Адама Мартинюк (на знімку) — народний депутат України Верховної Ради третього-сьомого скликань, у чотирьох із яких він був першим заступником голови парламенту.
Народився Адам Іванович у дуже гарному селі Ветли Любешівського району на Волині, на українсько-білоруському кордоні. Мені доводилося там часто бувати, й хочу сказати, що цей казковий Поліський край надзвичайно специфічний у тому, що стосується природи й клімату — ліси, річки й болота, болота, річки й ліси. І тут живуть прекрасні люди, які становлять його золотий фонд, для менталітету котрих характерні працьовитість, гостинність, доброзичливість, щирість і щедрість.
Водночас їм притаманні певна спокійність, провінційна повільність і патріархальний уклад життя. Зрозуміло, ці принципи й сутність народного життя ще з дитинства засвоюються кожною людиною і закріплюються наполегливою працею і боротьбою, загартовуються через вогонь і мідні труби.
Адам був старшим сином у багатодітній родині фронтовика-орденоносця Івана Йосиповича і його дружини Євдокії Андріївни Мартинюків. Односільчани їх поважали за надзвичайну скромність, порядність і працьовитість, готовність допомогти іншим людям. Виходячи з нелегкого життєвого досвіду, батько й мати ненав’язливо вчили своїх дітей любити й берегти як зіницю ока рідну землю, цінувати нелегку хліборобську працю і по-справжньому дорожити дорогоцінним хлібом насущним.
І Адам із раннього дитинства допомагав їм у домашньому господарстві й на колгоспному полі, опікувався трьома молодшими братами… Рано навчившись читати й писати, він якось одразу зрозумів важливість знань, і відтоді книга стала його найкращим і найнадійнішим другом і наставником на все життя.
Після закінчення з відзнакою історичного факультету Волинського державного педагогічного інституту імені Лесі Українки й аспірантури Інституту суспільних наук Академії наук України (Львів), навчання в якій переривалася службою в Радянській армії, Адам предметно займався науково-викладацькою діяльністю. Наділений загостреним природним розумом, безустанною енергією і працездатністю, наполегливістю і цілеспрямованістю, він у 26 років успішно захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук, портрет молодого вченого був поміщений на Республіканську дошку пошани.
Сфера його наукових інтересів — нова й новітня історія західноукраїнських областей, непрості питання об’єднання споконвічних українських земель в єдину Українську державу. На ці актуальні теми він часто виступає у своїх інтерв’ю і статтях у періодичній пресі, їм присвячена його глибоко й всебічно обґрунтована книга «Возз’єднання. Кроки до заповітної української мети».
Вивчаючи стародавні першоджерела, Адам назавжди запам’ятав знамениті слова з відомого манускрипту першої половини ХII століття Повчання синам великого київського князя Володимира Мономаха: «Ухиляйся від зла, твори добро, шукай миру і проганяй зло… Ізбав мене від ворогів моїх, ізбав мене від тих, хто чинить беззаконня. Перш за все не забувайте убогих … Не давайте сильним губити людину. Старих шануйте, як батька, а молодих, як братів. Брехні остерігайтесь і пияцтва, і облуди: від того гине душа й тіло… Що вмієте, того не забувайте; чого не вмієте — того навчайтеся. У домі своєму не лінуйтеся. Лінощі — мати всьому лихому: хто що й знав, те забуде; чого не вміє, того не навчиться…»
Ці вагомі й вічні моральні настанови, а також мудрі, перевірені життям поради його батьків справили на нього визначальний вплив. У своїй чіпкій пам’яті він дбайливо зберігає незабутні події і героїзм прожитого країною і ним буремного часу, уважно ставиться до багатющого досвіду старших поколінь, намагається берегти все те добре й корисне, що робилося раніше й що ще можна застосувати сьогодні.
На думку представників наукових кіл, з нього вийшов би успішний учений-історик. Спочатку на Волині, а потім у Львові та Києві Адам Мартинюк скрупульозно вивчав сучасну живу історію. А на практиці його дедалі більше захоплювало енергія громадського життя, безпосередня робота серед молоді, серед народних мас.
Організаторський талант і непересічні здібності особливо яскраво й переконливо проявилися в період його роботи у Верховній Раді України. Саме парламент видатний французький письменник і філософ Жан-Жак Руссо називав душею народу й серцем країни, діяльність котрого як вищого законодавчого органа має надзвичайне державне значення і постійно перебуває в центрі уваги народу. Важливо зазначити, що Адам Іванович Мартинюк був єдиним політиком в Україні, який чотири рази — в третьому, четвертому, п’ятому й шостому скликаннях — займав високу посаду першого заступника голови парламенту.
Мені пощастило працювати його радником і прес-секретарем, тож, аналізуючи сьогодні збоку його напружене життя і державну діяльність, можу констатувати, що він у будь-яких ситуаціях проявляв завидний спокій, абсолютну витримку, виваженість, розсудливість, відповідальність. Ці й інші позитивні якості проявляв навіть у гострих випадках у кабінетах і коридорах влади, тому його по праву називають кризовим менеджером, «залізним канцлером». Для нього головними напрямами були пошук істини, утвердження правди, добра й соціальної справедливості.
Як правило, це йому практично завжди вдавалося зробити. Глибоко відчуваючи існуючі потреби й запити українського суспільства, а також розуміючи амбіції та інтриги в настроях і в корпоративній атмосфері депутатського корпусу, він своїми логічними діями й професіоналізмом умів створювати в залі засідань парламенту нормальну ділову й творчу обстановку. Під його вмілим компетентним і правовим керівництвом у результаті компромісних дискусій ухвалювалися сотні законів і постанов, які ввійшли до законодавчої системи держави й викликали схвалення значної більшості виборців.
