«Соціум утомився від війни. І це помітно. 
Але ми не маємо права забути високу жертовність тих, 
хто віддав за нашу незалежність своє життя».
Галина ГОНЧАРЕНКО, 
керівниця проекту «Солдатський привал» 
у Запоріжжі, мати загиблого Героя Михайла Гончаренка

Довідково

Михайло Гончаренко (19.02.1991—23.07.2014) — старший солдат Збройних Сил України, народився в Запоріжжі. Призваний на військову службу Комунарським РВК міста Запоріжжя у квітні 2014 року, наприкінці травня з 93-ю окремою механізованою бригадою опинився в зоні АТО.
23 липня біля села Лозове, неподалік Артемівська, із засідки терористи обстріляли колону української військової техніки. Куля, що пробила бронежилет Михайла, стала смертельною.
Поховали Михайла Гончаренка в Запоріжжі. Указом Президента України № 873/2014 від 14.11.2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Михайло Гончаренко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Нагороду героя вручили матері — Галині Гончаренко.
На будинку, де народився герой, відкрили меморіальну дошку. Меморіальну дошку на честь героя встановлено і на КПУ, де він закінчив юридичний інститут ім. Сташиса. Іменем Михайла Гончаренка названо вулицю у Запоріжжі (колишня вул. Панфіловців). Посмертно старший солдат Гончаренко нагороджений орденом «За заслуги перед Запорізьким краєм» III ступеня та орденом «За оборону країни».

 

Цілком поділяючи цю позицію відомої запорізької волонтерки Галини Гончаренко, беруся вкотре розповісти про її невтомність у виконанні свідомо обраної місії — СЛУЖІННЯ нашим захисникам, які для нас «тримають небо» на сході.

Важливою є не тільки допомога, яку волонтерка надає бійцям на фронті. Сама її діяльність є наочним прикладом для всіх нас — прикладом того, як попри всі складнощі поточного моменту знайти СВОЄ місце (на знімку в центрі) у лавах захисників кращого майбутнього для свого народу. Тож, зберігаючи наш бойовий порядок, тримаймо рівняння на пані Галину!

— Пані Галино, проект «Солдатський привал» для вас підприємство, робота, хобі, дім чи родина?

— Це не підприємство. І не місце роботи... Це мій внесок у нашу спільну справу. Це моє розуміння того, що потрібно і можливо робити, коли йде війна. До речі, не лише моє. Під нашими прапорами зібралися люди, які так само думають і роблять що їм до снаги і навіть більше. Вони не можуть взяти до рук зброю і піти воювати. Але вони прагнуть нашої перемоги і докладають для цього всіх зусиль. За освітою я педіатр. Тепер за фахом не працюю, бо мусила цілком зануритися у волонтерську роботу. Втім, професійні знання і навички стають у пригоді і тут, у «привалі», і там — на фронті. Як бачите, цей проект потребує повної віддачі.

— Які результати його діяльності на сьогодні?

— Підсумки з висновками? Цікаво, що коли ми його тільки замислювали, гадалося: обмежимося самим пунктом підтримки для бійців на їхньому шляху з фронту додому й у зворотному напрямку. Принаймні на той момент такі пункти вже відкрили на залізничних вокзалах у всіх прифронтових регіонах. Ми щодня приймаємо у хостелі військовослужбовців... і навіть тепер, коли карантин, у таких наших послугах є потреба. У нас побували тисячі українських воїнів. Інформацію про наш «привал» вони передають один одному. І про нас уже знають повсюди на фронті. Знають, що цілодобово знайдуть тут не тільки прихисток, а й теплий прийом. Але за роки свого існування наш «привал» розрісся — став масштабнішим, ширшим, вагомішим. Нині це справжній епіцентр волонтерської допомоги «Запоріжжя — фронту». Така собі волонтерська тусовка, яка об’єднала не лише суто запорізьких друзів, а й волонтерів з усієї України. Коли, скажімо, «західняки» везуть свою допомогу на схід, вони завжди можуть у нас зупинитися, перепочити, підремонтуватися, якщо потрібно. Ми їх довантажимо тим, що самі зібрали для бійців. Буває, що з різних куточків України до нас стікаються потічки допомоги. І вже ми самі відвозимо все це на передову. Окремо варто сказати і про нашу міжнародну співпрацю. Маємо своїх «резидентів» в Ізраїлі, Німеччині, Швейцарії, Італії, Іспанії, Франції, США, Канаді і навіть в Австралії. То була ціла історія. Австралійський режисер українського походження Стефан Бургін зняв документальний фільм «Матері війни» (одна з новел стрічки присвячена саме пані Галині, яка втратила на цій війні свого сина Михайла. — Авт.). Його показали в діаспорі. І дві пані з Австралії — Люба і Стефа — прилетіли до нас у Запоріжжя і цілий місяць працювали у «привалі» волонтерами. Для них це було вкрай важливо — вони прагнули зробити свій внесок у нашу справу. З того часу підтримуємо зв’язок. Допомогу надають і наші діаспори у світі, і просто різні люди через особисті контакти.

— Коли з’явилася ідея створення «привалу», часи були нелегкі...

