— Володимире Михайловичу, як Конституція України, день якої відзначають 28 червня, відповідає сучасним суспільно-політичним реаліям?

— День Конституції України є визначною подією в суспільно-політичному житті країни, в історії її національного конституційного законотворення. Старші покоління пам’ятають драматичну «конституційну ніч» з 27 на 28 червня 1996 року, коли Верховна Рада України прийняла довгоочікувану Конституцію, що стала однією з кращих в Європі.

Юридична і фактична Конституція в Україні досить часто розходяться, але не настільки, щоб надто виходити за межі демократичного конституційного ладу, що є головною гарантією стабільності та європейської орієнтації держави. Даються взнаки вади перехідної економіки, демократії та правопорядку, війна на Донбасі тощо.

У результаті Конституція України — як інструмент державного врядування — не виконує або недостатньо повно виконує низку важливих функцій: трансформації кланово-олігархічної економіки, національного примирення та консолідації української політичної нації, подолання пострадянського юридичного позитивізму в усіх сферах правового життя та розриву між доходами найбідніших і найбагатших громадян, забезпечення участі народу в міжнародних відносинах держави.

Чи справдилися конституційні очікування українських громадян після прийняття Основного Закону? І так, і ні. Активна частина суспільства досить успішно реалізує Конституцію; вона ж намагається контролювати її виконання і дотримання з боку органів публічної влади. Проте держава не завжди зацікавлена в підтримці цієї частини суспільства, яка їй часто опонує та з нею судиться.

Більш пасивна або патерналістська частина суспільства вважає, що Основний Закон через державу має її всім забезпечувати. Держава з розумінням ставиться до такої частини суспільства, але допомагає їй мінімально, а трансформувати її патерналістську культуру в економічно та соціально активну не хоче, так як це може підірвати нинішній баланс політичних орієнтацій цього електорату.

Проте механізми покращення реалізації конституційних очікувань громадян працюють: систематично проводяться вибори, реформи, громадянське суспільство вимагає, а парламент приймає необхідні законодавчі акти. Звичайно, існує ще багато проблем щодо реалізації конституційних очікувань громадян, а тому державі їх треба постійно систематизувати та вирішувати в залежності від обраних пріоритетів.

— Час від часу порушується питання про те, що Конституція України не була прийнята на референдумі і, отже, при її прийнятті народ не реалізував свою установчу владу. Якою мірою цей закид є обґрунтованим?

— Народ мав це зробити? Ні, не обов’язково, бо це не є гарантією демократії. Зокрема, у Росії конституція була прийнята у 1993 році на референдумі. Чи допомогло це росіянам забезпечити демократію в країні? Питання риторичне.

Наприкінці ХХ ст. прийняття парламентом конституції було найбільш розповсюдженим способом — й Україна також ним пішла. Не проголошуючи себе Установчими зборами, український парламент все ж реалізував установчу владу народу. Це підтвердив Конституційний Суд України, який у Рішенні від 3 жовтня 1997 року встановив, що «прийняття Конституції України Верховною Радою України означало, що в даному випадку установча влада була здійснена парламентом».

Отже, ніякого «первородного гріха», як це інколи називають, Конституція України не має; вона є типовим актом установчої влади, прийнятим Верховною Радою України. Ідея цього «гріха» підігрує тим конституційним радикалам, які ведуть «війну» проти чинної Конституції, забуваючи про те, що ставлячи під сумнів її чинність, вони послаблюють встановлені нею основи конституційного ладу та права людини, а значить, підривають і свою правосуб’єктність.

— Практика реалізації Конституції України є неоднозначною. Переформатування Основного Закону вирішило б цю проблему?

— Співвідношення між Конституцією та суспільно-політичною практикою є складним і постійно змінним явищем. Як це завжди буває, спочатку Конституція випереджує цю практику, а потім остання починає її обганяти. Класичний приклад — конституція США 1787 року, яку суспільно-політична практика давно вже випередила, але вона залишається реально дієвою, так як прагматики-американці придумали прості способи її модернізації на основі відповідних тлумачень.

Що стосується України, то їй важко даються прагматичні способи модернізації своєї Конституції, оскільки в цій сфері панує традиційний юридичний позитивізм, тобто доктрина буквального, граматичного розуміння її положень. Ця доктрина — типовий пережиток старої правової системи, що захищала радянську тоталітарну державу від народу. В Україні політичний клас — всупереч її Конституції — використовував дану доктрину для захисту своїх кланових і корпоративних інтересів. З інтересами українського народу пострадянський юридичний позитивізм не має нічого спільного.

На щастя, реалізація Конституції України залежить не тільки від практики юридичного позитивізму, але й від демократичних правових доктрин, заснованих на верховенстві права, з’ясуванні духу Основного Закону. Так забезпечується певний баланс, що дає підстави вважати: між Основним Законом і практикою його застосування, використання, виконання і додержання існує відносний паритет. Останній є нестабільним через коливання політичної кон’юнктури, наростання соціально-економічних проблем у суспільстві.

Невиконання, неналежне виконання або грубі порушення Конституції України приводять до великих матеріальних і моральних збитків, втрати державою доходів, контролю над територіями тощо. Так, замість 150—170 тисяч працівників поліції — за нормативами країн Європейського Союзу — мусимо їх утримувати більше 350 тисяч; замість 30—40% середнього класу в структурі суспільства маємо всього 10—15% та й то зіпсованого непростими 1990 роками; замість 6—8% приросту ВВП на рік — останні 10 років (до коронавірусу) мали лише 2—4%!

