Це проблема, яку треба вирішувати народу. Стаття № 13 Конституції України проголошує: «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах визначених Конституцією. «Але такими повноваженнями народ не наділяв державні органи та органи самоврядування. Ця проблема виникла після того, як наша держава стала самостійною і почала змінювати свій політично-економічний шлях на розбудову внутрішніх та зовнішніх відносин, від планової економіки, яка була тоді в Радянському Союзі.

Почалася приватизація заводів, фабрик, підприємств. Почалася ера власного капіталу по всій країні. Швидко підприємства переходили від держави до мешканців, які працювали на цих підприємствах, способом, який дозволяє мати власні прибутки виробництва — капіталістичний шлях розвитку економіки у суспільстві, а потім за допомогою махінацій ці підприємства потрапляли у власність малочислених груп або осіб, які продавали ці підприємстві; і заробляли первинний капітал, а більшість робітників нічого не отримували, крім, так званих ваучерів, які продавали за безцінь, щоб прогодувати сім’ю. Приватизувати будь-яке підприємство було дуже зручно. Воно представляло якусь споруду або окрему будівлю, де працювали робітники, їх чисельність була незначною і вони колективом приймали рішення щодо приватизації цього підприємства і набували право власності.

Таким чином кожен працівник цього підприємства набував право на свою частку підприємства і мав право на її продаж. Так сталося, що багато працівників продали свої ваучери, а ваучери — подібні документу, який свідчить про вартість паю.

Після цього підприємство припиняло працювати і робітники не мали ніякого заробітку та змушені були свої ваучери продавати «ділкам», які скуповували їх за безцінь по заниженій вартості. Таким шахрайським способом приватизувались майже всі підприємства по всій країна. Зробимо висновок — продали майже все, що народ побудував за минулі десятиліття: заводи, фабрики, підприємства. Народ став біднішим. Це гіркий досвід для нашого народу. Народ обікрасти «до ниточки», а тепер нав’язують народу «земельну вудку». Та, якщо ще продамо землю, а це йдеться про основні останні національні багатства народу, то тоді вже нічого буде продавати, крім власних рук і свободи.

Ще слід нагадати. Що зараз деякі тимчасові — депутати всіх рангів державного управління країною, яких обирає народ на період їхньої діяльності, а часто не обрані народом потрапляють в ці державні структури різними шляхами: за допомогою махінацій, корупційних схем, підкупів виборців, через партійні списки, за допомогою родинних зв’язків (свати, брати і т. д.), які створюють умови для схем утворення ринку землі і активно беруть участь уже в незаконній схемі купівлі-продажу землі, сподіваючись, що потім узаконять її після прийняття закону про продаж землі. Тобто хочуть вирішити долю землі України. Ще згадаємо про те, що ніколи не забувається — Друга світова війна. Це була війна за природні та людські ресурси, а в першу чергу, за землі, за збільшення територій одних держав за рахунок інших. Це була найжорстокіша і жахлива війна. У цій війні загинули мільйони людей. В тому числі і наш народ зазнав великих втрат, зруйновано міста та села. Майже вся економіка була знищена. Наш народ, захищаючи свою землю, віддавав своє життя за те, щоб зберегти землю для своїх сімей, за свободу і незалежність, щоб було де жити нашим дітям, онукам, правнукам. За період війни, наша багатостраждальна земля була окроплена кров’ю загиблих наших дідів, батьків, матерів, сестер, братів та дітей. Наш народ, заплативши високу, ні з чим не порівняну, ціну за нашу годувальницю-землю. І знову... Хто б міг повірити тому, хто сказав би, що війни у нас не буде. Ніхто! Але ж почалася. І знову для народу біда прийшла. Знову люди гинуть, проливаючи кров за свою землю, за нашу свободу, незалежність і територіальну цілісність країни. І як можна при такій трагедії народу і гибелі людей за землю, думати про питання продажу землі. Виходить, що одні гинуть за землю, перебуваючи в важких умовах на лінії життя та смерті, а інші, сидячи в розкішних кабінетах, шукають схеми розпродажу її.

