Його знято «мов по нотах», уся картина побудована на звуках: мелодії дзвіниці, гомін тракторів, шепіт димарів.
Голоси людей майже відсутні, а ті, що де-не-де просочуються через звукову партитуру фільму, всі, як один, піднесено агітують за прискорене виконання п’ятирічки. В історичних хроніках, де, здавалося б, немає місця суб’єктивній оцінці, Вертов показує глядачам дійсність з обраного ним самим ракурсу. За допомогою монтажу режисер створював і доносив той зміст, який був потрібен. А за радянських часів єдино потрібний зміст — показати, як у нас усе добре, як швидко ми індустріалізуємо країну, як заможно живе наш народ. На Заході цей фільм мав неабиякий успіх, Чарлі Чаплін назвав його «симфонією монтажу». А в нашу епоху гібридних війн ми добре знаємо, як силою монтажу картинок можна переінакшити сенс дійсності.
Сучасний режисер Ігор Мінаєв у 2018 році випустив власний фільм «Какофонія Донбасу». Умовно фільм ділиться на дві частини — у першій автор демонструє кадри зі стрічки Дзиґи Вертова, наклавши власну озвучку, щоб показати дисонанс між реально-документальними та міфічно-постановочними епізодами. Друга частина фільму — документальна хроніка з 1989-го по 2014-й, що показує інший Донбас, з реаліями його життя, зі страйками шахтарів. Хоча фільм знято вже під час війни на сході України, Мінаєв навмисно «ставить крапку» перед початком воєнних подій 2014-го. Його завданням було не показати свій погляд на війну, а розвінчати вичищений до блиску соціалістичний міф про життя на Донбасі, неприкрашено показати справжній шахтарський регіон. На цей раз дають висловитися не лише механізмам, а й людям. У 2018 році фільм був показаний лише на різноманітних українських та європейських фестивалях. А нині (не в останню чергу — завдяки карантину) фільм «Какофонія Донбасу» виклали в Інтернет у вільний доступ (платформа takfix. com).