Більше того, якби в Україні системно виконувалась її Конституція, то нинішніх проблем з Донбасом і Кримом не було б взагалі. Бо коли в державі — в інтересах політичного класу — панує верховенство політичної доцільності, а не Конституції, тоді зарубіжні політичні гравці також пробують грати не за правилами й використовують фіктивні приводи для своїх агресивних планів.

Сьогодні поширена думка про два шляхи звільнення захоплених Росією українських територій: військовий і дипломатичний. Але ж є і третій шлях — конституційний, яким теж можна рухатись. Путінський режим не так боїться Збройних Сил України, хоч і це також є, як український народ, а тому застосування всеукраїнських референдумів, інших форм демократії було б доречним.

Всеукраїнський референдум щодо територіальної цілісності держави мав би бути проведений напередодні псевдореферендумів 2014 року на Донбасі та у Криму і, у такий спосіб, зняти спекулятивні питання!

Чи не надто дорогою є ціна за юридичний позитивізм і конституційний нігілізм наших можновладців? Для політичного класу, який ніколи особливо не задумувався над реалізацією Основного Закону, цей позитивізм і нігілізм були рятівними паличками, без яких він навряд чи міг би управляти державою. Політики, ЗМІ та експерти багато чого критикують у нашому житті, але тільки не ці два негативні явища — ніби вони якісь недоторканні.

У 2019 році на виборах переважна більшість громадян підтримала молоду політичну команду на чолі з Президентом В. Зеленським. У надії, що сформується новий політичний клас, який, зокрема, забезпечить належну реалізацію Основного Закону. Цей клас сформується, коли почне підвищувати конституційну виконавчу дисципліну, запроваджувати конституційну просвіту чиновників і громадян, системні реформи за конституційною методологією. Якщо новий клас не відбудеться, тоді може розпочатися старий застій.

Чи треба переформатувати чинну Конституцію України через вади в її правореалізації? Звичайно, що ні. Як тепер в один голос говорять Президенти Л. Кравчук, Л. Кучма та В. Ющенко, треба навчитись її виконувати. Чудово, але краще б вони це продемонстрували на власному досвіді.

— Ви брали участь у конституцієдавчому процесі в 1990—1996 роках. Чи не могли б поділитися своїми спогадами і спостереженнями?

— Справді, мені пощастило брати активну участь у цьому надзвичайно насиченому процесі. У 1990—1991 роках займався теоретичними проблемами українського конституціоналізму, через що був запрошений до складу робочої групи Конституційної комісії Верховної Ради України першого демократичного скликання. Ця група підготувала два офіційні проекти Конституції України — 1992 і 1993 років. Ще брав участь у підготовці законопроектів, у наданні правових експертиз тощо.

Головною ж на тому етапі життя була згадувана робоча група, в якій зібрались такі потужні особистості, як проф. П. Ф. Мартиненко, проф. В. В. Копейчиков, проф. М. І. Козюбра, проф. Ю. М. Грошевий, проф. Є. А. Тихонова, проф. М. В. Цвік, нині вже також — проф. А. П. Заєць, проф. М. І. Корнієнко та інші. Звичайно, були і «весільні генерали», але небагато — переважно народні депутати України, які мали захищати конституційні проекти в парламенті. Очолював робочу групу безперечний її лідер — член Конституційної комісії, проф. Л. П. Юзьков, згодом перший Голова Конституційного Суду України, якого по праву називають архітектором Конституції незалежної України.

Завдання, що стояло перед робочою групою, було просте й складне одночасно: підготувати проект Конституції України, що відповідав би сучасним європейським стандартам. Одночасно аналогічні проекти готували ще майже 15 окремих колективів та приватних осіб: політичні партії, Інститут держави і права Академії наук України, окремі народні депутати та вчені. Тобто існувала певна конкуренція проектів, яку не можна було ігнорувати.

Особлива відповідальність за текст проекту Конституції України лежала на керівнику робочої групи — проф. Л. П. Юзькову, який його редагував, вносив правки тощо. Проект Конституції був продуктом колективної творчості, але всі члени групи завжди визнавали, що без нашого керівника він ніколи не був би таким чітким і зрозумілим. Він мав особливий талант синтезатора різних точок зору в одну, яка була найбільш оптимальною.

Перший проект Конституції України, підготовлений робочою групою, був схвалений Конституційною комісією, а потім і Верховною Радою України. 1 липня 1992 року парламент виніс цей проект на всенародне обговорення, після чого передав його на доопрацювання. Підготовлений 27 листопада 1993 року другий варіант проекту Конституції України так і залишився без розгляду парламентом через президентські й парламентські вибори 1994 року. За процес підготовки проекту Конституції України взялись нові політики і на шостому році роботи над ним країна отримала новий Основний Закон.

— Напередодні свята Конституції України, Володимире Михайловичу, дозвольте запитати: чим воно є для вас особисто?

— Для мене як людини, яка пройшла разом з країною майже всі етапи конституцієдавчого процесу 1990—1996 років, працювала над першими офіційними проектами Конституції України, пізніше — над забезпеченням її верховенства в Конституційному Суді України, а після відставки займається конституційною просвітою загалу, день Конституції — це велике державне й особисте свято. Воно мені завжди нагадує про кращі роки життя.

У день свята бажаю читачам газети щастя, яке, виходячи з Основного Закону, нам належить по праву. Пам’ятаймо, друзі, поки у нашому серці є місце для цього Закону, ми маємо імунітет проти суспільних болячок.

Розмову вів Радим ГУБАНЬ.