Доля полковника Петра Болбочана — підтвердження трагедії талановитої особистості, що стикається з претензійним дилетантством, від чого постійно страждало українське національне державотворення. Доречно згадати характеристику нашого військовика, яку дав великий український історіософ В’ячеслав Липинський: «Він був одним з тих чесних, свого імені достойних офіцерів, котрі, вступивши до української армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави». Далі він наголосив, що розстріл отамана Болбочана розкриває найстрашнішу рану національного організму, спричинену класовою політикою і партійною нетерпимістю.

Отамана Болбочана було звинувачено в «злочинній діяльності проти законного правительства», «злочинному захопленні влади».

Призначення П. Болбочана відбулося після першого арешту, коли полковник надіслав до Києва делегацію, яка мала переконати Головного отамана в тому, що на Лівобережному фронті наші війська воюють не з червоними «повстанськими бандами», а з регулярними «червоними військами», чим «засвідчити лихий стан». Водночас він мав намір підкреслити свою відданість центральній владі, адже взаємини полковника з Директорією ускладнилися. До його компрометації особливо спричинилися ті, хто мріяв про більшовицьке поневолення України. Серед них особливо відзначився сотник О. Волох, який мав особливу довіру в С. Петлюри. Згодом він перейшов на бік більшовиків, але наприкінці 30-х був звинувачений у причетності до Української військової організації й розстріляний на Соловках. Така доля зрадника!

Символічно, що 22 січня 1919 року, цебто на день Акта Злуки, Волох заарештував свого командира Болбочана, про що повідомив у телеграмі С. Петлюру. Арештований сподівався, що справедливий суд поставить усе на свої місця, спростує звинувачення в його «орієнтації на Дон». Треба зазначити, що він мав можливість втекти після арешту, але не хотів скористатися нею.

Як зазначають дослідники, до арешту П. Болбочана був причетний Винниченко та пробільшовицькі сили в тодішній владі. У Києві ніхто не міг пояснити йому причини арешту, лише тодішній голова Директорії офіційно як причину назвав «недемократизм» командувача Лівобережного фронту, хоч демократизм і боєздатність війська — речі несумісні. Однак тодішнє державне кермо революційної України опинилося в руках лідерів соціалістичних партій, які не спромоглися поєднати утвердження національної державності з розв’язанням соціальних питань, надаючи останнім пріоритет. Інформаційний військовий часопис «Українська Ставка» писав про «контрреволюційну, провокаторську діяльність штабу Болбочана», звинувачував його у зв’язках з російським білогвардійським командуванням.

У таких умовах 26 січня 1919 року П. Болбочан пише відкритого листа, який адресує Головному отаманові С. Петлюрі, членам Директорії, прем’єр-міністру, начальнику Генерального штабу, голові Українського національного союзу, голові Української партії соціалістів-самостійників. Полковник намагається дізнатися причину свого арешту. Він нагадує про свої відомі перемоги, застереження про можливу анархію після повстання, про небезпеку демагогії й більшовизму та потребу організованості, доконечність звернення по допомогу до Антанти. Автор звинувачує державне керівництво в некомпетентності, що доповнюється невиправданим кар’єризмом. Наприкінці він пише фактично вирок: «Краще би Вам не братися не за своє діло. Україна повинна червоніти перед всім світом за свій уряд, котрий очевидячки веде свою сторону до погибелі». Партійний добір матиме згубні наслідки, бо ігнорується фаховість, порядність і працьовитість кандидатів. Керівники держави мають усвідомити, що вони насамперед українці, а вже тоді — представники певної партії. Навіть під арештом П. Болбочан турбується не тільки про збереження свого доброго імені, а й про ситуацію в Запорізькому корпусі.

Сам Болбочан характеризував запорожців як військову частину, від якої «залежить майбутнє України, яку ще можна буде врятувати від москалів усіх відтінків та поляків». Він боровся за Україну, а не «за владу над нею українських соціалістів та явних московських попихачів».

Другий арешт П. Болбочана за наказом Головного отамана Петлюри припав на 9 червня 1919 року, коли Є. Петрушевич був проголошений диктатором ЗОУНР, а генерал О. Греків (Греков) став Начальним вождем УГА (Української галицької армії), що С. Петлюра сприйняв як загрозу для уряду УНР і себе особисто. Доля Болбочана була визначена заздалегідь: суд над полковником засудив його на кару смерті. На прохання послати його воювати за Україну простим вояком відповіді не надійшло. Наказний отаман О. Осецький зобов’язав підлеглих: «Наказую негайно виконати вирок суду по ділу Петра Болбочана від 10 червня 1919 року, маючи на увазі, що два прохання Болбочана до п. Головного Отамана лишилися без відповіді».

Через сто років після подій, які обернулися трагедією для українського народу, дослідники мають змогу підійти до них без якоїсь упередженості. Не будемо гадати над можливістю іншого перебігу цих подій, якби на чолі нашої армії стояли досвідчені військові фахівці, яким був і Петро Болбочан. Аналіз його життя цінний не лише з наукового погляду, а й повчальний, оскільки служить уроком для наших сучасників-державотворців.

Олег ГРИНІВ, професор.