування особистості, яка здатна самостійно мислити, приймати рішення з усвідомленням того, що права однієї людини не можуть порушувати права іншої. Раціональне і законне співвідношення та існування прав і інтересів у суспільстві саме відображають рівень або індекс гарантування, забезпечення і захищеності прав людини.

Серед полемічних елементів нашого співжиття: наскільки відкриття метро, ресторанів, ТРЦ, сьогодні забезпечуючи права однієї частини громадян, «гармонують» з правами інших, що вважають це передчасним.

Зрозуміло, що життя постійно ставитиме багато складних проблематичних викликів і питань. І саме виховання правом стає тим необхідним орієнтиром для майбутніх юристів, що відображає їх громадянську позицію і здатність до громадянської відповідальності.

Селіванов: Не можна не виділити ще одну важливу рису в набутті юридичної освіти. Її слід розглядати і розуміти кожному абітурієнту на першому кроці свого самостійного вибору професії. Його уявлення про юридичну професію сприймається без заперечень, а саме, це соціальний авторитет та суспільна повага до професійної групи юристів серед інших професій інтелектуальної праці в кожній державі. В юридичній літературі деякі вчені-теоретики права з початку 70-х років почали пропагувати професію юриста з позиції «романтики, як елемента правової реформи» та виконання функцій, особливо важливих для держави. Можливо уявити собі, як негативно це позначилось на сучасному стані, зокрема механічне скорочення обсягу компетенції і штатних прокурорських працівників, коли змінами до статті 131 Конституції України з 2017 року прокуратура позбавлена функції допомагати державі утвердженню єдиної законності, а пріоритет надано підтриманню публічного обвинувачення в суді. Мабуть, тому ліквідована Академія прокуратури, а Генеральний прокурор позбавлений в Основному Законі раніше обов’язкової ознаки «України». Структурно, самостійний статус прокуратури чомусь визначений у розділі VIII «Правосуддя».

Юридична освіта має формувати, як зазначив шановний Суддя, поряд із професійними високі морально-етичні риси, закладені у змістовній відповідальності майбутніх правників щодо сумлінності і людської гідності своїх вчинків. Вчені і викладачі юридичних спеціальностей вищої школи занепокоєні студентською і аспірантською «творчістю» із запозиченням, що ставлять від сумнів щодо достовірності текстів та відповідності студентів моральної чистоти у їхніх самостійних працях. Мабуть, від цього і настають такі «примітивно» образливі наслідки, коли законодавець під час відбору на посади суддів, прокурорів, адвокатів ставить конкурсні вимоги в один ряд і для звичайних фахівців з дипломами правників, і такі само для осіб з науковими ступенями кандидатів і докторів наук за спеціальністю. Хіба це створює повагу до наукових досягнень фахівців права, виділяє «цінність розуму», якого вже досягнуто в оцінках науковими ступенями? Мабуть, цей показник характеризує деградацію суспільства, яку не бажають помічати в уряді та профільному міністерстві.

Іншин: На сучасному етапі вкрай важлива проблема зміщення акцентів, взаємодія, співпраця та розвиток із науково-освітніми Центрами, що діють при юридичних факультетах ЗВО в Україні та за кордоном. Саме вони є тим осередком, який спроможний комплексно урегулювати, а, головне, збалансувати юридичну освіту та професію. Наведу вкрай важливий приклад створення Центру проблем імплементації європейського соціального права як структурного підрозділу нашого університету. Його мета у своїй діяльності націлена на вирішення як глибоких теоретичних дослідницьких проблем, так і безпосередньо тісної співпраці із студентами. Зокрема в контексті проведення наукових досліджень у сфері соціального права України та держав ЄС, набуття практичних навичок студентами із соціальної комунікації, стратегічного мислення забезпечення соціальної безпеки та адміністрування.

Із Центром підписано 16 меморандумів по співпраці з вітчизняними ЗВО, юридичними клініками, кафедрами, фондами. Зокрема, серед партнерів Центру — органи державної влади та громадські організації, зокрема Міністерство соціальної політики України, Міністерство у справах ветеранів та внутрішньо переміщених осіб в Україні, Комітет з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення Верховної Ради України тощо.

Співпраця з партнерами Центру надає унікальну можливість для набуття саме студентами практичних навичок в реалізації соціальних прав, їх охорони та захисту. Адже студенти безпосередньо залучаються до проведення різного роду майстер-класів, форумів, зборів, заходів організаційного характеру, у яких вони набувають практичні навички у правовій допомозі.

Наше завдання успішно досягти мети сформувати інформаційну базу наукових праць, публікацій по соціальному праву (дисертації та автореферати, інші періодична та спеціальна література).

Центром розроблено та підготовлено науковий Проект на тему: «Правове забезпечення соціальної безпеки в євроінтеграційних умовах». У квітні 2020 року отримано грантове фінансування із МОН у сумі понад 4 мільйони гривень на 3 роки виконання науково-дослідної роботи.

На базі Центру розроблено спеціалізацію навчальної програми «Соціальна безпека державної служби» як оригінальний магістерський курс.

Водночас, Центри, як модель вдосконалення юридичної освіти, також мають одну із переваг перед класичними кафедрами юридичних факультетів, які за своїм статусом просто недотягують до роботи більш практичного, прикладного характеру. А це — участь у грантових проектах. Це потребує значних зусиль організаційного та креативно-наукового характеру. Грантові напрямки новий тренд удосконалення та комунікації, здійснення наукових доробок що є затребуваними в суспільстві, державі, вони також є майданчиком для залучення студентів до науково-дослідної роботи, а також, маркером актуальності вченого, яка визначається його науково-метричними показниками, здатністю швидко вирішувати актуальні проблеми науки із практичним втіленням. Також перевага Центрів полягає у створенні та діяльності наукових шкіл різного характеру, взаємодії та співпраці із іншими Центрами ЗВО.

Але ми критично оцінюємо досягнуте і маємо виправдати підтримку нашого ректорату і міжнародних організацій, які цінують нашу творчу співпрацю.

Редакція «Голосу України» дякує учасникам круглого столу за порушені проблеми і пошук шляхів їх розв’язання.