Уже який рік поспіль Україна зустрічає своє головне свято — День Незалежності — у неповному складі. Перспектива повернення окупованих територій відтягується з року в рік. Навіть попри те, що в зоні бойових дій час від часу встановлюється перемир’я, розв’язати конфлікт не вдається. Швидке зупинення війни так і не настало.

Де ми схибили, пішли не тим шляхом, що опинилися в такій ситуації? Чи є з неї вихід? Яким він має бути? Думок з цього приводу чимало. І прислухатись варто до кожної, аби обрати правильну відповідь.

Про це наша розмова з народним депутатом України першого скликання, директором ГО «Інститут громадянського суспільства» з питань науки та розвитку Анатолієм ТКАЧУКОМ (на знімку на трибуні).

— Анатолію Федоровичу, ви були серед тих, хто в 1991-му проголосив незалежність України. Чи думалось тоді про те, що на неї хтось посягне?

— Сьогодні простіше давати відповіді на такі запитання, бо з відстані років добре видно, що тодішня радянська імперія руйнувалася на очах — КПРС втрачала монополію на владу, міжнаціональні конфлікти почали спалахувати в різних точках Союзу, прибалти заговорили про свою незалежність... Україну теж не оминула хвиля протестів. Хоча далеко не всі були впевнені в тому, що вона може стати незалежною.

Різні думки звучали і в обраній у 1990 році Верховній Раді Української РСР. Хоча шлях до волі вже розпочався.

16 липня 1990 року було ухвалено Декларацію про державний суверенітет України. Через рік наше законодавство повністю відокремилося від союзного законодавства, і станом на 1 липня 1991 року Україна перестала відраховувати податки до держбюджету Союзу. А вихід зі складу СРСР де-юре було оформлено Актом про незалежність 24 серпня 1991 року. Скажу відверто, ми тоді не були переконані, що Україну омине доля Литви, Грузії, Кавказу, де вмираючий СРСР намагався зупинити ходу до незалежності національних республік. Але ДКНС показав слабкість радянської державної машини, і проголошення незалежності відбулося без протистояння. Проте за двадцять років правонаступниця СРСР Росія вирішила виправити ту «помилку» і втягнула Україну у війну.

— Усе це були непрості рішення. Хоча б з огляду на те, що в країни не було власного управлінського досвіду.

— Дійсно. Досвіду державного будівництва не було, навіть тодішній уряд не володів реальною ситуацією щодо більшості підприємств, які належали до союзного управління. Тому обговорювати і вирішувати доводилося як масштабні питання, котрі закладали перспективу розвитку держави на майбутні десятиліття, так і найменші організаційні. Пригадую, як напередодні сесії члени Народної ради зібралися, аби обговорити, як проголошувати незалежність. Скільки тоді було різних думок...

Хтось був переконаний, що це може статися тільки після декомунізації. А хтось відкладав боротьбу з комуністами на потім. До речі, нам знадобилося понад чверть століття, щоб нарешті пройти шлях від заборони компартії до проведення декомунізації в країні.

Тоді ж, на початках, ми обдумували буквально кожне слово. Приміром, прийняти постанову про незалежність чи Акт проголошення незалежності України. Ми все детально обговорили, але все одно цілковитої впевненості в багатьох не було.

Але робота тривала: ми підготували 28 проектів необхідних постанов, серед яких були про перепідпорядкування військ, що перебували на нашій території, про повернення партійного майна в державну власність, про силові структури, про важливі економічні речі тощо.

Зіткнулись навіть з тим, що не було як розтиражувати документи, бо не хотіли, щоб це проходило через секретаріат. І тоді нас виручив канадець українського походження, у якого був ксерокс. На ньому ми цілу ніч і друкували. Здебільшого по дві постанови на одному аркуші, щоб зекономити папір.

Зранку Акт проголошення незалежності мав зачитати Левко Лук’яненко. Та в останню мить Ігор Юхновський додав, що для його підтвердження треба проголосувати ще й за проведення Всеукраїнського референдуму. Тоді здалось, що це не так важливо, хтось був навіть проти. І лише тепер я розумію, що це було далеко-
глядне і справді демократичне рішення.

Перед голосуванням усі були просто на взводі, у всіх одна думка — як усе пройде. А коли з’явилася цифра 346 голосів «за», ми зіскочили з місць, почали вітати один одного, обійматись. Це була перемога. Хоча багато хто говорив, що найголовніша боротьба ще попереду. І ми навіть уявити собі не могли, що за нашу незалежність через стільки років розпочнеться справжня війна.

Ми багато років пишалися тим, що наша незалежність дісталась нам у 1991 році безкровно. Ми помилилися, на україно-російській війні вже загинули, за різними оцінками, 13—15 тисяч українців.

— Та й тоді було зрозуміло, що Росія не погодиться з такою втратою, як Україна.

— Ми це передбачали. Але до яких кроків може вдатися наш сусід, не знали.

А тоді, одразу після голосування, в Україну терміново нагрянув десант нардепів із Росії. Їх завданням було не допустити виходу України із СРСР.

Але в нас за спиною вже був референдум, який відбувся 1 грудня 1991 року і показав бажання українців бути незалежними. Та й голосування у Верховній Раді. Той вибух емоцій, який відбувся в Раді, став початком вибухової хвилі проголошення незалежності в усіх інших республіках СРСР.

Імперія загинула. Натомість постала її спадкоємиця — Росія. Відносини з нею стали нашою головною проблемою.

