Пані Марина — людина із «внутрішнім підсвічуванням», «сонячна батарейка». Саме так характеризує вона себе, і ніхто з її оточення не заперечуватимете, що це щира правда.

Народилася Марина Павленко на Львівщині в сім’ї вчителів. Незабаром родина переїхала на рідну Черкащину, де минуло дитинство майбутньої письменниці. Там закінчила Уманський державний педагогічний інститут (нині університет) імені Павла Тичини. Після кількох років учителювання стала викладати у виші. Нині пані Марина — кандидат педагогічних наук, доцент кафедри української літератури й українознавства рідного університету.

Вона — лауреатка понад десяти всеукраїнських і міжнародних літературних конкурсів та премій. Автор багатьох наукових публікацій, методичних рекомендацій, монографії, кількох збірок поезій, казок та романів для підлітків (одних із них —

«Русалонька із 7-В...» — увійшов до шкільної програми).

Як художник-ілюстратор стала відома завдяки оформленню видань своїх поетичних творів. За монографію «Тичининська формула українського патріотизму» Марина Степанівна удостоєна літературної премії «Благовіст». Є членом

Національної спілки письменників України.

— Пані Марино, ким ви мріяли стати в дитинстві?

— Якраз письменницею стати ніколи не прагла. Художницею — так, балериною, вчителькою, артисткою, фігуристкою — так. Тепер думаю: може, саме в літературі й об’єдналися-реалізувалися усі ці мої мрії-професії?..

— Як ви почали писати? Віршувати? Коли зрозуміли, що писати для дітей — ваше?

— Я не вбачаю чіткої межі між дитячою і дорослою літературою. Це як у звичайній родині: за стіл сідають разом і дорослі, і діти, кожен ділиться своїми проблемами, мама скаржиться на свого начальника, донька сипле новинами про подружок, і ніхто й не думає відокремлювати дорослий світ від дитячого. Так і дитяча книжка: якщо вона справжня, то вона має бути цікавою і дорослому.

В усіх моїх дитячих книжках є дорослий підтекст. Чому я почала їх писати? Це сталося якось мимохіть. Першою була повість «Домовичок з палітрою». Можливо, це було бажання описати, виговорити власне дитинство. Втім, ні: почалося усе значно раніше. У початкових класах я заводила власні книжки, що писалися-малювалися у шкільних зошитах. Вірш — малюнок, казка — малюнок, усе поєднувалося. Там, пригадую, щось таке було: «Борщ кипить — ніхто не бачить, / Бо на кухні гопки скачуть...» І на малюнку кухарі танцюють, у каструлі кипить... Ці зошити регулярно батьки виносили на горище. Не тому, що вони цього не схвалювали, просто не вірили, що з цього щось може вийти. Пізніше їх зняли з горища, і я знайшла там «Казку Старої Ялосовети», яка припала мені до душі. Я її допрацювала, і вона лягла в основу книги «Півтора бажання. Казки з Ялосоветиної скрині». В 11-му класі почалося все, так би мовити, всерйоз. Мій тато — вчитель-словесник і дуже талановитий автор Степан Павленко — викладав у нашому класі літературу і дав завдання написати вірш. Звичайно, я написала, це було цікаво й легко. І після того він сказав: «Пиши ще щось!». Відтоді й почалася серйозна літературна робота.

— Якби вам маленькій показали вас теперішню, як би ви відреагували?

— Цікаве запитання! Але чи знаю, як на нього відповісти? Я змінююсь. Я кардинально інша, ніж та Марина Павленко, якою була 20 і тим паче 40 років тому. І я не знаю, чи погоджуватимусь із собою сьогоднішньою завтра. Я досі час від часу сумніваюся в собі, часом себе ненавиджу, марно борюся з лінню й іншими темними сторонами своєї натури... А якби мені маленькій показали мене теперішню, я просто себе не впізнала б!

