Народний депутат першого скликання, почесний громадянин Волинської області і міста Луцька Андрій Бондарчук.
На зустріч з власкором «Голосу України» Андрій Іванович приніс брошуру «Декларація про державний суверенітет України» з автографами В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Степана Хмари, Ярослава Кендзьора, Дмитра Чобота та інших народних депутатів, які брали участь у розробці і прийнятті цього важливого державотворчого документа. Цікаво, що «Політвидав України» віддрукував її накладом 10 тисяч примірників уже наступного дня після прийняття Декларації, тобто 17 липня 1990 року. Поліграфісти вміли і тоді працювати оперативно.
Така ейфорія панувала в суспільстві після того, як Верховна Рада 16 липня 1990 року прийняла Декларацію про державний суверенітет України, а 28 червня 1996-го — Конституцію України. Що цікаво, розгляд проектів Декларації Верховна Рада також розпочала 28 червня, але 1990 року. Активним учасником творення цих двох надзвичайно важливих документів був народний депутат першого скликання Андрій Бондарчук. Про те, як це відбувалося, він розповів нашому кореспонденту у Волинській області.
Без компромісів не обходилося
Шлях до нашої першої Конституції був дуже довгим. Усе почалося з того, що виникла потреба мати Основний Закон України, бо ми мали Конституцію УРСР. І вже у 1990 році розпочалася підготовка. Першим кроком на цьому шляху стала розробка та ухвалення Декларації про державний суверенітет України. Це справді визначний документ, бо до проголошення незалежності залишалося понад рік, а ми вже зробили заяву, що Україна як держава буде суверенною.
Структурно Декларація нагадувала Конституцію. У ній йшлося про самовизначення української нації, державну владу як народовладдя, громадянство, територіальне верховенство, безпеку, міжнародні відносини... Також була заявка на те, що в нас буде своя армія і всі атрибути держави.
Самі сесійні засідання з підготовки Декларації проходили бурхливо. Цілком можливо, що цей документ могли й не ухвалити, оскільки в тодішній Верховній Раді дві третини депутатів були комуністами. Тож демократичні сили пішли на компроміс, згадавши, що Декларація про державний суверенітет стане основою для укладання нового союзного договору. Ось так ми замортизували суперечку двох антагоністичних політичних сил. Але як би воно вписувалося, незрозуміло: суверенітет і союзний договір, який би передбачав підпорядкованість республіканських структур центральному органу? Тож кинули кістку Москві, щоб не здіймала галасу.
Це було дуже піднесено сприйнято суспільством, яке чекало прийняття цієї Декларації. Щодня маса людей збиралася біля Верховної Ради або йшла вулицею Грушевського з гаслами, прапорами. Коли ми її ухвалили, біля парламенту на це чекало море людей. Тоді завжди виносили трансляцію сесійних засідань на вулицю, щоб люди чули. Була ейфорія. Цікава така сцена запам’яталася. Ми виходимо на перерву. Люди коридор нам роблять, квіти кидають. Один чоловік скинув капелюха: «На квіти депутатам!» Кидають гроші в капелюх, приносять квіти і знову розкидають.
У системі влади міг бути віце-президент
Але Декларація була документом такого загального плану, тому була потреба в розробці та ухваленні повноцінної Конституції. Адже після здобуття незалежності Україна опинилася в такому стані, що вже є держава, а Конституція залишилася в спадок від УРСР. Це ускладнювало роботу, бо все пов’язано на структурі державних органів управління, їх підпорядкованості. У 1991 році Верховна Рада обрала перший склад Конституційної комісії, але зробила це в радянських традиціях, увівши до її складу секретарів обкомів та райкомів компартії, керівників КДБ, Ради міністрів. Це викликало спротив суспільства, і тоді Верховна Рада прийняла рішення скасувати цю постанову та обрати новий склад Конституційної комісії. До неї було залучено народних депутатів з різних політичних сил, вчених, фахівців із конституційного та міжнародного права, політичних діячів. До цього складу комісії увійшов і я від Волинської області.
