Сцена з вистави. Антоніо — Андрій Козак, Шейлок — Олександр Норчук.
Таки дочекалися — прем’єра відбулася 6 вересня.
Це вже друга постановка шекспірівського тексту Мойсеєвим. Перша відбулася на сцені столичного Молодого театру у 2010 році. Сказати, що у заньківчан — реконструкція тієї київської версії, було б некоректно. Оскільки режисер використав ту саму сценографію, передбачалося, що постановка буде багато в чому схожою. Але ж актори — інші, то й результат зовсім інший.
Про що вистава? «Сатисфакція» — передусім історія про несправедливість та відсутність тієї ж таки сатисфакції. Такі думки виникли на контрасті вибудуваних режисером персонажів, більшість з яких мають карнавальний характер. Відмінним від «більшості» є Шейлок. Цей іудей хоч і має складну вдачу, але, очевидно, незаслужено терпить знущання від «благочестивих» християн. І його бажання помсти є зрозумілим для будь-якої людини із здоровим інстинктом самозбереження. Як наслідок — від нього втікає донька, забирає його гроші, а в суді йому диктують такі умови виконання боргового векселя, після яких він або буде страчений, або ж «розкуркулений» та зобов’язаний охреститися.
Від запитання «про що» переходимо до запитання «чому»: чому Антоніо і його «друзі во Христі» ненавидять Шейлока, чому Шейлок відмовляється виявити милосердя? Влучно висловив свої роздуми на цю тему Андрій Козак (виконавець ролі Антоніо): «У сцені суду тема ненависті людей одне до одного, тема ненависті до людей іншої нації, навішування ярликів йдуть вже відверто і постає запитання: чи часом не цілі покоління сплачують цей кровний борг через усю цю ненависть, яка була розповсюджена кільканадцять століть тому?»
Відповідь глядач уже має шукати сам. Інша річ, чи глядач поставить собі ці запитання після перегляду вистави, чи він лише буде думати коли вже, нарешті, закінчиться все це лицедійство, щоб поставити відмітку «done» у списку соціально-культурної активності. Це вже залежить від вистави й тому можна перейти від запитання «про що» до запитання «як це зроблено».
У перших показах, власне, на генеральних репетиціях, вловлювався відбиток піврічної карантинної перерви в роботі над виставою. Також помітно, що вона не повністю вписується в рамки звичної естетики заньківчан. Сценографія (художник Олексій Гавриш) вирізняється лаконічністю: посередині сцени басейн, метафорично наповнений піском, а позаду нього стінка-задник з умовними дверима трьох скриньок, балконом Джессіки та іншими дверцятами, що мала на меті додати динаміки виставі. По периметру ж натягнута вуаль, яка теж додавала динаміки, змінювала глибину сцени, а часом додавала інтимності епізодам. А от костюми (художник по костюмах Юлія Заулична) вказують на статус персонажів, тому в заможних жителів Венеції це — шуби, золото та інші аксесуари розкоші. Складно не помітити віночки на представниках чоловічої статі, які підкреслюють їхню непрактичність.
Найбільше з перших показів запам’яталися роботи Назарія Московця (блазень Ланчелот) та Олександра Норчука (Шейлок). Назарій знайшов для свого персонажа багато різних пристосувань взаємодії з іншими дійовими особами: він натягував на ніс футболку, дезінфікував руки та намагався уникнути контакту. Шейлок вирізнявся тим, що був схожим на єдиного живого персонажа на сцені в той час, коли всі інші нагадували дійових осіб карнавалу і часом видавалися несправжніми. Схожий ефект міг би виникнути, якби замість них використали б ляльки, наприклад. Це вже, звичайно, інтерпретація, але якщо головним у виставі є Шейлок і вистава справді про несправедливість, то ця інтерпретація має під собою ґрунт.
Львів.
Фото Тараса ВАЛЬКА.