Навпаки, її треба завжди захищати, берегти і зберігати.

Навіть проводити референдум з цього питання, я вважаю, аморальним. Не дай бог, щоб капіталісти, які мають великі кошти, підкупили державних службовців, а у нас любителів заробити без праці багато (до цього народ довели тимчасові керуючі державою), а ставкою буде найдорожчий плід природи — земля, то заможні коштів не пожалкують, а зроблять багатомільярдні вливання в цей референдум, щоб отримати результат на свою користь. При цьому буде підкуп виборців у всіх виборчих комісіях, в тому числі в ЦВК. Тому, що у нас зараз відсутні чесні і порядні системи державного управління, в тому числі і судові структури, які дискредитували себе корупцією. Ось цими умовами і скористаються ті, хто прагне втягнути в це народ. Референдум — це, як гра в карти або з кулькою в наперстку, ставлячи на кін землю! А грати в таку гру в народу немає коштів, крім землі, а поставивши її, можна й програти. Ризикувати не слід. Результати можуть бути сфальсифіковані і неочікувані народом, що приведуть країну до несподіваних подій та наслідків. Згадаємо про проведення референдуму про зняття з депутатів недоторканності (ст. 80 КУ) при Президентові Л. Д. Кучмі. Тоді народ проголосував за зняття недоторканності, але результат не був оформлений законодавчо і був сфальсифікований. Це до того, що референдумами можна маніпулювати.

Чим далі рухається наше суспільство шляхом «Дикого капіталізму», тим гостріше стає питання щодо землі, тому, що більше нічого продавати. А що з нею робити? І як? Багато хто має капітал придбаний на продажі промислових об’єктів і я був на вищих посадах в державі, давав пораду з приводу продажу землі, але більшість не хоче її продавати.

Колись почали землю і майно колгоспне і радгоспне розпайовувати і віддавати людям, які там працювали. Так і зробили. Але великі площі землі в межах районів залишились не розпайовані і мешканці районів, які працювали в інших галузях, а це наші люди, такі ж, як і всі ми, мають право на частку землі: будівельники, вчителі, лікарі, водії, працівники торгівлі, спорту, журналісти, поети, письменники, держслужбовці, працівники судів, прокуратури, технічні працівники різних відомств і організацій та інші, не отримали пайових часток землі. Хоча, мали право, згідно Конституції України, на отримання цього паю в розмірі, приблизно, до двох гектарів землі. Якщо виконати цю норму при розпаюванні землі, то тоді продавати базарним методом буде нічого і прийнятий закон, (щодо продажу землі), який ще не набув чинності, треба буде просто скасувати.

Це ми розглянули приватизацію і розпаювання підприємств держави і майна, які побудував наш народ за довгі десятиліття і. як сталося, що одні стали багатіями, а інші стали бідними? Це наочний урок для всіх нас, щоб не зробити помилки при розподілі і розпаюванні землі. Далі піде мова про землі цілої держави та власника цієї землі — народу, який на ній проживає, а саме про цю землю, яку хочуть почати продавати без дозволу народу, який і є власником.

Територія землі України складає понад 600 тисяч квадратних кілометрів, приблизно, 60 млн. гектарів, населення, приблизно, 40 млн. На одну особу припадає півтора гектара. Якщо сім’я має 2, 3, 4 чоловік, то вони матимуть 3, 4, 5, 6 гектарів і робочі місця. Це є норма землі, яку Конституція України дає право безкоштовно приватизувати і самостійно розпоряджатися цією часткою землі. І ніхто не має права на її продаж, крім власника. Ні Офіс Президента, ні Верховна Рада, ні Кабінет міністрів.