— Робота над дитячими книжками — це важка сумлінна праця чи навпаки, тексти пишуться легко і швидко?

— Здається, кожен мій текст щоразу переживає всі етапи цивілізації: спершу виношується в голові (кам’яний вік), потім виводиться ручкою на чернетці (вірність давнім традиціям) і нарешті набирається на компі... Потім заходить на нове коло: правиться, вноситься, роздруковується, опісля дається мамі на редагування (мама — Ольга Павленко — теж учитель-словесник і талановита письменниця. — Авт.). Тоді повертається до мене всуціль помережаний правками («Ти знов зробила з мого оповідання решето!» — жартую, хоч насправді вдячна долі, що маю такого редактора від Бога). І так майже до безкінечності...

— Звідки виникають сюжети, герої книжок? Чому ви часто використовуєте міфічних істот у своїх творах?

— Герої виникають із життя й самі просяться в книжки. А от із таємницями... Погодьтеся, навколо нас багато явищ, які важко пояснити логічно. Тобто в моїх «фентезі» містики, по суті, не набагато більше, ніж у реальності. Варто іноді просто дещо змістити акценти... Мабуть, найбільше таємниць у моєму циклі повістей для підлітків «Русалонька з 7-В...». Може, саме завдяки таємницям перша частина цього циклу, «Русалонька з 7-В, або Прокляття роду Кулаківських», увійшла до шкільної програми для 7-го класу...

— Пані Марино, якими новинками можете похвалитися?

— Нещодавно друком вийшла нова книжка «Домовичок і купа проблем». З одного боку, ця повість — своєрідне продовження двох попередніх книжок, з другого — це щось докорінно нове. Вона ще сміливіша й відвертіша, ніж мої попередні твори. Торкається питань, які не заведено озвучувати в українській дитячій літературі. Фемінізм (досі це слово багатьох лякає), маніпулювання однієї людини іншою, дискримінація. Одне слово, речі, які діймали мене в реальному житті і над якими багато думала. Гадаю, харківське видавництво «Ранок» виявило неабияку мужність, надрукувавши таку «купу проблем»! А ще книжка особлива тим, що ілюстрації до неї зробила моя старша донька Оля Музиченко, й ілюстрації ті — просто розкішні!

— Як минає день письменника? Є якісь особливі ритуали в роботі? Можливо, маєте якийсь секрет натхнення?

— Боюся, що тут мені нічим хвалитися. Я не планую свого робочого дня, окрім справ, які я комусь обіцяла або просто зобов’язана зробити, звісно. У таких речах я дуже відповідальна й пунктуальна. В усьому ж іншому я здебільшого покладаюся на Божу волю або «космічний потік» — називаймо як завгодно. Що вийде — то вийде. Часом виходить вдало, і я справді встигаю зробити чимало. А часом навпаки. У будь-якому разі не панікую і не напружую нікого навколо себе. Внутрішня гармонія і насолода від процесу — передусім. Якщо змусиш себе працювати, то згодиться будь-яке місце, а якщо ледачкуєш — не врятує ані ідеальна природа за вікном, ані вогонь каміна, ані стерильна тиша й комфортне крісло...

— Коли відчули себе ще й художницею?

— Малюю з дитинства, скільки себе пам’ятаю. Серед дитячих малюнків «з горища» є що подивитися, над чим подумати, і навіть таке, що й сам «Фройд би плакав». Та професійною художницею себе не вважаю.

— Що робить вас щасливою?

— Насамперед я уклінно вдячна сотням людей і речей навколо мене: за те, що вони є, за те, що завдяки їм я відбулася. Я «всяка», і часто не дуже добра, але все, що роблю, — все щиро, від душі та з любові. Якесь внутрішнє «підсвічування», «сонячна батарейка» — думаю, щось таке в мені є, і, сподіваюся, цього світла вистачає не тільки на мене, а й на людей навколо.

Фото надано героїнею матеріалу.