Білятичі заснували 1746 року. Село розкинулось серед білих пісків. І хоч вони нині вже густо заліснені, за однією з версій, назва населеного пункту походить від слова «білі». Інша версія стверджує, що Білятичі розшифровується — «біля течії». Адже село розташоване на березі річки Горинь.

Місцевість зустрічала нас поваленими після бурі деревами, але не менш привабливими від того краєвидами. Більшість жителів поралися на городах або ліквідовували наслідки негоди. Злива з градом додала клопотів чи не кожному домогосподарству — пошкодила дахи, стіни, вибила городину.

Зараз у селі проживає майже півтисячі людей. Чимало будинків пустують — місцеві кажуть, що в них вже давно ніхто не проживає. Дехто виїжджає в місто або за кордон. Адже в населеному пункті роботи немає. Більшість працюють у Сарнах або їздять на заробітки. Проте є і молоді люди, які не залишають малу батьківщину. Створюють сім’ї, будуються та розвивають сільську місцевість.

У Білятичах є ФАП, який після бурі тимчасово не працює, клуб і декілька магазинів. А жителі тут дуже привітні. Попри зайнятість, усі знаходили хвилинку, щоб розповісти про своє село та життя в нім.

Нарікають на карантин

Віктор Яковець (на знімку) із зятем Юрієм якраз ладнали дах на будинку, де мешкають. Кажуть, що роботи в них планові, град хатину не пошкодив, а от городину добряче понівечив. Віктор родом із Любиковичів, але більшу частину життя прожив у Білятичах. Його дружина Світлана — місцева. Тут народилися їхні діти й підростає внук.

Чоловіки розповідають, що карантин суттєво змінив життя в селі: «Не пускають, бачте, заробити копійку. Кордони закриті, а в селі роботи немає. Раніше їздив у Білорусь, а зараз залишаюсь вдома на господарстві», — ділиться Віктор. За професією він зварник.

Світлана працює в магазині в Сарнах. Доки транспорт не курсує, добирається на робоче місце самотужки. Найчастіше підвозять місцеві хлопці на авто, а за дорогу беруть, як і в автобусі — 25 гривень.

40 кілометрів на велосипеді у 67 років

Леонід Мірко (на знімку) розповідає, що за 67 років ще не бачив такого граду, як нещодавно. «Якби ви бачили, які в мене помідори були — 180 кущів. І вже почали цвісти. А перець, патисони! Доведеться переорювати, все вибило. Добре, хоч картопля відходить. Шкода, бо це стільки роботи, стільки часу...» — бідкається господар.

Леонід Трохимович розповів, як потрапив у ці місця. Спочатку його направили у Катеринівку після Пінського індустріально-педагогічного технікуму. Там він здобув фах педагога, за яким працював три роки. Після того ще дев’ять років енергетиком. Тоді чоловіка запросили на роботу в Сарненський комбінат хлібопродуктів на комплектацію млина. «Вони знали, що я спеціаліст. Об’їздив усю Україну: Харків, Одесу, у столиці бував декілька разів у тиждень, — продовжує розповідь. — Побудували той комбінат і призначили мене відповідальним за ліфти. До 2008-го пропрацював там електромеханіком, а тоді пішов на пенсію. А нещодавно прочитав у районній газеті, що там зараз все розвалюють. Дуже прикро на це дивитися».

Якщо доводиться їхати в Сарни, відстань 40 кілометрів туди Леонід Трохимович долає велосипедом. «Важко у такі роки, але що поробиш, коли транспорт не курсує між населеними пунктами через карантин», — каже.

Клуб у Білятичах працює і для дітей, і для дорослих

Сільський клуб постраждав від бурі чи не найбільше. Град зіпсував покрівлю та побив вікна. А два роки тому цю будівлю вже «підтоплювало». Після того там зробили сучасний ремонт. А нині ситуація повторилась. Тож нині тривають незаплановані ремонтні роботи. 

Завідувачка Вікторія Камінська розповідає, що в закладі культури діють гуртки різних напрямів. Найбільше місцеві жителі люблять співати. При клубі діє вокальний колектив «Веселі нотки». У ньому займаються 18 юних талантів. А ще тут функціонує любительське об’єднання «Криниченька». А молодь проводить заняття з сучасного танцю. Пані Вікторія каже, що жителі села Білятичів — люди активні. Тож на всіх концертах у них повний аншлаг. З останніх заходів, що провели, — Масниця. «Дуже гарно пройшло свято, всім сподобалося, — запевняє завідувачка. — Стараюсь, щоб у клубі було цікаво всім: від діток до поважних жителів». Тож дискотеки в стилі 80-х відвідує не лише молодь, а й дорослі.

Неякісне інтернет-покриття заважає освітньому процесу

Світлана Білотіл (на знімку — з донечками) якраз повернулася в село з роботи. Вона — вчителька в Любиковицькій школі та в одному з навчальних закладів міста Сарни за сумісництвом. Тож щодня їздить у райцентр. Добирається по-різному: мотоциклом, автомобілем або хтось підвозить.

Світлана родом із Білятичів, а її чоловік Григорій — зі Стрільська. Молода сім’я будує помалу нову хатину, але, зізнаються, тяжко. Їхні донечки Златка і Маргаритка відвідують дитсадок у Любиковичах. Нині ж через карантин вимушені сумувати за ним, залишаючись вдома.

Школу теж закрили на карантин, але від цього, за словами пані Світлани, роботи в учителів не поменшало.

«Дистанційно працювати важко як педагогу, так і учню. Простіше, коли бачиш дитину, можеш запитати, чи все вона зрозуміла, пояснити ще раз. Труднощі в наших селах виникають також через неякісне Інтернет-покриття. Не в усіх є фінансова можливість забезпечити дітей сучасними телефонами, провести Інтернет чи придбати модем, щоб був Wi-Fi.

Як мама, хотіла б, щоб дитсадок якнайшвидше відкрився. Там дитина розвивається, вчить пісеньки, більше пізнає, спілкується з однолітками. Вдома їй це робити не так цікаво. Так само й учні. Ми даємо завдання, а далі більше навантаження йде на батьків — допомогти, проконтролювати. Але хтось у полі, хтось на роботі — в кожного свої справи. Тому педагоги намагаються бути зараз більш лояльними. Сподіваємося, що епідемія пройде, і звичний навчальний процес відновиться», — каже Світлана Василівна.

Сарни Рівненської області.

Фото Василя СОСЮКА.