Із родиною Козаченків я познайомилася випадково в ті незабутні страшні місяці початку війни. Наші захисники зазнавали величезних втрат, поранених до київського госпіталю везли цілі каравани «швидких». Тож просто неможливо було залишатися осторонь. Тоді вся країна кинулася допомагати армії, хто як міг. Не всиділа і я, зібрала дещо з продуктів і речей першої потреби й рушила до госпіталю. Не без хвилювання зайшла до однієї з палат, і одразу на мене війнуло болем. Болем фізичним і моральним. Там усі хлопці були лежачі. Молоді, міцні, але скалічені і практично безпомічні. Ось тоді я вперше не в кіно, а в житті відчула жорстоку суть війни: вона не відпускає, вона надовго завдає ран тілесних і душевних, а часто — на все життя.
Оговтавшись від шоку, я мимохіть звернула увагу на хлопця, до якого ніжно тулилися три дівчинки: дві менші й одна старша (як потім з’ясувалося — то була дружина Катя). Познайомилися, і якось одразу я приросла до них душею. Тоді я дізналася, що боєць Андрій Козаченко у складі Першого протитанкового дивізіону 26-ї артилерійської бригади імені хорунжого Романа Дашкевича був серед тих перших, хто зустрів зухвалу й підступну атаку російського агресора, хто мужньо, не вагаючись, став на наш з вами захист, захист своєї сім’ї, захист країни.
Так хотілося чимось допомогти цьому тяжко пораненому герою, хоча б морально, хоча б увагою... Адже бачила його стражденні очі, відчувала його фізичний біль та й певну психологічну яму. Крім того, що мучили нестерпні фантомні болі, його душу роз’їдали невеселі думки. Ночами Андрій, як і багато його побратимів, продовжував воювати з ворогом, а вдень разом з лікарями боровся за своє здоров’я (відносне) і за можливість стати на обидві ноги.
На той час (2014) розпитувати про якісь подробиці бою, поранення, звісно, утримувалась — не варто травмувати бійця тяжкими спогадами. Та й згодом, як виявилося, ця мужня і водночас скромна, навіть, схоже, дещо сором’язлива людина неохоче говоритиме про події перших днів війни — надто пече душу.
«Тоді я на власні очі бачив, як з території Росії на нашу землю заїжджає військова техніка, і саме з російського боку нас просто накривали «Градами», це був справжній шок, — згадує Андрій. — Затиснуті у вузькому коридорі, частини ЗСУ опинилися під систематичним обстрілом з російського боку. Такого підступного удару ніхто не очікував, а відповісти вогнем по артпозиціях на території Росії не наважувалися, адже це стало б приводом до повномасштабного вторгнення. Наші воїни відчайдушно чинили опір ворогові, який переважав і за кількістю, і за озброєнням. Зрештою нашим бійцям довелося відводити частини від кордону до Амвросіївки. 14 серпня батарея мала завдання прикривати відхід великокаліберної артилерії. Коли пройшла важка артилерія, розпочався мінометний обстріл. До мінометної батареї підключився російський танк, який і поцілив у мою гармату. Внаслідок розриву снаряда двоє моїх товаришів загинуло одразу, мені ж один осколок влучив у бронежилет, а другий — у стегно й перебив артерію та роздробив кістку.
Щоб зупинити кровотечу, — продовжує розповідь Андрій, — я перемотав ногу джгутом вище місця поранення та намагався з допомогою штик-ножа повзти до своїх хлопців, до іншої гармати, яка вела вогонь. Але через кровотечу сили дуже швидко мене залишали, а допомогу надати було нікому, адже тривав жорстокий бій. Тож я ліг горілиць і вдивлявся в небо, практично прощався з життям, навіть обличчя доньок бачив у прозорій далечині... Невже я не зможу їх захистити?.. Згодом мене доставили до місцевої лікарні в Амвросіївці, але там зі мною особливо не церемонилися, вважали за ворога. Хірург навіть артерію не зашив, тож кровообіг у нозі не було відновлено. Як я залишився живим — і досі не знаю. До тями прийшов уже в Дніпровському шпиталі, а згодом перевезли до Київського. Осколки виходили один за одним. Ногу я втратив аж по тазостегновий суглоб. Хоча, як сказали київські хірурги, якби було надано правильну першу допомогу, ногу можна було б зберегти».
Ось так небагатослівно розповів уже згодом про своє поранення бердичівець Андрій Козаченко. Охочіше, хоча й теж доволі скупо, згадував Андрій дитячі роки. Хлопчиком він був дуже допитливим, відвідував чимало гуртків. Але найбільше цікавив його радіогурток. Пізніше ці інженерні навички стали в пригоді під час роботи на приватному автопідприємстві. Як і годиться справжньому чоловікові, у 1999—2001 роках Андрій проходив військову службу. Згодом одружився, народилися дві донечки. Радів, працював, нічого наче не віщувало біди. Аж ось з-за обрію насунувся кривавий 2014-й... Війна...
Київський шпиталь став для Андрія Козаченка майже домівкою, адже там він перебував понад чотири місяці. Лікарі робили все можливе та неможливе і не лише лікували, а й підтримували, підбадьорювали, давали поради — щиро, від серця. Родина вдячна їм за це. Крім того, Андрій потребував ще й матеріальної допомоги, його поранення було аж надто серйозне, тож потрібне було дуже складне і відповідно дороге протезування.
Рідні й не чекали, що допомога приходитиме звідусіль: від держави, родичів, друзів, побратимів, просто небайдужих людей, яких досі й не знали, від волонтерів, української діаспори, журналістів та навіть від тих само пацієнтів шпиталю. Усім миром якось вдалося зібрати певну суму грошей. Ой, як же радів Андрій можливості отримати за кордоном потрібний протез! Мріяв заново навчитися ходити, почати працювати. (Нагадаю, до війни він був приватним підприємцем, працював у власній майстерні з ремонту й обслуговування автотранспорту.) А як мріяв пройтися зі своїми дівчатками рідним містом! Він і не уявляв, як важко буде освоювати «нову ногу». Та ладен був будь-що витерпіти, аби повернутися до повноцінного життя.
На жаль, не все з омріяного здійснилося, адже навіть з хорошим механічним протезом ремонтувати авто виявилося практично неможливо. А знайти в Бердичеві роботу йому по змозі аж надто важко. Часом здавалося, що жодних життєвих перспектив немає. До того ж поступово почала згасати пильна соціальна увага й підтримка. Та це й не дивно, адже за ці роки кількість поранених, які потребували й потребують уваги, зросла у рази. Оптиміст за вдачею, Андрій усіляко боровся з нападами песимізму. Було тяжко йому, усій родині, але саме вона, родина, знову підставила плече, підтримала. А безмежна любов доньок, дружини Катерини, усіх рідних стала тією унікальною живильною крапельницею, що поволі, але повертала Андрієві сили, зміцнювала волю і надавала сенсу життю. Він відчував, що потрібен сім’ї, дітям, які тішили його своїми успіхами, адже хотіли бути гідними свого тата.
Ні, боєць Козаченко не скориться! «Буду жити! Геть думи сумні!» — цей виклик темним думам тяжко хворої Лесі Українки став викликом і його власній долі. Долі складній, але не фатальній. Тож тримайтеся, воїне Андрій Козаченко! Ви — українець! Ви — наш герой! Завжди ним будете!
А ми, шановні читачі, попри всі проблеми і негаразди просто не маємо права забувати про тих, хто живе поруч з нами, але хто заради нашого з вами існування віддав найдорожче — здоров’я і повноцінне життя.