— На диво, якихось відчутних проблем тоді, наскільки я пам’ятаю, не виникло. Наш проект став прикладом об’єднання і єдності громади і місцевої влади. Пропозиція створити «привал» пролунала на засіданні волонтерської громадської ради при облдержадміністрації. На той час її очолював Григорій Самардак. Питання з виділенням приміщення вирішили на найвищому рівні — в ОДА домовилися з Укрзалізницею, нам віддали територію лінійного відділення міліції, яке на той момент уже розформували. Волонтери виконали проект реконструкції під хостел. Зробили водовідведення і водопостачання. Оперативно провели ремонтні роботи. Колектив сформувався сам по собі — підтяглися небайдужі люди. Всі працювали не за зарплату. Серед нас різні люди — і пенсіонери, і ті, хто має постійне місце роботи, а до нас приходить у свій вільний час. Ми різні за віком, за фахом, за соціальним статусом. Але всі ці довгі роки війни ми разом. Нас єднає жага Перемоги.

— «Солдатський привал» народився на тлі вашої особистої трагедії — ваш син Михайло загинув на війні...

— Мій синочок Мишко з дитинства не боявся постояти за себе. Я його навчала: якщо потрібно, бийся. У нього було завищене почуття справедливості. І він кидався на захист того, хто цього потребував, навіть якщо бачив, що сили нерівні. Просто інакше він не міг. А коли розпочалася війна, не зміг відсидітися вдома. У нього була потреба захищати, допомагати. У душі він був лицарем і воїном. Він таким виріс. Я не сиділа над ним і не надиктовувала йому програму життя. У березні, коли кинули клич, піднімали добровольців на захист України, я пішла до військкомату і записалася у Нацгвардію. Я ж медик, і мої професійні знання стали у пригоді. Він про це дізнався і собі пішов до військкомату. Мене просто поставив перед фактом. І це було нормально. Але тоді ми ще не уявляли, що це — ВІЙНА. Потім мене питали, чому, мовляв, я не відкупила дитину... Що тут відповісти? Не могла я все життя прожити одним чином, а потім зробити по-іншому. Він потрапив до 93-ї бригади. Взяли його до загону швидкого реагування, на який покладався також і розвідувально-диверсійний функціонал. Тоді 93-тя увійшла на бойові в сектор «М» — у донецькому напрямку. Вже потім його командир мені сказав: нам би зо 200 таких хлопців, як ваш, ми вже давно Донецьк відбили б. І загинув він, не ховаючись за спинами побратимів. Коли їхній загін потрапив у засідку, синок дістав смертельне поранення, бронежилет Мишка не витримав прямого влучання, бо він викликав вогонь на себе, чим і затримав ворога, надавши хлопцям можливість врятуватися. Синочок завжди у мене в серці. І все, що зараз роблю, вивіряю, щоб не було соромно перед пам’яттю сина.

— Чим сьогодні живуть «Солдатський привал» і Галина Гончаренко?

— Зустрічаємо захисників. Вдень їх тут немає. Адже всі у справах розходяться. Збираються надвечір. Ми їх розраджуємо, смачно пригощаємо, спілкуємося на різні теми. Важливо допомогти їм соціалізуватися. А ще працюємо на допомогу фронту. Наші захисники потребують нашої підтримки. Вони телефонують і інформують нас про свої потреби: десь потрібні запчастини для військової техніки, маскувальні сітки, десь — оптика, десь — аптечка, будівельні матеріали, господарчий інструмент — бензопили, електрогвинтокрути тощо, а десь — елементарні речі для побуту — пральна машинка, мікрохвильовка. А десь просто питної води немає. Тому треба провести безліч зустрічей, перемовин, щоб зібрати все необхідне й організувати доставку на передову. А потім за всі використані матеріали і кошти треба звітувати. Наш головний ресурс — це довіра.

— Яку заповітну мрію маєте?

— Чесно кажучи, я вже довгенько про мрії навіть не задумувалася. Просто не маю часу. А от зараз спитали, і я подумала: насправді це дуже важливо — мати мрію. Мрію, щоб мої рідні люди були здорові і щасливі. І щоб війна закінчилася нашою Перемогою.

Наталя ЗВОРИГІНА, газета «Запорізька правда».

Фото з архіву Галини Гончаренко.

Довідково

«Солдатський привал» — хостел для бійців АТО, розташований за адресою проспект Соборний, 6к, Запоріжжя, відкритий 6 листопада 2015 року.
Заклад повністю виправдовує назву, адже створений для відпочинку учасників ООС і ветеранів АТО, мобілізованих осіб, призовників, які транзитом проїжджають через Запоріжжя, військовослужбовців і співробітників правоохоронних органів, які перебувають у відрядженні в Запоріжжі, а також родичів учасників АТО, які лікуються в місцевому військовому госпіталі і цивільних клініках. У центрі цілодобово чергують волонтери-адміністратори і працює військовий психолог. Відмінність волонтерського центру від інших полягає в тому, що кімнати відпочинку розташовуються не у вокзалі, а в окремій будівлі поряд. «Солдатський привал» розрахований на двадцять місць, тут є душові кабіни, пральня, є доступ до Інтернету, а також смачна домашня їжа, яка збирає всіх за одним столом.