Запам’яталися його цікаві й змістовні прес-конференції, брифінги та бесіди із зарубіжними й вітчизняними журналістами, хвилюючі зустрічі з виборцями, депутатські прийоми відвідувачів. Він завжди чітко викладав свою принципову позицію з найважливіших життєвих проблем, конкретно й дохідливо відповідав на десятки й сотні запитань, у тому числі, й відверто провокаційного характеру. Зазвичай одні співрозмовники й слухачі з ним погоджувалися, інші залишалися при своїй думці.
Звісно, таке реальне життя, і на це необхідно зважати.
Використовуючи свої депутатські повноваження і ділові контакти в керівних колах, Адам Іванович під час своєї каденції дуже багато зробив для розвитку своєї малої батьківщини — рідного села Ветли й жителів Любешівського та інших районів Волині. В поїздках до цих місць ми кілька раз зупинялися на нічліг у старенькій батьківській хаті, де тепер проживає родина його молодшого брата Сергія. Ця скромна й затишна хатинка, побудована ще в перші повоєнні роки, Мартинюків цілком влаштовує. Щоправда, тут відчувається особиста скромність Адама Івановича, адже все хороше він робить насамперед для людей, для поліпшення їхнього добробуту. За його допомоги в селі побудовано середню школу на 400 місць, православну церкву, поліклініку й дільничну лікарню, адміністративно-побутові приміщення, газифіковано будинки, проведено електричне освітлення вулиць, впорядковано цвинтар, на якому поховані його батьки.
Якщо проїхати 45-кілометровою асфальтованою дорогою, спорудженою за його безпосередньої підтримки, то можна побачити, що хорошу пам’ять він залишив буквально в кожному населеному пункті.
Ось старовинний районний центр Любешів — у ньому проведено газифікацію, реконструйовано церкву, укріплено центральну лікарню і пологове відділення, матеріально-технічну базу Будинку культури й бібліотеки, редакції районної газети «Нове життя» та управління міліції, відремонтовано дитячий садок і адміністративні об’єкти, споруджено один із найкращих в області стадіон «Колос».
У сусідньому селі Мукошині зведено середню школу, «Народний дім», до якого входять: клуб, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт, відділення зв’язку.
Далі дорогою можна побачити величні золоті куполи побудованих чи відремонтованих за його допомоги православних церков у селах Гірки, Любешівська Воля, Рудка, Залізниця, Березичі, Великий Курінь, Дольськ, Зарудчі, Люб’язь, Лобна, Підкормілля, Погулянка, Судче, Хоцун. Відремонтовано школи в Люб’язі й В’язівному, дитячий садок у Деревку. Реконструйовано клуби в Березичах, Хоцуні, Щетині, Люб’язі, Залізниці, Зарудчому, Бірках, Гірках. У рамках повної газифікації району горить «блакитний вогник» у Малій Глуші, Щетині, Невирі та в інших селах.
У селі Лобні капітально відремонтовано Музей партизанської слави, присвячений боям хоробрих і безстрашних народних месників партизанського з’єднання двічі Героя Радянського Союзу Олексія Федорова та інших партизанських загонів і підпільних груп Полісся у жорстокій боротьбі з німецько-фашистськими окупантами.
Він також доклав свою добру руку й щедру душу до багатьох соціальних об’єктів і в сусідніх Камінь-Каширському, Маневицькому і Ківерцівському районах.
Так, Адамом Івановичем зроблено ще багато дуже важливих і невідкладних справ. Сюди варто також віднести й конкретну гуманітарну допомогу окремим людям у вирішенні тих чи інших життєвих питань.
І вдячні земляки від усього серця відзначають добродійну діяльність свого відомого вихованця, який у міру своїх сил і завдяки залученню необхідних фінансових коштів спонсорів і доброзичливців робить усе можливе для відродження Волині й України, підвищення добробуту населення, зміцнення незалежності й суверенітету, єдності й територіальної цілісності держави.
Звичайно, історія триває, і неповторне життя у своєму процесі настільки цікаве й багатогранне, що кожного дня відкриває перед нами дедалі нові ймовірні виклики. Незважаючи на свій солідний вік, Адам Іванович не почувається політиком у запасі. Адже який він був, такий він і залишився. У нього є ще порох у порохівницях, є ще достатньо сил, знань і досвіду, є ще багато нереалізованих ідей і задумів у цій напруженій ситуації незвіданих і нескінченно непередбачуваних можливостей. І хоча доля обміну не підлягає, але якби можна було розпочати свою біографію спочатку, то Адам Іванович знову пройшов би цей багатоскладний шлях із честю і гідністю.
За активну державну й громадську діяльність Адам Іванович Мартинюк удостоєний ордена Ярослава Мудрого п’ятого, четвертого і тре-тього ступенів та інших державних і відомчих відзнак. Українська Православна Церква нагородила його багатьма своїми орденами, в тому числі найвищим — Святого Рівноапостольного князя Володимира першого ступеня. Він — почесний громадянин Любешіва, Ветлів та інших населених пунктів Полісся, почесний доктор Східно-Європейського національного університету імені Лесі Українки й Луцького національного технічного університету.
Приємно повідомити, що в ці радісні ювілейні дні друзі й соратники, численні виборці, рідні та близькі з усіх кінців країни щиро поздоровляють Адама Івановича Мартинюка зі славним 70-літтям з дня народження, від усієї душі бажають йому і його дружній родині — дружині Валентині Пилипівні, дочці Наталії, улюбленим онучкам Карині й Сабіні — нових творчих успіхів у роботі та навчанні, міцного здоров’я, добробуту й довгих років щасливого життя.
Дякуємо Вам, наша дорога й шановна людино!
Іван ГАВРИЛИШИН, державний службовець третього рангу, член Національної спілки журналістів України.
