Свою незалежність Україна виборювала тричі. Уперше — в часи Богдана Хмельницького, котрого тоді отруїли, не давши довести справу до кінця. Удруге Україна здобула непідлеглість у часи Української Народної Республіки. У 1990—1991 роках ми отримали третій шанс, наданий 1991 року.

Але й від часів УНР до 1991 року боротьба за волю України тривала постійно, незважаючи на переслідування та репресії. Укотре вона спалахнула наприкінці 1980-х. І Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 року, свідчила про недаремність докладених зусиль, стала підґрунтям до Акта про незалежність, підписання Конституції та всіх подальших кроків становлення нашої держави.

Як тоді, наприкінці 80-х і на початку 90-го року йшла боротьба за волю України? Про це згадують активісти Народного руху України, Української Гельсінської спілки, товариства «Просвіта».

Святослав ВАСИЛЬЧУК, голова обласного відділення товариства «Просвіта», керівник обласної організації Народного руху, заслужений журналіст України:

— Декларацію ми сприйняли з великою радістю. Хоча й розуміли, що це ще не кінець. На установчих зборах Народного руху України його очільник, поет Іван Драч, тоді сказав: «Декларація — це лише заява про наміри, це ще одна сходинка на шляху до незалежності України». Ми всі це усвідомлювали і продовжували боротьбу.

Синьо-жовті прапори майоріли в Житомирі ще восени 1989 року. Їх приносили патріоти на свої зібрання — там було кілька сотень людей — у парк на другий бік річки Тетерів, біля Козацького дуба. А на стадіоні «Спартак» під українські прапори збиралися тисячі людей. Там рухівці під гучні оплески оголошували свою програму дій, і наших прихильників дедалі більшало. Усі разом ми співали гімн «Ще не вмерла Україна» та «Червону калину».

Під шелест синьо-жовтого шовку ми не раз ходили на демонстрації вулицями Житомира. Ми тоді встановили український прапор біля пам’ятника Шевченкові — майже в центрі міста; під ним проходив і траурний мітинг пам’яті жертв голодомору і репресій на місці масових розстрілів і поховань. А ще ж були й День Соборності, й ланцюг єднання, коли вся Україна — від Заходу до Сходу — взялася за руки, підтверджуючи свою єдність.

Тоді в нашій області було майже 2,5 тисячі рухівців та членів Української Гельсінської спілки. Нас підтримували багато патріотів. Тож, певно, закономірно, що Житомир став четвертим обласним центром в Україні — після Львова, Тернополя, Івано-Франківська — де 13 червня 1990 року на вежі міської ратуші замайорів синьо-жовтий прапор. У Києві прапор підняли на кілька місяців пізніше.

Полотнище в нас було. А щоглу, на якій стяг мав триматися, виготовили робітники заводу верстатів-автоматів. А майстер-шліфувальник Михайло Дверник разом з Юрієм Балабаном та Олександром Зазимком виготовили тризуб — символ Української держави.

За кілька тижнів синьо-жовті прапори вже прикрашали владні будівлі в 12 із 23 районів області.

На жаль, у незалежній Україні патріотичного виховання немає. Я стільки разів через відповідальні владні структури добивався, щоб по радіо й на телебаченні щодня були цікаво зроблені годинні розповіді про нашу історію та її видатних людей, про мову, літературу, культуру, — мене ніхто не почув.

В’ячеслав ДЕХТІЄВСЬКИЙ, секретар обласної організації Народного руху України:

— Декларацію про державний суверенітет України приймали в Києві. Житомир, який багато робив для того, щоб отримати незалежність, дуже радів. Хоча ми розуміли, що попереду ще багато роботи...

Перша спроба встановити в Житомирі синьо-жовтий прапор над владною будівлею була ще 22 квітня 1990 року, але вона виявилася невдалою. Тоді юнаки зі Спілки незалежної української молоді Дубовик та Корнійчук із села Високе Черняхівського району вночі спробували підняти прапор на даху обласної ради. До ранку прапор не достояв: його повалили, хлопців спіймали, і Володі Дубовику довелося два роки відсидіти в архангельській тюрмі.

У ті тривожні часи розпаду Радянського Союзу й боротьби за незалежність України в області активно діяли обласне відділення Гельсінської спілки, Народний рух, Товариство української мови імені Тараса Шевченка, товариство «Просвіта» та ще «Громадянський фронт сприяння перебудові» — популярна тоді організація, що боролася проти правлячої партійної верхівки. Нас підтримували десятки тисяч земляків.

Боротьба за вільну Україну ще не закінчилася. Ще потрібно вирватися із лап російської імперії, насамперед у питаннях мови (прописна істина: без мови немає держави) та в утвердженні української культури, якою зачаровується весь світ. Слід добре працювати, щоб відновити економіку. Адже за надрами та ресурсами Україна належить до найбагатших держав світу. А за рівнем життя населення опинилася серед найбідніших. Тож необхідно відновлювати виробництво. І, звісно, щоб жити в мирі, потрібно тримати потужну армію.

