На знімку: розстріляна й знищена родина Крушельницьких.

Практика суспільно-політичного життя України засвідчує, що її поступ був би значно результативнішим, коли б суспільство керувалося усвідомленням державо-політичної, громадсько-територіальної, духовно-культурної й історичної спорідненості. Реалії часу — анексія Російською Федерацією Криму, агресія на Донбасі, повномасштабна ідеологічно-психологічна війна, розв’язана проти нас країною-окупантом, — вимагають нового прочитання 11-ї статті Конституції України, де зазначено: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів та національних менших України». Доктор філософських наук, голова правління Товариства «Знання» України Василь Кушерець в інтерв’ю «Голосу України» зазначає, що «на формування національної свідомості впливає історія народу, а природа патріотизму тісно пов’язана з минулим України, боротьбою за її кращу долю».

«Зате за часів Сталіна було морозиво смачне»

Історичний досвід переконує, що, спираючись на національну єдність, розвинену самосвідомість громадян, багато країн, у тому числі й постсоціалістичні — Польща, Литва, Латвія, Естонія, активно проводять реформи, що відповідають їхнім національним інтересам, досягли високого економічного розвитку, стали членами ЄС. У кожній з названих країн суспільство, позбавившись імперських пут СРСР, стало активним учасником декомунізації і люстрації, процесів, спрямованих на розвиток і захист своєї мови, історії, зміцнення армії. Україна, на жаль, все ще не може позбутися імперських російських міфів, зокрема і про чудове життя в СРСР, що гальмує її поступ. Згідно з даними опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології наприкінці травня цього року, 33,5% українців шкодують, що Радянський Союз розпався (не шкодує 50%). Крім того, 35% респондентів вважають, що перебування України в складі СРСР принесло їй більше користі, ніж шкоди, — у 2013-му таких було 48%. Ще рік тому, у червні 2019-го, в Україні 16% населення позитивно ставилося до Сталіна, у Росії таких більша половина — 52%.

Сприйняття в Україні Сталіна як «успішного менеджера», «лідера, здатного навести лад» (саме так його позиціонує російська пропаганда) обумовлено прогалинами в освіті, інформаційній політиці та контрпропаганді. Можна з упевненістю говорити, що ті, хто позитивно ставляться до Сталіна, не знають, що жертвами сталінського режиму в СРСР стали від 45 до 80 млн осіб. Фактичний диктатор Союзу особисто ініціював масові репресії у 1930—1950-х та контролював їх виконання — голодомор-геноцид українців, розкуркулення, гоніння проти «соціально чужих елементів» і «саботажників», знищення української інтелігенції, депортація етнічних груп. У 1929—1930 роках у приналежності до вигаданої НКВС націоналістичної організації «Спілка визволення України» було звинувачено й заарештовано 45 провідних учених та письменників, серед яких: Сергій Єфремов, Володимир Чехівський, Михайло Слабченко. На другому етапі сталінських репресій проти української інтелігенції, що розпочався у 1934 році, було репресовано 97 із 193 членів Спілки письменників України, на третьому етапі у 1937—1938 роках 130 українських письменників було розстріляно, 119 заслано в табори, 11 вчинили самогубство. Жертвами сталінського терору стали мільйони українців, були знищені не тільки видатні діячі, всесвітньовідомі науковці, такі як археолог, музеєзнавець, мистецтвознавець Микола Макаренко, географ, картограф і етнолог Степан Рудницький, літературознавець, поет, перекладач античної літератури Микола Зеров, цілі родини. Символом знищення режимом української інтелігенції стала родина письменника, міністра освіти УНР (1919) Антіна Крушельницького. Із дванадцяти її членів живими залишилися тільки невістки та малолітні онуки. У 1937-му трійка Управління НКВС Ленінградської області РРФСР засудила Антіна Володиславовича та його синів Богдана, Остапа і доньку Володимиру разом з іншими 1825 в’язнями Соловецької тюрми особливого призначення до страти.

Сталінська репресивна політика знищила цілі покоління українців. Відомий історик Станіслав Кульчицький оцінює демографічні втрати України в першій половині XX ст. приблизно в 15 млн. Опосередковані демографічні втрати від сталінського терору та війн, з урахуванням ненароджених дітей та онуків у загиблих молодих людей, у той період можуть сягати 45 млн. Для населення України, яке в межах сучасних кордонів на 1914 рік не перевищувало 40 млн, — втрати катастрофічні.