Але, так сталося, що Верховна Рада разом з Президентом України прийняла закон про продаж землі. Не узгоджуючись з народом, який і є власником землі, тим самим перетнула червону межу, яка дуже важлива для країни. Давайте розберемося в чому тут проблема? Для вирішення цієї проблеми, бо вона зараз актуальна і дуже важлива для держави, яка перебуває в скрутному стані, питання про землю та інші природні ресурси країни, які потрібно використовувати найкращим чином для економічного розвитку країни, бо це найважливіша потреба не тільки розбудови, але, в першу чергу, йдеться про незалежність самої України, як самостійної.

Чи в правовому полі був прийнятий закон про ринок землі? Давайте розберемося.

По-перше, цю проблему треба вирішувати усією громадою нашої держави, і в жодному разі не тією кількістю членів Верховної Ради, яка склалася після останніх виборів, яка показала себе з непрофесійного боку, а «прийшли вони розпродати всі підприємства, які ще працюють і приносять прибутки, продати землю, при тому, не тільки іноземцям, щоб заробити, бо не заробити, а вкрасти дуже багато і дуже швидко, а потім «злиняти» десь у теплі краї. Там немає такого поняття, як патріотизм, сумління, совість, віра — нічого такого немає!

Їх нічого не пов’язує з Україною. Це перекотиполе, яке не має коріння. Для них важливі тільки гроші. Тому вони брешуть, брешуть і ще раз брешуть. Хитрують...», — сказав на парламентських слуханнях «Земельна реформа» Степан Хмара — український політик, правозахисник, політв’язень, Герой України.

Особливо вражає той факт, що депутати Верховної Ради прийняли закон про продаж землі без права народу на продаж землі, без голосу всього народу, який би дав право або ні. Ми не згодні продавати свою землю!

З яких міркувань при прийнятті закону в першому читанні було визначено продаж землі в одні руки більш, як 200 000 гектарів і не було вказано в чиї руки такий великий хабар від «слуг народу», якщо при розпаюванні землі, яка ще не розпайована, потрібно на одну особу, приблизно, до двох гектарів, а згідно закону, в одні руки на продаж 200 000 гектарів, то в такому варіанті 100 000 осіб не отримають свої паї, а це робочі місця, приблизно, для 50 000 людей і вони змушені оскаржити цей закон в суді. Цей закон, який хоче «пропихнути» в дію Верховна Рада, Кабінет міністрів та Офіс Президента— злочин проти свого народу, це перетин червоної межі. І, якщо буде прийнятий закон про ринок землі без згоди народу, то він буде, на мій погляд, недійсним, тому, що він не відповідає статті № 13 КУ стосовно відсутності в ній надання прав власнику розпоряджатися землею та природними ресурсами, а слова, що містяться у статті 13 КУ: «Від імені Українського народу права власника...», — нічого не говорять щодо права на продаж землі та природних ресурсів.

Правом власника землі є народ, а в нас понад 40 мільйонів осіб і кожна особа має право на окрему частку цієї землі. А, щоб землю продавати, треба, щоб власник дав згоду на її продаж, хоч від однієї особи або від усієї громади на використання землі та інших природних ресурсів, документ завірений нотаріусом в юридично-правовому полі. Але, щоб було зрозуміло, в чому, про що йде справа і як пояснити таку ситуацію, а вона дуже складна; з другого боку вона може бути вирішена, якщо буде рішення народу — згода на право розпоряджатися землею. Складність полягає в тому, що земля вся належить народу і кожен громадянин має конституційне право на приватизацію, точніше, на розпаювання на кожну особу. Так само, як це було з приватизацією об’єктів народного господарства: фабрик, заводів тощо.

Але, в нашому суспільстві є такі відокремлені групи, які мають великі кошти і готові скуповувати великі об’єми землі. Уже понад 30 років багато хто хотів цю землю прибрати до своїх рук. Йде прихована боротьба, з року в рік, в пошуках методів її привласнювання, але тільки продовжували мораторій на її продаж. Проблема в тому, як купувати землі у великих обсягах, але і тут виникає питання, щоб продати або купити потрібен дозвіл, як правовий документ власника цієї землі на продаж.

