— Нині в нас до історії неоднозначне ставлення. Як би ви, Андрію Івановичу, окреслили значення Інституту всесвітньої історії для держави та суспільства?

— Такий інститут — це атрибут держави, покликаний сприяти її адекватному визначенню на світовій мапі та оптимальному її міжнародному утвердженню. Тож складовими ознаками державного статусу України було створення низки нових інститутів соціогуманітарного напряму в колі установ Академії наук. Ще у 1992 р. у Києві було створено науково-дослідну установу «Інститут східноєвропейських досліджень АН України», у 2001 р. її перейменовано на Інститут європейських досліджень, а 2011 р. на його базі створено Інститут всесвітньої історії Національної академії наук України. Як слушно казав академік Б. Патон, наукові установи соціогуманітарних досліджень, які за радянських часів перебували в немилості, були вкрай важливі для становлення молодої Української держави. З огляду на зростаючі виклики, дедалі ширшими ставали завдання та горизонти досліджень, які ставилися перед інститутом. Восени 2008 р. мені висловлено високу довіру очолювати цю установу.

— А в чому для нас сенс саме досліджень із всесвітньої історії?

— Для України, яка відносно недавно відновила державну незалежність, нагальними завданнями постали подолання історичних схем, міфів та концептуальних підходів щодо нашої країни націй, які ще й сьогодні побутують у багатьох зарубіжних державах. Надто важливе й вироблення свого бачення всесвітньої історії та місця України в ній.

Отож затребувані ґрунтовні дослідження закономірностей історичного розвитку країн світу, взаємодії культур і соціумів та місця українського народу та держави у світових культурно-цивілізаційних процесах.

— Які здобутки має інститут у цьому контексті?

— До них слід зарахувати розробку нових концептуальних підходів щодо осмислення вітчизняних реалій у контексті посилення інтеграційних процесів на континенті. Цим проблемам присвячуються кілька монографій циклу «Україна в Європі: контекст міжнародних відносин», а також низка досліджень культурно-цивілізаційного спрямування.

Продовженням теоретичних напрацювань стали здобутки науковців у розробці засад та особливостей реалізації стратегії європейської та євроатлантичної інтеграції України. Розпорядженням Президії НАН України на інститут покладено функції базової установи академії з дослідження проблем євроінтеграції та міжнародної безпеки.

Показово, що науковці інституту брали участь у підготовці двох Національних доповідей, які готувала НАН України: «Україна: шлях до консолідації суспільства» (2017) та «Євроатлантичний вектор України» (2019). У рамках підготовки Національної доповіді 2019 р. фахівцями інституту розроблено пропозиції щодо формування оптимальної моделі державної політики у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України, обґрунтовано комплекс заходів, спрямованих на подолання дезінтеграційних тенденцій, визначено критерії вдосконалення державних стратегій у військовій сфері та інформаційної політики щодо забезпечення євроатлантичного вектора розвитку.

Проблеми України ми розглядаємо і в ширшому контексті, зважаючи на потужні глобалізаційні чинники. Наші науковці ґрунтовно досліджують сучасні процеси в азійських та африканських регіональних системах; особливості перетворень у країнах пострадянського простору; досвід тих чи інших країн із подолання тоталітарного минулого; практику досягнення консолідації суспільств у повоєнний період тощо.

Нашими фахівцями підготовлено низку пропозицій до проектів нормативно-правових актів, проектів щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України про внутрішнє та зовнішнє становище України з проблематики міжнародного становища, зокрема українсько-російських відносин, а також направлені аналітичні матеріали з рекомендаціями щодо розв’язання актуальних проблем державного будівництва та досягнення національної консолідації в Україні.

До органів державної влади інститут направив п’ять науково-аналітичних доповідей, серед них: «Європейська і світова практика досягнення консенсусу та національної єдності: алгоритм для України» (2017); «Інституалізація історичної пам’яті як складова формування національної єдності в країнах світу: досвід для України» (2018); «Міжнародні аспекти інтеграції Донбасу і Криму в політико-правовий і соціокультурний простір України» (2019). Усі вони позитивно оцінені.
Інститут готує і видає унікальну енциклопедію «Країни світу і Україна». За рівнем розробки й комплексністю подачі матеріалу подібних видань в Україні не існує. Тут подано українське бачення всесвітньої історії та місце України в колі держав і народів світу.

— Як ці та інші теоретичні дослідження знаходять «адресата»?

— Інститут проводить високого рівня науково-експертну діяльність в інтересах та на замовлення органів центральної влади, взаємодіє із профільними міністерствами, комітетами Верховної Ради України. Всі науково-аналітичні матеріали інституту обов’язково надсилаємо до відповідних органів влади, зокрема ті матеріали, у яких з’ясовуються шляхи та засоби тих чи інших успішних перетворень в окремих країнах, регіонах та інтеграційних спільнотах. Приємно, що тут ми домоглися зворотного зв’язку: на більшість надісланих науково-аналітичних записок і доповідей отримуємо відповіді та зустрічні пропозиції. За період з 2014 р. науковцями інституту підготовлено і надіслано органам влади України понад 160 науково-аналітичних записок.