Ще одна мішень пропаганди — кримські татари

В історії нашої держави є ще одна трагічна сторінка, яка для багатьох наших співвітчизників, зокрема тих, що кажуть «я поза політикою», залишається terra incognita, — депортація кримських татар з їхньої предковічної землі, Кримського півострова. 11 травня 1944 року було прийнято цілком таємну Постанову Державного комітету оборони «Про кримських татар», у якій цілий народ звинувачували в масовому зрадництві. Насправді, зазначають в Українському інституті національної пам’яті, жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існує. Операція з депортації корінного народу Криму розпочалася 18 травня і тривала три дні. Для виселення цілих родин з обжитих домівок було задіяно 32 тис. співробітників НКВС. Приреченим давали на збори не більш як півгодини, а то й кілька хвилин. Їм начебто дозволялося брати із собою особисті речі з розрахунку 500 кг на родину, насправді ж люди встигали захопити лише трохи одягу та якийсь харч. Усе майно депортованих перейшло до держави чи було привласнено енкавеесниками і мародерами. 67 ешелонів з людьми із залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя і Сімферополя було відправлено на схід — домівки втратили тоді майже 200 тис. кримських татар. За різними оцінками, в дорозі та у перші роки вигнання від голоду, хвороб, каторжних робіт у місцях спецпоселень померло понад 46% депортованих.

Замовчування радянською історіографією правди про трагічну сторінку історії кримських татар, маніпуляція правдою щодо колаборації їх з німецькими окупантами стали однією з причин тотальної русифікації Криму після Другої світової, його анексії в 2014-му та зміни там демографічного складу населення в останні роки. 11 травня цього року, на честь 9 травня, окупанти підняли над давнім Карасубазаром, тепер Білогірськ, портрет тирана Сталіна і такий самий розмістили у центрі Севастополя. Голова Меджлісу кримськотатарського народу, народний депутат попереднього скликання Рефат Чубаров зазначив: «І не треба нікому ховати голову в пісок — Москва відкрито пригрозила кримським татарам — «не підкорятиметеся, можемо повторити».

«Як показала поточна війна Росії проти України, найбільших успіхів держава-агресор досягає в умовах тимчасової недієздатності або послаблення офіційного Києва у тих регіонах, де консолідація української нації недостатня і де розмита українська історична свідомість, — наголошує член Вченої ради НДІ українознавства, координатор Таврійської гуманітарної платформи, кандидат історичних наук Андрій Іванець. — У Криму ситуація погіршується системною дискримінацією найбільшого корінного народу в Україні — кримських татар. Окупанти заборонили органи національного самоврядування і не виконують рішення Міжнародного суду ООН щодо відновлення їхньої діяльності, здійснюють масові переслідування кримськотатарських активістів. Ворог створює умови для поступової асиміляції українців на окупованих сході України та в АР Крим. За цих умов однією з найактуальніших форм реалізації статті 11 Конституції України буде інформаційна, організаційна, фінансова та правова підтримка розвитку та захисту ідентичності кримськотатарського народу та етнічних українців у Криму і ОРДЛО. На жаль, попри вимогу Конституції, органи влади на практиці не все роблять для розвитку історичної свідомості. Так, наприклад, ще у 2016-му Всесвітній форум українців просив владу України, зокрема, видати історію українців Криму. НДІУ подав заявку на розробку цієї теми, але, на жаль, Міністерство освіти і науки проект не підтримало. А це один з багатьох потрібних кроків для підтримки і захисту загроженої на окупованих територіях української ідентичності».

Націю цементують мова, віра, самосвідомість

«Стаття 11 Конституції України насправді є однією з найважливіших, оскільки цементує проблему національної безпеки. Наявність цієї статті дає надійний інструмент для запобігання ерозії української державності через розмивання основ буття української нації. Згідно з буквою і духом цієї статті будь-які кроки, які руйнують самобутність і повнокровність розвитку українського етносу є неконституційними й не можуть бути втіленими в життя», — наголошує доктор історичних наук Віктор Брехунко.

Важливим чинником самобутності та самоідентифікації нації є мова, давність якої засвідчена писемними пам’ятками.

«Важливу справу національно-патріотичного виховання відіграє повага і любов до рідної мови, нації і національної меншини. Людина, що не цінує рідну мову, менше цінує Україну. Ми щиро вдячні етнічним росіянам, що захищають свою Вітчизну — Україну. Та для національної консолідації народу важливе значення має державна мова. Численні заборони української мови вимагають подвоєння зусиль для її розвитку й утвердження. Та й досі в ЗМІ в нас панує російська, що виконує функцію кодування нації в інтересах не України», — наголошує Василь Кушерець.

Географічно — центр Європи, ментально — європейці

«Один з очевидних уроків російсько-української війни — потреба цілеспрямовано розвивати та модернізувати тисячолітню традицію України-Руси як сучасної демократичної держави і одного із важливих цивілізаційних центрів Європи. Пекучою проблемою є стан тимчасово окупованих територій ОРДЛО і Криму, де окупантами цілеспрямовано та інтенсивно здійснюється політика знищення свідомості належності населення до української політичної нації, української етнічної ідентичності, виховується вороже ставлення до України», — каже Андрій Іванець.