Ось ці 200 000 гектарів, які хочуть продавати в одні руки, то треба знайти більше 100 000 осіб, які мають права на свої паї по два гектари і продати їх. Але, ще питання. У кого треба забрати ці 200 000 гектарів, щоб продати, в кого і де ця земля знаходиться.

І ще є питання, чи був прийнятий закон про обіг землі в юридично-правовому полі? На прикладах, давайте розберемося, як оформляти такі справи, коли користуватися коштами або цінностями при передачі один одному на дуже простих прикладах, в яких іде мова про дуже маленькі кошти і вони, в порівнянні з тими, з якими ми ознайомились, далі, це буде, як одна крапля води в морі.

Отже, приклад перший.

Якось, коли одна жінка захворіла і попрохала чоловіка піти на пошту отримати її пенсію за один місяць, він взяв її паспорт і свій, в якому стоїть штамп, що вони одружені, але, коли він зайшов до відділення пошти і сказав поштарці про таке бажання своєї дружини, то вона відповіла чоловіку, що цього недостатньо для того, щоб вона видала гроші і додала, що треба довідку завірену нотаріусом, де б було зазначено, що його жінка доручає йому отримати її пенсію за один місяць і, щоб в довідці стояв її підпис.

Приклад другий.

Якось, нашому знайомому негайно знадобилась автівка на одну поїздку. Якої у нього не було чи була несправна і він попрохав у сусіда надання такої послуги. Але, щоб він скористався цією нагодою, то тут виявилось, щоб передати автівку в чужі, як кажуть, руки, хоч на одну годину, то треба було оформляти довідку в нотаріуса про дозвіл власника автівки на користування нею певний час і зазначено, хто є власником цієї автівки, хто бере її під відповідальність.

А тепер зробимо висновки з цих двох прикладів і поставимо собі питання.

Перший приклад. Якщо б чоловік прийшов до поштарки і сказав би їй: «Ось мій паспорт і від моєї жінки прошу Вас видати мені її пенсію.»? То вона би сказала, що потрібна довідка від нотаріуса, як це передбачено законом і тоді можна отримати пенсію.

Тепер про другий приклад. Якщо власник автівки сказав би знайомому: «Якщо правоохоронці зупинять тебе, то ти скажи їм, що ти користуєшся моєю повагою і довірою до тебе і їздиш від мого імені». Що в цьому випадку зроблять правоохоронці? Вони вимагатимуть документ на право їздити на чужій автівці і арештують її. Тепер, коли ми визначили, що треба оформляти угоду в юридично-правовому полі, згідно законодавству країни і поставимо питання щодо правового поля прийняття Верховною Радою закону про продаж землі, власником якої є народ. А чого Верховна Рада користується статтею № 13 КУ, де написано, від імені народу право на розпорядження землею, а не юридично-правовим документом, який би дав народ, на якісь дії парламенту з землею. І таким документом-правом повинна бути згода народу, треба, щоб народ висловив свою волю, що з нею робити і як робити. В такому випадку є один вихід з цієї ситуації — спитати народ, щоб він висловив свою волю, щодо використання землі і природних ресурсів по районах і провести опитування народу — мешканців сіл, селищ, міст, громад. Результати оформити списками-анкетами з підписами.

Результати опитування районів сформувати в один-єдиний список, як національний документ, або в єдиний Всеукраїнський Акт згоди — Суспільний договір всього народу України — «Воля народу щодо використання земельних та інших природних ресурсів України». А воля народу — понад усе!

А що треба робити далі, так це, по-перше, розпаювати всю землю держави, яка залишилась після розпаювання земель, які були передані в довічне користування колгоспам та радгоспам. Раніше, при Союзі, всі землі були народними. Ніхто не мав права на купівлю чи продаж, так само, як і всі підприємства: фабрики, заводи тощо, належали державі, тобто народу, так само були загальнонародним надбанням. Це все було при плановій економіці розвитку суспільства у Союзі.