Олександр БАТАНОВ, секретар обласної організації Української Гельсінської спілки:

— Тоді у складі депутатів міської ради було приблизно 70 активістів Громадянського фронту, 12 членів Руху, 3 члени УГС і десь 50 комуністів. Усі проголосували за підняття українського прапора. Тож прапор встановили законно і ніхто не мав права скасувати те рішення. Були ще й інші відповідні документи. Ось цитата з одного з них:

«Міська рада народних депутатів (друга сесія двадцять першого скликання) 24 травня 1990 року прийняла таке рішення:

Дозволити на території міста державним і громадським органам, підприємствам, установам і організаціям використання одночасно з діючою державною також української національної символіки (стяг і тризуб) та виконання національного гімну «Ще не вмерла Україна».

Велика заслуга в цьому була тодішнього міського голови Житомира, активіста Громадянського фронту Віталія Мельничука (тепер — віце-президент компанії «Тінто», кандидат наук). Він зробив для міста дуже багато: в часи розвалу й занепаду йому вдалося зберегти кілька важливих підприємств, у тому числі й панчішну фабрику. Та найбільше відстоював культуру. Великою мірою завдяки йому й досі танцюють і співають відомий у всій Європі дитячий танцювальний ансамбль «Сонечко» та лауреат десятків світових конкурсів хорова капела «Орея».

Багато праці доклала до того, щоб незалежна Україна відбулася, й обласна організація Української Гельсінської спілки. Її ядром і цементом були наші відомі земляки: Василь Овсієнко, колишній в’язень політичних концтаборів Сергій Бабич та Дмитро Мазур. Нас підтримували десятки робітників, представників інтелігенції та культури. Найактивнішими були Валерій Колосівський та Анатолій Тимошенко.

...Нам, активістам національного відродження, слід пояснювати і нашим олігархам, і особливо урядовцям, що варто таки прислухатися до голосу народу, а не до підлабузників з їхнього оточення. Тоді й економіка країни, і кар’єра тих-таки урядовців будуть стабільні.

Що, на наш погляд, потрібно зробити, щоб не втрачати довіру народу? Насамперед підтримати малий і середній бізнес, налагодити кадрову політику, щоб до керівництва приходили тільки професіонали. За основу роботи взяти мову, історію, культуру.

Олександр КОЗИЦЬКИЙ, активіст Народного руху України:

— Не змогли зняти синьо-жовтий прапор з міської ради ще й тому, що я сам особисто тоді їздив до Львова, переймав у них усе юридичне обґрунтування. Тож ми перемогли.

А ще нас дуже підтримувала Литва. Я тоді працював на заводі верстатів-автоматів, коли Литва проголосила незалежність. А Росія оголосила їй ембарго. І ми через те опинилися без важливих деталей, що надходили нам із Литви, і не змогли виготовляти свою продукцію.

«Потрібно їхати в Каунас, домовлятися», — сказали на заводі. І я поїхав. Узяв із собою відповідні документи і 5 тисяч карбованців, що їх зібрали трудівники заводу на підтримку литовської незалежності. Усупереч ембарго, виробничі контакти налагодити вдалося, наша продукція випускалася без затримки. А пізніше литовський «Саюдіс» ще й допомагав нам боротися за незалежну Україну.

Я завжди був і залишаюся оптимістом. Повірте, в Україні все буде добре!

Юрій УЩАПІВСЬКИЙ, активіст Народного руху України:

— На першу річницю прийняття декларації мені випало бути у Львові. Я був зачудований: усе місто сяяло синьо-жовтими прапорами, вишиванками. На кожному перехресті хори або оркестри виконували гімн України, інші патріотичні українські пісні. І я тоді подумав: чи буде коли-небудь таким Житомир? Виявляється, такий він нині є...

Як минули ці 30 років? Чи справдилися наші надії? Якщо не зовсім, то що зашкодило досягти більшого? Про це говоримо з житомирянами.

Катерина Іванівна, вчителька:

— Я дуже рада, що ми живемо в молодій, самостійній державі. Ми цього чекали вже давно. Але підсумки підбивати рано, боротьба за незалежність триває. Мені й досі доводиться переконувати своїх колег-учителів, що в українській школі (а в нас саме така) і на перерві потрібно розмовляти українською мовою. Що історію ми нині не переписуємо, як це багато хто каже, а дописуємо те, що від нас раніше ховали, щоб нав’язати комплекс «меншого брата». Багато людей, навіть із вищою освітою, цього просто не знають.

Геннадій Петрович, інженер:

— Ми любимо свою державу і завжди готові боротися за її честь і гідність. І щодо того, що Україна одразу стане квітучою, в нас ніколи ілюзій не було. Та все-таки ніяк не можу зрозуміти, чому після розпаду Союзу в Житомирі закрили завод «Електровимірювач», де виготовляли деталі до космічних супутників та ракет. Чому перестав існувати завод верстатів-автоматів — один із найновіших і найпотужніших в Європі? Перестав діяти й завод «Промавтоматика», де виготовляли автоматичні пульти для керування космічними, атомними та електростанціями. Я вже не кажу про льонокомбінат, завод хімволокна, хмелефабрику... Там були десятки тисяч робочих місць і потужні надходження до бюджету. Кому було вигідно це нищити?..

Оксана, 14 років:

— Ой, Україна — це класно! Я люблю вишиванки, люблю, як цвітуть соняшники. І пісні гарні вмію співати. Ось таку, наприклад:

За синєє небо,
За жовте колосся
Боротися треба,
Щоб щастя збулося!

Людмила НАТИКАЧ, заслужений журналіст України.

Житомир.