Від себе додамо, що маніпулюючи історичними фактами, перекручуючи історію, Москва притлумлює все українське, відтісняє Україну на історичну периферію (навіть назву Україна там трактують, як окраїна), при цьому вивищує Росію і все російське, приписує собі цивілізаційне первородство. Почнемо з того, що першим був усе-таки Київ, якому за загальноприйнятою версією ще радянського часу виповнилося 1538 років. Коли в другій половині 1970-х у керівництва УРСР виникла ідея відсвяткувати ювілей міста, постало непросте питання щодо його віку. З пакетом документів учасники процесу звернулись до ЮНЕСКО, їх перша пропозиція — Києву 2500 років. Але ж виходить, що він набагато старший від Москви! Довелося погоджуватися на компромісну дату — Києву «усього» 1500 літ, хоч і так виходило, що «старший брат» трохи не удвічі молодший за «молодшого».

Якщо вік Києва применшили, то вік Москви збільшили. «Брехнею є те, що Москва заснована Юрієм Долгоруким у 1147 році. Це міф, який не має доказового підтвердження. Москва як поселення була заснована 1272 року. Цього самого року було проведено третій перепис населення Золотої Орди. Під час першого перепису (1237—1238 років) і другого (1254—1259 років) поселення Москва не згадується», — писав історик Ярослав Дашкевич.

Московське князівство тривалий час платило данину Золотій Орді і Кримському ханству. «Факт виплати Російською державою великих грошових сум татарам було засвідчено багатьма міжнародними актами та документами, — пише доктор історичних наук Тарас Чухліб. — Сплату регулярних «поминків», зокрема, зафіксовано в грамоті царя Олексія Михайловича кримському ханові Аділ-Гірею за 1670 рік. «Да за прошлые на три года, казна наша без убавки к нам прислать; и впредь от нынешнего 1091 (1681) года казну нашу, против росписей на розменном месте отдавать. Да братьям нашим калге-салтану и нурадын-салтану и детям нашим, салтанам и дочерям и женам и скопцам и карчеям и ближним людям и детям нашим и внутренним отрочатам нашим всем, которым прежде сего что бывало, посылати, как в росписи написано, все те присылки и впредь посылать же без убавки», — таке положення Бахчисарайського миру 1681 року між царем і султаном переконливо засвідчило регулярність надходження данини з Росії до Криму (Статейный список стольника Василия Тяпкина и дяка Никиты Зотова, посольства в Крым в 1680 году. — Одесса, 1880. — С. 270 — 271)».

«Кримський запрос» про надсилання до Бахчисарая з Москви відповідної грошової суми було записано до одного з пунктів тексту Адріанопольського перемир’я 1713 року між Туреччиною та Росією.

«Вєлікой» Росія стає в 1721-му — коли цар Петро I перейменував Московське царство на Росію (грецьке прочитання слова Русь, яким іменувалася Україна) і на засіданні сенату проголосив себе імператором Всеросійським. Сусідня держава вкрала не лише історичну назву України, а й її історію.

На барельєфі пам’ятника «Тисячоліття Росії», що в Новгороді, викарбуваний король Русі, князь Галицький та Володимирський Данило Романович, інші діячі давньої України — княгиня Ольга, князь Святослав, літописець Нестор, Антоній Печерський, митрополит Петро Могила... Коли правила Ольга, про саму Московію навіть не йшлося. Ще у 957-му київська княгиня, стольне місто якої на той час було центром великої і могутньої держави, відвідала Константинополь, де уклала угоду з візантійським імператором Константином VII Багрянородним.

Про європейський вектор розвитку Київської держави та її правонаступника Галицько-Волинського князівства свідчить і історія короля Данила Галицького. Син київського князя Романа Мстиславовича вважався сучасниками найсильнішим із давньоруських князів на рубежі XII—XIII ст. Він першим спробував покінчити із залежністю від монголо-татарських завойовників і звернувся до Папи Римського з проханням благословити хрестовий похід проти оридинців. Готуючись до боротьби з монголами, укладає військові угоди з польськими князями та угорським королем, тривають жваві перемовини з Ватиканом, під час яких Папа Інокентій IV надіслав корону Данилу Галицькому. Дослідники наголошують, що саме з коронацією Данила поняття Галичини в Європі почало остаточно ототожнюватися з поняттям Русь, про що свідчила папська грамота.

Цікаво, що з Папою Римським зустрічався в Римі ще один український володар — гетьман Іван Сулима, і отримав від нього золотий медальйон. Тож ще в часи монголо-татарських набігів, а потім у козацьку добу українські правителі були рівними серед європейських володарів, а Ярослав Мудрий став сватом Європи ще в XI ст., віддавши своїх доньок Єлизавету, Анну та Анастасію за королів Норвегії, Франції й Угорщини.

Фото з відкритих джерел.