При ринкових відносинах, які почали діяти в нашій державі з 1991 року, як держави самостійної, використовувати методи, які дозволяють мати власність особам або групам мешканців, засіб виробництва і користуватися землею та природними ресурсами. З підприємствами, як кажуть, впорались.

Приватизували та розпаювали все народне, що було раніше державним, а ось землю ще не розпаювали усю, яка була при Союзі державною, а стала загальнонародною. Зміна планової економіки на ринкову — земля і природні ресурси стали народними, а власником її став народ, що й підтверджує стаття №13 КУ. Я підкреслюю цей факт, щоб у людей, які не зрозуміли чи не розуміють, що дійсно народ є власником землі і вся земля в межах кордонів України зараз є землею народу, а вже не є державною. Ось чому цю ситуацію прагнуть використати особи чи групи окремих людей в корисних цілях для придбання в свої руки великі площі землі і говорять, що є в Україні державна земля, яку можна продавати будь-кому і навіть іноземцям.

«Навіщо нашим людям, ми вже наїлись. Хай купують, ще й референдум святковий зробимо, щоб ніхто не сумнівався в наших «слугах народу» — це вони служать народу! А такої землі, яку треба розпаювати народу, більше 14 мільйонів гектарів і люди, які хотіли її придбати і це не можуть зробити тому, що їм говорять державні мужі, що землі уже немає, яку вони уже розподіли поміж собою і чекають закону, який дасть їм право на власність. А щоб цього не сталося, щоб народ не залишився без землі і без роботи, треба розпаювати землі та природні ресурси по районах, в межах територій районів за громадами на довічне володіння, користування і розпорядження землею і всіма природними ресурсами, що знаходяться в межах району. Потім видати Акт права власності на землю і на природні ресурси громадам районів, а потім по особах окремо кожному мешканцю громади видати Акт права власності на ту частину паю, яка належить йому згідно КУ. При таких діях, як розпаювання і видачі актів на право власності землі і природних ресурсів громаді треба провести інвентаризацію землі та природних ресурсів, які знаходяться в районі. І тоді громади будуть знати, що відбувається з цими природними багатствами району, що треба виправляти і які недоліки усувати, чи інші проблеми. Які до цих пір не вирішені, які реформи треба проводити, щоб навести господарський лад, а район піднявся «на ноги з колін», куди його поставили попередники, які керували країною і керують до цих пір.

Немає у нас єдиного господаря цих багатств природи. У нас майже всі господарі по вертикальній драбині державних управлінь, які ними користуються і, в першу чергу, збагачуючись, не несуть відповідальності перед справжнім господарем — народом. Настав час, ситуацію, що склалася з природними ресурсами, змінити і мешканцям усіх районів, без винятку, взяти під суворий контроль використання цих ресурсів, в першу чергу. Земельних, та відстоювати свої конституційні права на використання цих ресурсів для життєзабезпеченні мешканців цих районів, в тому числі зобов’язує мешканців районів виконувати статтю №140 КУ на самовизначення та виживання. Ресурси районів повинні працювати на населення районів і через єдині податки, на систему державного управління до державного бюджету.

Тільки тоді, коли райони стануть заможними, а громади будуть володіти та розпоряджатися землею і природними ресурсами, як власник цих ресурсів, тільки тоді Україна стане насправді Європейською державою.

А тепер, на мою думку, що треба зробити, щоб не гаяти часу заборонити продаж землі? По-перше, організувати ініціативну групу по створенню всеукраїнської організації «Суспільний договір-згода Воля народу України» щодо володіння, користування і розпорядження землі і природних ресурсів громадами районів. По-друге, розробити бланк-анкету для опитування мешканців сіл, селищ, міст щодо землі та природних ресурсів і негайно розпочати збір підписів активістами районів, де треба теж створювати ініціативні осередки.

Друкується за депутатським зверненням народного депутата О. А. Дубінського у повному обсязі без будь-яких змін.