Лікувати словом так само важливо, як медикаментами: навчитися мислити позитивно, відкидати негативізм, дивитися добрими очима на світ і шукати привід для радості.
Лікар-невропатолог Івано-Франківської міської поліклініки № 3 Леся Попіль не любить багато галасу навколо своєї особи. Не женеться за похвалою чи належною подякою від держави. До коронавірусу ставиться по-філософськи. До життя також. «Хтось любить параду, возвеличення в церквах чи від влади, на трибунах. Це не моє», — відказує лікарка на вітання із професійним святом.
Для неї пацієнти — не просто чергові відвідувачі поліклініки з якимись болячками. Наче наскрізь бачить кожного. Перш ніж призначити лікування складає собі картину про стиль життя відвідувача, його поведінку.
«На дві третини здоров’я залежить від вас. Ви набираєтеся сил, приводите себе в порядок і — вперед. Ви маєте стільки ходити, щоб доктори коло вас не мучилися. Треба виробляти імунітет, мати спрагу до життя, запускати свій внутрішній механізм», — акцентує Леся Степанівна.
Каже, що на коронавірус хворіють переважно ті, хто себе занедбав або легковажив безпекою. Звичайно, може бути блискавична форма хвороби, але то поодинокі випадки. Більшою мірою залежить від самої людини та її бажання жити.
«Я захоплююсь паралімпійцями. Здорові футболісти мають тисячні зарплати й нічого не досягають. А ці спортсмени (часто навіть без ніг) вишукують способи, маючи мізерні ресурси, — і які результати показують! У них є бажання жити, йти до мети, бачити перспективу для себе», — розмірковує лікарка.
На її думку, важливо прагнути і мотивувати себе до життя. Кожен має свій розум і сам вирішує, як має вмерти. Не треба чекати, щоб щось сталося. Адже є щось таке, що нас оберігає. Кожному дано стільки, скільки потрібно. Нема часу лінуватися. В іншу філософію лікарка не вірить.
Епідемія негативно впливає не лише на самопочуття, а й на внутрішній стан людей. Характер кожен має свій, не переробиш. Але для успіху треба полишати свій кокон. «Гладження» і ниття тут не допоможе, треба самому собі ставити ультиматум і виходити зі ступору. Бо де гарантія, що в липні-серпні ситуація зміниться?
Комусь допомагає написання художніх творів, комусь — складання віршів. Звичайна ходьба — теж потужний стимул, бо працюють різні м’язи, виділяються гормони. Головне — не піддаватися паніці, мати свої методи застереження, але бути в розумі: повноцінно харчуватися, рухатися, робити лікувальну фізкультуру. Бо нерухомість затягує. Закрите приміщення спонукає до депресії.
Ми ще не знаємо наслідків коронавірусу, тому важливо укріплювати свій організм та імунітет, розвивати опірність. Це так само, як необхідно рухатись та робити масаж після переломів.
Шукайте свою парасольку для захисту від зла. Відкидайте негативізм, дивіться добрими очима на світ, цінуйте кожен привід для радості (навіть найменший). Бо якщо вникати у весь негатив — стає страшно.
«Насправді нам відведено дуже малий проміжок часу. Юні думають, що будуть вічно молодими, і не хочуть дбати про себе. Старі нерідко також махають рукою на своє життя. Насправді ж думати про дурниці, плакати та пліткувати просто нема часу», — наголошує Леся Степанівна.
На її столі — завжди букетик квітів. Від вдячних пацієнтів. А може, й сама собі створює настрій. На позитивній хвилі легше йде робота. І життя цікавіше.
Івано-Франківська область.
Фотоетюд автора.
