У новий політичний сезон вростають теми і дискусії попереднього періоду. Вони не оригінальні, бо суперечки раз по раз повертаються до питань, стосовно яких представники відомих політичних груп відшліфували свою аргументацію, і вона повторюється, будучи залежною від того, на якому каналі і хто її озвучує. Здебільше одних і тих само запрошують на дискусійні майданчики: на каналі «ZIK», «Прямому», «1+1», «ICTV»... Загальна інтонація дискусій дає змогу зорієнтуватися, хто є власником каналу: лояльний до влади олігарх; конкурент, що прагне реваншу; претендент на істину і... владу. Багаття суперечок підживлюється рефлексіями на дії влади щодо тарифів, стосунків з кредиторами, форми відзначення незалежності, бандитських дій радикалів (утриманців влади та її конкурентів), щодо стану пандемії і тощо.
У сукупності з тим, що звучить в Інтернеті, це видається як прояв свободи слова — ознаки демократії. Видається, повторюсь. Бо свобода слова має передбачати дію, реакцію на слово. Від влади найперше. А вона... мовчить, ніби висловлене в інформаційному просторі її не стосується. Мало сказати: так не повинно бути. Оскільки «четверта влада» є, нехай така ж строката, як сама влада та її опоненти, реакція на повідомлення в ЗМІ від влади обов’язкова. Напевне, це мало би стати нормою закону, — як, хто, в який спосіб, в який термін зобов’язаний інформувати суспільство про реакцію на обнародувані факти і явища. Так само і про відповідальність тих, хто намагався замовчати те, що стало предметом уваги суспільства.
Воно — суспільство — має право на повноту інформації. Це конституційне право. Доти, доки така практика не стане звичною, повсякчасною, обов’язковою, не варто вважати, що свобода слова у нас є. Вона неповноцінна. Проблему слід врегулювати законодавчо. Не забуваймо також про гоніння на ЗМІ, спроби закрити канали, покарати блогера, підпалити приміщення... аж до убивств журналістів — це характеристика стану свободи слова, значною мірою — ознака держави.
Хвалитися тут нічим. «Фірмовий» знак стану — 20-річчя (16 вересня) убивства Г. Гонгадзе, — злочин, де все всім відомо, але замовники його ніяк не можуть постати перед судом.
Відсутність зв’язку між інформаційним сюжетом і діями влади свідчить про віддаленість влади від суспільства. Це шкодить консолідації суспільства навіть якби внутрішня політика держави відповідала інтересам народу. Коли ж такої відповідності не спостерігається, в Україні це загальновідомо, то байдужість влади до змісту інформаційних повідомлень — додаткове свідчення стіни між владою (державою) і народом, кожним громадянином. Людина в такій ситуації відчуває себе в країні зайвою, бо її конституційне право знати реакцію влади на ЗЛО, право очікувати на справедливе покарання нехтується. Тоді утверджується обивательське переконання «вони там всі однакові». А як інакше може думати «пересічний» громадянин, якщо очевидні злочини (з програми «Гроші» чи інших програм) не супроводжуються відповідними діями влади? Досвідчений користувач інформації з TV чи Інтернету відчуває, що там часто йдеться про зведення рахунків, про «внутрівидову» боротьбу, але ж назовні при тому спливають дійсні факти, які стосуються благополуччя всіх: коли руками колишньої очільниці Нацбанку і відомого олігарха за межі України виводилися і привласнювалися (тобто розкрадалися) мільярдні кошти, коли кожна сім’я обкладалася додатковими поборами на догоду наставникам влади з-за океану, коли буквальний грабунок людей виправдовувався оборудкою «Роттердам +», коли в столиці, Черкасах чи деінде за хабарі дозволяється зводити висотки мало не на головах сусідів, коли пісок видобувається з Дніпра та його околиць, змінюючи гідрологічну ситуацію, знищуючи середовище проживання людей і природу загалом, коли ліс нищиться під «дахом» влади, нівечиться земля бурштиновим «клондайком», коли... (це можна продовжувати і продовжувати), а реакції ніякої, то які висновки для себе може зробити людина? Правильно: у нас немає держави, а влада пов’язана зі злочинним середовищем, тобто, вона сама злочинна.
У таких реальних умовах блюзнірством сприймаються заклики від влади (і не лише влади) щодо патріотизму, значення мови, збереження тяглості історії, так само сприймаються й обіцянки райдужної перспективи. Люди не вірять владі. Вони мають на це підстави.
