Це, мабуть, унікальний випадок: у заслуженої вчительки України Галини Вовчанівської з села Деренківець Корсунь-Шевченківського району 68 вихованців стали її колегами, вчителями різних предметів. Майже 30 юнаків та дівчат — українськими філологами, як і вона. Семеро учнів після закінчення вищих навчальних закладів працюють нині поруч зі своєю вчителькою — у рідній школі.
— Народилася я у мальовничому селі Лозуватка Шполянського району, — розповіла про своє шкільне дитинство Галина Вовчанівська. — Батьки мої, Олексій Омелянович та Антоніна Мефодіївна, були селянами, які шанували народні звичаї та обряди, любили українське слово і пісню. Змалку довгими зимовими вечорами читала я для батьків та сусідів, які приходили до нас «гуляти», «Кобзаря» Шевченка, «Енеїду» Котляревського, і мої слухачі то щиро плакали над долею Тарасової Катерини, то сміялися, як діти, з пригод Енея. Зерна любові до рідної мови та літератури плекала у моїй душі й вчителька Ніна Яковенко. Я щоранку мов на крилах летіла до своєї школи. Бо це була школа радості. Директор Олександр Головко та вчителі створили таку атмосферу, в якій дітям було тепло й затишно, цікаво і захоплююче. Ще тоді, дитиною, я вимріяла собі: виросту й стану такою, як мої улюблені вчителі...
Після закінчення Черкаського педагогічного інституту філолога Галину Вовчанівську разом з її чоловіком, викладачем фізики Володимиром Васильовичем, як кращих випускників направляють працювати у незвичайний, унікальний навчальний заклад — школу українського педагога-новатора Олександра Захаренка, відому на весь Союз.
— У Сахнівці панував дух творчості, натхнення, нестримного пошуку, — з теплотою пригадує Галина Олексіївна. — Школа щодня змінювалася, розбудовувалася, фонтанувала новими ідеями. Її директор, Олександр Захаренко, жив школою, дихав нею, мріяв. Це були ще радянські часи, а Учитель навчав дітей бути патріотами, досліджувати історію свого роду-прароду, знати історію села, краю, України. Він вчив дивитися у небо. Вчив фантазувати, відриватися від землі. У школі був телескоп, власна обсерваторія, басейни, радіостанції, центр юних техніків, музей історії села... Жива енергія, невичерпний ентузіазм, глибокий гуманізм Олександра Антоновича запалювали всіх — і вчителів, і дітей, і батьків. «Поспішайте робити добро! Духовне добро!» — цей заклик незабутнього Учителя я бережу у серці все своє життя.
...Після призначення Володимира Вовчанівського директором Деренківецької школи, молода вчительська сім’я виїжджає із Сахнівки. У родині вже підростає син Віктор, збільшується клопотів з облаштуванням на новому місці проживання, та педагоги з головою занурюються у перебудову ввіреної їм школи — «щоб було так, як у Олександра Захаренка».
— То були роки напруженої і захоплюючої праці, — продовжує Галина Олексіївна. — Закінчувалися часи СРСР. З проголошенням у 1990-му Декларації про державний суверенітет народжувалася нова Україна. Ми відчували її подих, схвильоване серцебиття. Розпочиналася ера довгоочікуваної, нової і суверенної української історії, за існування якої віддали життя цілі покоління українців. У нас, вчителів словесності, ніби виросли крила. Ми стали вільними у культивуванні любові до української мови, літератури, культури. Водночас відчували особливу відповідальність. Розуміли: через рідне Слово, через відродження духовності, історичної пам’яті та національної гідності вчитель повинен не тільки вчити, а виховувати нового громадянина, свідомого патріота-українця. Посібників, як це робити, не було, й ми самі на досвіді, здобутому у незабутнього Олександра Захаренка, на своїх відчуттях і переконаннях почали створювати нову концепцію уроків та позашкільництва. Разом з дітьми не «вчили» Тараса Шевченка, а роздумували над долею селянського хлопця, який став генієм. Зачаровувались красою Тарасового слова. Міркували над тим, про яку Україну мріяв і заповідав нам український Пророк. Подорожі до Канева на Чернечу-Тарасову гору, відвідини батьківщини Шевченка на Звенигородщині доповнювали наші уроки і позашкільне спілкування.
Водночас стараннями Галини Вовчанівської у школі створили молодіжне крило первинного осередку «Просвіти» імені Тараса Шевченка, яке назвали «Калинове гроно». Показово, що кожен учень при вступі до «Грона» присягався захищати і берегти рідну мову, «бо захист материнської мови — це захист рідного народу та його національної гідності». Бо мова — це щит нації. Члени «Калинового грона» зобов’язувалися «розмовляти скрізь українською мовою, де тебе розуміють», допомагати кожному охочому вивчати українську мову, вивчати інші мови, через які можна ще глибше осягнути красу і багатство рідної.
— На уроках Галини Олексіївни часто йшлося про культуру мовлення, — зазначає колишній завідувач відділу освіти Корсунь-Шевченківського району Валерій Кочегура. — Вчителька-новатор навчала дітей толерантності та шляхетності, доброзичливості та чуйності у спілкуванні зі старшими, зі своїми однолітками та меншими друзями. Виховувала гордість за свою націю, за її тисячолітню історію й боротьбу за незалежність.
Добірні зерна правди і любові до Батьківщини, до мови і культурної спадщини, посіяні Галиною Олексіївною, заколосились щедрою нивою. Вчителька пишається своїми учнями, які обрали у житті професію педагога, які стали успішними фахівцями в інших сферах. Та особливою теплотою наповнюється її серце, коли згадує Сергія Завертайла, Олександра Величка, Андрія Будника, Олександра Дінця. Це її мужні й відважні «хлопчики», учасники АТО, які зі зброєю у руках стали на захист суверенітету і цілісності Української держави. З гордістю і вдячністю розповідає нині вчителька новому поколінню своїх школярів про воїнів-героїв з Деренківця, своїх вихованців і послідовників у боротьбі за незалежну Україну.
...Швидко промайнули роки натхненної, подвижницької педагогічної праці. Про неоціненний досвід та досягнення заслуженої вчительки України Галини Вовчанівської розповідає тепер експозиційний куточок у музеї історії освіти Корсунь-Шевченківського району. На відкриття нового музейного простору, присвяченого 45-річчю педагогічної діяльності вчителя-методиста, лауреата премії імені Олександра Захаренка, зібралися представники влади, друзі та колеги Галини Олексіївни. Було багато квітів, сказано багато слів поваги, визнання та вдячності, а у відповідь скромна ювілярка відповіла:
— Я не думаю, що робила щось особливе. Просто щодня йшла до дітей з думкою: що їм дати для душі та розуму сьогодні, щоб завтра, у дорослому житті, вони почувалися сильними, впевненими, мужніми. Майже сімдесят моїх вихованців обрали професію вчителя різних профілів. Це означає, що працювала не дарма. Не скажу, що вчителем бути легко. Це робота, яка вимагає зусиль душі й серця, не знає вихідних. Але якби довелося повернутись назад і обирати, знову пройшла б цей шлях. Я відчуваю себе в кожній дитині. Знаю, який «компас» дати юні у цей бурхливий, стрімкий час: завжди залишатися вірним своїм принципам і мріям, бути відданим землі, яка народила вас і зростила, дала мову і національну гідність. Ця земля — Україна, іншої у світі немає. І в неї, нашої Батьківщини, немає інших синів та дочок. Пам’ятайте про це і творіть її сильнішою, кращою, незрівнянною.
