Дерево занесено до Книги рекордів України, йому 1350 років (за приблизними підрахунками). Обхват дуба — 8,4, висота — 20 метрів.

Але і нашим Вітковичам теж є чим пишатися, бо і тут є кремезні дуби. Але чомусь до мандрівного путівника району не додали Вітковицького красеня (на знімку), тим паче, що він там не один, дубів п’ять. Завдяки старанням місцевого мешканця Миколи Калінчука всі віковічні дерева були занесені до Червоної книги України і набули статусу пам’яток природи України. Микола Олексійович — географ, краєзнавець, протягом тривалого часу обіймав посаду директора школи. Нині він пенсіонер, а його благородну справу — опіку над дубами — продовжують син Валентин Миколайович (вчитель географії Вітковицької ЗОШ) та внучка Даринка (учениця цієї ж школи).

Найстаріший дуб України, а, може, Європи росте біля сільського кладовища. Дорогою Микола Олексійович розповідає:

— «Дубу-прадіду» понад 1300 років. Якби сталося диво, і він міг заговорити, скільки таємниць та цікавих історій розповів би. Однак сьогодні цей велетень потребує реабілітації — всередині стовбура утворилося дупло, випалене блискавками, діаметром півтора метра. Останні 30 років спостережень за дубом показали, що він більше не росте.

Нарешті ми біля цього червонокнижного кремезного красеня. Його розміри вражають — обіймище 7,54 метра на рівні грудей, а при землі майже десять метрів, висота велета — 20 метрів.

Підходжу ближче до «Прадіда» і справді відчуваю його дорідність, здається, що й запах тут особливий. У поле зору потрапляє величезне дупло, настільки велике, що швидше нагадує могутню печеру. В ньому спокійнісінько поміщається, за словами пана Миколи, понад десяток людей (на знімку). Краєзнавець розповідає, що цього старожила постійно випробовує на міцність стихія. Коли надворі дощ із блискавицею, могутній гнів неба повсякчас вдаряє у дуба, гул іде такий, що, здається, перегукуються між собою десятки гармат.

Обходжу дерево з усіх боків і у розкришеному дуплі помічаю виблискування монет.

— Це лише «квіточки», — посміхається Микола Олексійович, — були часи коли тут «паслися» місцеві п’янички. Дуб справді має міцне енергетичне поле, і люди, що хотіли народити дитинку чи попросити здоров’я, удачі, заходячи в лоно дерева, приносили йому дари (гривні, бувало, і долари), сподіваючись, що задумане вдасться. П’янички розуміли цю подяку по-своєму, тому використовували гроші для власного задоволення. Я пізніше усім відвідувачам пояснював: якщо хочете такої символічної подяки, то залишайте монети, а паперові гроші та «зелені» жертвуйте на храм.

За переказами старожилів, у дуплі цього дуба в роки Другої світової війни зв’язкові ОУН-УПА мали свою явку. Навіть металеві скоби, які збереглися до наших часів, засвідчують цей факт.

Тим часом помічаю, що на пагорбі не просто височіють дуби-велети, вони утворюють коло, в центрі якого стоїть найстарший, наймогутніший предок.

«Дуб-дід» за параметрами майже не поступається «Дубу-прадіду»: окружність стовбура біля землі — 6,98, діаметр крони — 21, висота — 23 метри. Вік сягає 1000 років.

Лише на кілька десятиліть молодший за «Діда» «Дуб-батько». Обхват його стовбура біля землі — 6,38, а висота — 20 метрів.

«Дубу-сину» понад 500 років. Окружність стовбура біля землі більш як п’ять метрів, а верхівка розташована на висоті 25 метрів. Микола Олексійович жартома називає його соньком.

— Трапилася з ним якось прикрість, — загадково усміхається краєзнавець, — одного року він не розпустив листя, заспав. Кажу: якщо не зазеленієш, то пустимо тебе на дрова. Дуб одумався, зазеленів і тепер щороку першим про себе нагадує.

Наймолодший, звісно, «Дуб-онук», якому виповнилося лише 400 років. Він найгарніший — кучерявий, з розкішним віттям та молодецьким станом.

«Дуб-прадід» разом зі своїм родинним оточенням — не єдина цікавинка у цій місцевості.

Майже при вході на сільське кладовище — дивні камені, що «визирають» з-під землі.

— Це не просто брили, — пояснює Валентин Калінчук, — це дохристиянські камені. У нашій окрузі таких більше ніде нема. А он там невелике озеро, що має, як виявляється, недобру славу, старі люди навіть називають його відьминим, хоч в історичних джерелах воно значиться як Козацьке.

Березне Рівненської області.

Фото автора.