Стіну зневіри можна (і слід) розбирати реагуванням на кожен факт, приведений в інформаційному просторі. Це копітка, часто невдячна робота. При існуючій системі влади інакше не можна. Легше було б добиватися ефективності реагування при зміні системи влади, передачі її «вниз», під контроль людей, виховуючи відповідальність кожного за наслідки дій влади, за персональний склад кожної ланки публічної влади. Йдеться про те, що влада не повинна вести людей, а йти разом з ними. Так робиться, наприклад, в скандинавських країнах. Зі своїми політичними однодумцями ми добиваємося цього більше двадцяти років, поки що з малопомітними успіхами. Одна з причин — представники влади та претенденти на неї і суспільство звично сприймають потребу царя, месії, поводиря (генерального секретаря, президента...) з абсолютними атрибутами влади: вказувати шлях, призначати керівників і управлінців, відзначати успішних, карати винних... З атрибутами більше присвоєними, не передбаченими Конституцією. Присвоєння, між іншим, традиційне, і владці, і суспільство звично не зважають на те, що воно злочинне, бо неконституційне. Новітня історія України — підтвердження сказаному, під чим могли б розписатися всі президенти — від Кравчука до Зеленського. І що характерно, всі зрушення демократичного змісту (деякі з них пишномовно названі революціями) в підсумку завершувались зміцненням автаркії, узурпацією влади або ж її безпорадністю (що за наслідками одне і те ж, бо функції влади не можуть бути кинутими напризволяще, оскільки від того потерпають держава і населення). Ще гірше, якщо автаркія здійснюється закордонням, і країна перетворюється в колонію. В колонії демократія, право і справедливість неможливі за означенням. Дискусії щодо того стають пустопорожніми, без звільнення від зовнішнього управління нічого сперечатися про елементи внутрішньої політики і можливості владних інститутів.
Щодо цього дивними здаються суперечки на деяких TV-каналах про ситуацію в Білорусі, озвучення «порад» сусідам, як себе поводити після виборів. У нас немає морального права щось радити, бо подібні ситуації у нас щораз приводили до звуження демократії. Про соціально-економічні наслідки і згадувати не варто. Напевне, не випадково наш президент висловився обережно, мовляв, треба, щоб ніхто не втручався у внутрішні справи Білорусі (і це правильно), що це справа винятково братнього народу. А що іще він міг би сказати?
Знаючи суть змін, які відбулися в Білорусі за час її незалежності, висловлю переконання, — вона пішла далеко вперед від України саме тому, що там збережено оптимальні функції державного управління (враховуючи найважливішу обставину: там немає олігархії, а президент і представники влади дбають не про власну кишеню, а про державу, про людину). Щоб не користуватися статистикою, запитаймо людей, чому вони шукають молочні продукти з Білорусі, купують у білорусів цукор та інші продукти, товари легкої промисловості, чому їхні трактори, кар’єрні самоскиди та інша промислова продукція відвоювала своє місце на світовому ринку, чому у них одна з кращих у світі система охорони здоров’я, високі стандарти освіти, європейського рівня (і скрізь!) дороги, чому всі (!) мають роботу і пристойну зарплату..? Врешті, чому більше 200 тис. українців переїхали жити до Білорусі?
Чому ж тоді звучить «У-хо-ди!», запитає мій «демократичний» земляк? Чи є в акціях протесту реакція на утиски прав людини, на фальсифікацію результатів голосування? Напевно, є. Чи є в тих проявах протесту ознаки зовнішнього впливу?
Допускаю. Отже..?
Отже, слід було раніше (чи краще тепер, ніж ніколи) вдаватися до реформування системи влади, реалізувавши насправді базову норму «народ є джерелом влади», створивши для того найперше бюджетні умови (реформуючи і податкову систему) для спроможності реального самоврядування. Тоді влада, передусім місцева, була би підконтрольною населенню, а воно, стаючи громадянством, мусило би відповідати за якість управління та його результати. Відповідав би кожен, не піднімаючи палець догори, шукаючи винних, а звертаючись до... себе, до власної життєвої (і тому, до політичної) позиції, бо влада належала би справді обраним представникам народу, проходила би щорічну перевірку своєї здатності шляхом, наприклад, вотумів довіри.
Це насамперед завдання для України, якій потрібна демократія. Вона — не проголошення декларацій очільниками держави чи партій. Не пошук національної ідеї (вона чітко виписана в ст. 1 Основного Закону). Демократія розпочинається з безумовного дотримання усіма норм Конституції.
Не стану прогнозувати, як завершаться події в Білорусі. Дай Боже, щоб вони самі собі нічим не зашкодили. Не можу нічого радити сусідам. А нашим владцям зобов’язаний підказувати: займіться насправді перезавантаженням держави, ухваліть першочергово закони про чесні вибори, про референдуми, про місцеве самоврядування, про реформу бюджетної і податкової системи... Цього вистачило б на сесію, згуртовуючи парламент. А Президент міг би зосередитися на контролі за дотриманням Конституції усіма, за ефективністю кількісно зменшених функцій Центру, за викоріненням загрозливої кримінальної складової в системі державного управління.