Це Україна була і є готовою жити вільно, без «опіки» сусіда. А для Росії вона завжди була колонією, яка постачала не тільки матеріальний, а насамперед духовний продукт. Без України в неї немає власної офіційної історії, духовних традицій, європейськості врешті-решт, до якої вона так прагне. Бо без України вона лише спадкоємиця Золотої Орди, що ототожнюється з анти-Європою.

Хоча не варто применшувати її силу. Після розпаду Союзу вона отримала всі активи колишньої імперії, залишилась ядерною державою, постійним членом Ради Безпеки ООН. А її монопольне становище на ринку газу і нафти додало впевненості в тому, що вона знову може правити якщо не світом, то Україною — це вже точно.

Гасла «Русскій мір», «русскіє і українці — один народ» стали тією ідеологічною зброєю, що й розпочала конфлікт і згодом призвела до реальної війни. Причому ці ідеї активно поширювались не тільки в Україні, а й в усьому світі.

Не раз під час поїздок до європейських країн я стикався з тим, що тамтешні мешканці уявляли собі Україну насамперед як багатонаціональну державу, в якій понад 17 мільйонів росіян. А коли я розповідав про те, що попри наявність інших національностей частка етнічних українців становить майже 80 відсотків, а росіян —  лише 17 відсотків, а не мільйонів, це сприймалось з великим подивом.

Не хочу загострювати національні питання, вони завжди боляче сприймаються суспільством, але не можна забувати, що в нас є кілька регіонів, які суттєво відрізняються від решти за національним складом. І це, зокрема, Автономна Республіка Крим. Не можна відкидати, що вона була найменш інтегрована в український простір. Цьому посприяло і тотальне переважання російського населення, і розміщення там російських військ, значної частки російських військових пенсіонерів. А головне — повної відсутності державної політики щодо інтеграції Криму в Україну. Не дивно, що саме Крим став першою мішенню російської агресії.

Наступний етап припав знову ж таки на регіони з найбільшою часткою російського населення — Луганську та Донецьку області. Але тут включились інші процеси, бо все-таки росіян там менше, ніж українців. Багато хто з них підтримав і досі підтримує українську державність. Хоча тепер цього вже замало, щоб зупинити війну.

— Сьогодні всі намагаються знайти вихід із неї. Але хіба це вдасться зробити, якщо не назвати справжні причини її початку?

— Від самого початку Україна не була налаштована на будь-які конфлікти. Проголосивши незалежність, Верховна Рада Української РСР надала всім, хто проживав у країні, громадянство та повні громадянські права. Це був тактично правильний хід, але надалі його варто було підкріпити активною державною політикою щодо швидкої українізації та інтеграції регіонів. Але цього не було зроблено. Натомість у Криму та на Донбасі почали формуватись регіональні еліти, які, зрештою, зробили ці регіони повністю підконтрольними собі. А її, цю «еліту», аж ніяк не назвеш українською. Навпаки, вона стала спадкоємицею радянських ідей, а пізніше — активним пропагандистом російських. Для України й українського там місця не було.

Невипадково народилася і досі продовжує насаджуватись ідея «двох Україн». Теперішня війна — це вперте намагання втілити її в життя.

Роки президентства Януковича стали часом прискореного упокорення українців і активного поширення російського, і паралельно розвалу державних інституцій. Україну цілеспрямовано підштовхували в російські обійми.

Революція Гідності зупинила ці процеси. Але їх продовжили і досі утримують захоплення Криму та війна на Донбасі. Це стало можливим не тільки тому, що цього захотів Путін, а ще й тому, що за багато років Україна так і не спромоглася інтегрувати в себе ці території, які об’єктивно є іншими, ніж решта українських регіонів.

Через своє надто ліберальне ставлення до проросійської діяльності ми, на жаль, замінили чіткий та зрозумілий вектор європейського і демократичного розвитку на різну позаблоковість, нейтральність, багатовекторність, які проголошували наші лідери та урядовці. Усе це і привело Україну під російський удар.

Дивно, але факт, за майже три десятиліття української незалежності ми тільки починаємо вибудовувати свою державну регіональну політику, в якій однією з найважливіших цілей є згуртованість України, творення єдиного українського простору в межах усієї території держави — освітнього, культурного, інформаційного, економічного...

Якби від самого початку всі школи в Україні були українськими, інформаційний простір — українським, керівники органів влади — проукраїнські, кого б захищав Путін? Наша помилка в тому, що цього не було зроблено? Так. Але ще більша в тому, що навіть тепер, через стільки років, у країні немає твердого й однозначного переконання, що так має бути.

Тому ми знову стоїмо перед тим самим вибором: або Україна буде українською державою, або її не буде взагалі.

Те, що зараз деякі політики намагаються нас знову втягнути в російську парадигму, є загрозою ще більшого тиску і прямого захоплення України Росією. Взагалі варто періодично читати історію і пам’ятати мудрість: «Хто не знає минулого, приречений переживати його у майбутньому».

Попри все незалежна Україна існує вже 29 років. Це найдовший період незалежності, який ми мали з давніх часів. Для нас важливо, аби наша незалежність була назавжди, і ми навіть не рахували роки незалежності, але для цього потрібна важка праця усіх і усвідомлення цінності незалежності для нашого життя.

Розмовляла Ірина КОЗАК.

Фото з архіву Анатолія Ткачука.