— Який рівень міжнародної співпраці інституту?

— На сьогодні маємо майже 20 договорів про співробітництво з колом інститутів та університетів ближнього і далекого зарубіжжя. Практично в кожному науковому заході інституту беруть участь іноземні вчені та дипломати, які працюють в Україні. Реальною практикою став широкий обмін науковою літературою, у нашому журналі регулярно публікуються науковці з партнерських зарубіжних установ, а дослідники інституту публікуються в зарубіжних виданнях. В останній період, точніше, до пандемії, науковці інституту щорічно брали участь у приблизно 20 міжнародних конференціях. Підкреслю, що при цьому науковці проходять конкурсний відбір, адже витратну частину поїздки несе установа, яка запрошує. А от інститут жодного разу за ці 12 років моєї праці не мав змоги оплатити наукове відрядження ні в Україні, ні за її межами.

— Це справді серйозна проблема для подальшого розвитку інституту?

— Через фінансову скруту науковці нашого інституту вимушено перейшли на чотириденний робочий тиждень. Головні проблеми — ставлення держави і суспільства до науки, престижність соціального статусу вченого, а звідси й проблеми з науковою зміною. Нині, як у 1990-ті рр., маємо брак молоді в колах науковців, зменшується конкурс до аспірантури. Заходи, які проводять президія та інститути академії з підтримки молодих науковців, слушні, але недостатні для того, щоб молодь активніше йшла до інститутів. Далеко не всі, хто успішно закінчив аспірантуру, мотивовані до захисту дисертації. Праця водієм, будівельником у Польщі, Чехії видається привабливішою...

Як зберегти і примножити створені в інституті відомі в країні та за її межами наукові школи з проблем теорії і методології всесвітньої історії, германістики, глобалістики, трансатлантичних й культурно-цивілізаційних досліджень, сходознавства й африканістики та школу досліджень пострадянського простору і країн Центрально-Східної Європи. Може статися, що ці школи не матимуть належного продовження. А цьому слід запобігти. Тут доцільними будуть належний рівень фінансування наукових проектів Національним фондом досліджень України та наявність прозорої і зрозумілої системи експертного оцінювання проектів та впровадження передового досвіду з підвищення якості та інтернаціоналізації вітчизняної науки.

Важливим має стати створення умов для залучення науковими установами фінансування з боку третіх сторін та можливість самостійного використання коштів, зароблених науковими установами, на наукові потреби. Національна академія наук України повинна вистояти у вихорі сучасних турбуленцій.

— Останнє запитання — в українському суспільстві нині особлива увага приділяється виборам нового Президента Національної академії наук України. Як ви прокоментуєте це?

— Відзначу, що науковій громадськості, всім в Україні довго не вистачатиме Бориса Патона — людини-епохи, науковця планетарного масштабу... Відомо, що участь у виборах беруть широковідомі й високоповажні вчені, академіки: фізик Анатолій Загородній; матеріалознавець Володимир Семиноженко; хімік Владислав Гончарук; біохімік Сергій Комісаренко; економіст Богдан Данилишин. Ці вибори — подія загальнонаціонального значення та ваги. Від особистості, яка очолить НАН України, залежатиме розвиток НАН України. Надто важливо врахувати, що Борис Патон у інтерв’ю «Урядовому кур’єру» 7 липня цього року стосовно кандидатури наступника на цій відповідальній посаді однозначно підтримав Анатолія Загороднього. В його особі, за оцінкою Б. Патона, найбільш вдало поєднуються професійні й людські якості, він має непохитну та принципову позицію у захисті інтересів Академії наук, готовий до діалогу, вміє не тільки слухати, а головне — чути різних людей.

Я особисто схиляюся також до кандидатури академіка А. Загороднього з огляду на низку інших причин. Передусім тому, що він як знаний науковець світового рівня має ще і гарні якості менеджера у системі Національної академії наук України як її віце-президент. Мені не раз доводилося переконуватися у високих людських та організаторських якостях Анатолія Глібовича тоді, коли ми опікувалися вирішенням непростих завдань, які доручав Борис Євгенович, Бюро Президії НАН України. Власне особистість академіка Загороднього викликає довіру широкого кола академічної спільноти й тому, що за його участю в Україні здійснювалися суттєві кроки з розширення міжнародної наукової і науково-технічної співпраці, із залучення німецьких партнерів, на основі найкращих європейських зразків було розроблено і впроваджено прогресивну методику оцінювання ефективності діяльності наукових установ НАН України, створення на конкурсних засадах молодіжних груп і лабораторій, розширення використання конкурсного підходу для надання фінансової підтримки для пріоритетних напрямів досліджень, тобто ключові заходи з реформування всієї наукової сфери. З огляду на євроінтеграційний вектор нашої держави, солідний досвід А. Загороднього, його хист і завзяття можуть стати академії в нагоді стосовно інтеграції вітчизняної науки в європейський науково-дослідницький простір. Іншими словами, з Анатолієм Загороднім ми можемо пов’язувати як виважені підходи до запровадження необхідних змін, так і нарощування інтенцій та поступу НАН України, а значить і нашої країни та суспільства.

Фото із сайту НАН України.