Вона має звання «Почесний волонтер України», три нагрудні знаки, численні подяки та грамоти. Просту селянську жінку вітали навіть від імені оперативного командування «Захід», бо вона — справжній приклад, як не треба здаватися.
Тендітна жіночка з Довговолі у 2017 році вперше віддала тисячу гривень волонтерам Володимиреччини на потреби фронту. Відтоді мало не щомісяця привозить або передає волонтерському центру та ветеранській спілці, якими опікується Микола Юрах, частину своєї пенсії. Каже, що кожен український солдат-захисник для неї — як син чи дочка. А вони вже вважають її рідною та щосвята заглядають із вітаннями. Баба Наталя щоразу булочок і хліба напече та своїх гостей нагодує.
«Мені грошей не шкода, аби скорше та клята война кончилася. Може, доживу й з нашими хлопцями одпраздную побєду. Путін хоче забрати нас, як у ту войну хотів забрати Гітлєр. Щоб ми рабами його були. Але в гітлерувца не получилось — то й в цього путлєрувца не получица», — погрожуючи десь у бік отого «путлєрувца» маленьким кулачком, хоробра жіночка впевнено усміхається.
Своїх дітей не має, але є прийомні діти, племінники, а тепер уже й онуки. Баба Наталя їм радіє і не втрачає нагоди похвалитися опікою. Вона знає, що таке самотність і безнадія, бо у свої сімнадцять років її разом із земляками «загребли» в товарняки і вивезли до Німеччини на роботу. Гастарбайтером вона була аж до визволення території червоною армією. Голодувала і терпіла знущання хазяїв. Якось за взяте через постійний голод яблуко з хазяйського саду її затравили псами і мало не застрелили. Бруква була для бранців основною їжею. А найбільша мрія, яку тоді поліська дівчина Наталка плекала, — дожити до волі і наїстись хліба.
Рівненська область.
Фото автора.