Робота велася активно. Засідання проходили бурхливо. Доводилося латати і стару Конституцію, щоб якось замортизувати той безлад, який на той час панував у державі, та паралельно створювати нову. Було два її варіанти. В одному з них Верховну Раду спочатку планувалося назвати Народними Зборами. Різні були пропозиції і щодо кількості депутатів. Особлива напруга виникала при обговоренні питань ролі партії та стосунків між Президентом і законодавчою та виконавчою гілками влади, коли йшлося про структуру президентської влади. Зокрема, надходили пропозиції запровадити посаду віце-президента, і багато хто схилявся до цього, але переважила та обставина, що в історії багато було таких випадків, коли Президент і віце-президент не знаходили спільної мови, що ставало предметом розколу в державі. І цю пропозицію відкинули.
Також дуже гостро стояло мовне питання. Одного разу вийшов такий курйоз. Це вже було на завершальних стадіях роботи цього складу Конституційної комісії. Нам роздали для ознайомлення варіанти майбутнього Основного Закону. Дивимося: щезла стаття про українську мову як державну. Перед тим вона була, а зараз немає. Комісію очолювали співголови: Президент Леонід Кравчук і Голова Верховної Ради Іван Плющ. Здійнявся шум. Встає Дмитро Павличко і запитує: «Леоніде Макаровичу, а де стаття про державну мову — українську». Мовчанка така запала. А потім Кравчук піднімається: «Я сказав вилучити». Зчинився галас: «Що це таке? Як так?!» «Задля того, щоб не було дестабілізації у нашому суспільстві», — відрізав Леонід Кравчук. Відразу ж розгорілася дискусія. Але все-таки відновили цю статтю.
Будувати нову державу непросто
Усе йшло до того, що вже наша Верховна Рада першого скликання таки ухвалить Конституцію. Кінцевий її варіант було винесено на всенародне обговорення. Ми отримали десь 15 тисяч зауважень. Усі їх розглянули, підготували відповідні поправки. Але тут розпочалася незрозуміла боротьба між Кравчуком і Плющем. Предмет дискусії: у кого влада буде більшою. Чи це буде парламентсько-президентська республіка, чи президентсько-парламентська. Мабуть, у цьому й був стрижень незгоди. Це ще більше дестабілізувало й так напружену ситуацію в суспільстві. Йдеться ж про дуже важкі 1993—1994 роки: інфляція, купони, дефіцит всього, невиплата зарплат. Проти Верховної Ради і окремих народних депутатів розпочалася кампанія дискредитації. Жоден номер газет не виходив без критичних матеріалів на її адресу, всі мітинги проходили не біля президентської будівлі чи Кабінету Міністрів, а біля Верховної Ради.
Йшлося про дострокові перевибори Верховної Ради. Постійно лунало гасло: «У Верховну Раду — професіоналів». Але в той час парламент першого скликання вже набув справді високого професіоналізму. Ухвалив Декларацію про державний суверенітет, Акт про незалежність, багато законів щодо розвитку економіки та зміцнення обороноздатності країни, затвердив Державний Прапор, Герб та Гімн.
Організовувала всі ці протести Компартія, майбутні бізнесові акули та московська агентура. А ми, як романтики, ухваливши рішення піти на один рік раніше, прийняли звернення до майбутніх народних депутатів. Це був прецедент у парламентаризмі, бо ніколи такого ніде не було. Так ми на рік раніше закінчили свою каденцію. Вважаю, що це була помилка.
Зрештою, народні депутати теж втратили інтерес до Конституції. Треба було гасити інші гострі проблеми, які були в суспільстві. Паралельно тривало формування всіх державних структур: міністерств, армії, Служби безпеки, правоохоронних і судових органів. І це забирало найбільше часу. Та й уже тоді всі звиклися з тим, що ми підемо раніше. Кравчук теж сказав, що він достроково складе повноваження, і це заспокоїло суспільство: прийдуть нові люди у Верховну Раду, прийде новий Президент.
Робота над Конституцією була в основному завершена. Були прийняті і розглянуті всі зауваження. Варіант Конституції був готовий до того, щоб винести на Верховну Раду, але він гальмувався через згадані вище причини та розбіжності між Кравчуком і Плющем. Він просто не виносився на розгляд Верховної Ради. Я цей, розроблений нами варіант Конституції, до речі, віддав у Волинський краєзнавчий музей. Усі напрацювання по Конституції перейшли до Верховної Ради другого скликання, яка успішно й завершила розпочату нами роботу.
За участь у Конституційній комісії вже другий Президент України Леонід Кучма нагородив мене орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Волинська область.
Фото автора.
