Він ні на мить не випускає з рук автомат. Тримає його бережно і з якоюсь неприхованою повагою та вдячністю. Намагається жартувати, але усмішка явно з присмаком гіркоти. Воно і не дивно, адже чоловік розуміє, що доведеться говорити про війну без фальші, відкриваючи душу на загал. Згадувати те, що досі періодично бачить у страшних снах, заново роз’ятрювати душевні рани, які начебто зарубцювались, але все одно ниють і часом кровоточать.
Сергій у Збройних Силах з 2014-го. Під час мобілізації мав певний бонус, оскільки числився резервістом. Дуже швидко пройшов планові тренування з іншими хлопцями у складі підрозділу та й розпочав «гастролювання» різними куточками Донбасу. Врешті-решт стабільна дислокація випала у районі Іловайська.
— Уже тоді там ситуація була досить напруженою, — розповідає Сергій. — Але ніхто навіть уявити не міг, якою масштабною трагедією потім усе обернеться і що від самої назви міста стискатиме у грудях та у скронях. Переміщувались ми постійно невеликими групами, збирали інформацію і дані про ворога. Прикривав завжди БМП. Уже перші наші розвідувальні виходи дали беззаперечне і достовірне підтвердження — проти України воюють регулярні війська російської армії.
Уперше Сергій чітко побачив профіль смерті у Зеленопіллі.
— Чергове завдання, рухались, як книжка вчить, усе було ідеально, — згадує військовий. — Попереду традиційно БМП. І тут за черговим поворотом зненацька бачимо старий розбитий танк. Щойно наш водій зманеврував у бік — по нас одразу розпочався прицільний вогонь зі всіх боків. Стало зрозуміло, що це засідка. Ми залишилися взагалі без прикриття. І тут ще, як на зло, РПГ потрапляє у танк і осколок від нього рикошетом ранить нашого хлопця. Я і ще один товариш кинулися його витягувати, травма тяжка, фонтан крові. В усьому тому хаосі якось зуміли надати першу допомогу з підручних засобів, але відстали від нашої загальної групи й опинились утрьох в ізоляції. Добре, що поруч на узбіччі був потужний бруствер — причаїлися біля нього. Зі зброї — лише мій автомат, рації знищені. Обстріли не припиняються, кулі реально свистять над головами. І коли вже, здавалось, кінець, то, мов за помахом чарівної палички, буквально підлітає наша БМП, і ми на ходу встигаємо на неї заскочити. Згадую то все — і досі адреналін зашкалює. До речі, поранений вижив, вилікувався, нині служить і не припиняє дякувати, що не покинули тоді.
А ще Сергій із захватом пригадує... кавуни. Ціле поле неподалік їхнього базового табору. Спека нереальна, і пузаті полосатики неабияк тішили. Такі соковиті, солодкі. То була своєрідна ложка меду у величезній бочці «військового» дьогтю.
Усі проведені операції військовий із певних причин не може афішувати, але деякими охоче поділився.
— Якось о четвертій ранку зайшли в село між Донецьком та Іловайськом. Проїжджа частина. Розпізнавальної символіки на нас, звісно, не було. Саме по трасі рухалися «Газель» і «Жигулі». Ми почали голосувати. Зупинилися обидві. Георгіївські стрічки, російські прапорці — без сумнівів, перед нами були російські найманці. Діалог був «привітним», але недовгим. У результаті всіх скрутили та передали відповідним органам. Між іншим, серед них був титулований снайпер.
...Буквально за кілька днів до іловайського пекла Сергій та його група вибули на ротацію. Чоловік пригадує, що вона чомусь відбулася надто швидко.
— Я таки вискочив з автобуса та підійшов до хлопців із нової зміни, деяких знав особисто, обійняв, побажав удачі, встигли домовитися, що якось обов’язково посидимо дружним колективом. Не здогадувався, що більшість із них бачу востаннє, — стискає кулаки й опускає очі. — Коли з’явилася інформація про трагічні події, то хаотично почав набирати їхні номери по мобільному... Майже ніхто не відповів і вже ніколи не візьме слухавку. Досі не можу видалити деякі номери, не піднімається рука. Я мав бути там, укотре ангел-охоронець відвів... Щоразу згадую свого сина, йому зараз дев’ять років, дуже цікавиться історією. У школі всім розповідає, який його тато Герой і безстрашний воїн. Для мене то найбільший комплімент і нагорода, але соромно, бо зрідка буваю вдома, частіше по мобільному спілкуємося. Постійно вибачаюсь, а у відповідь: «Ти ж не на морі відпочиваєш. Не треба ніяких подарунків — повертайся живим, будь ласка, чекаємо».
