Владислав Чайка відомий миколаївцям як голова громадської організації «Миколаїв — єдина родина», як керівник двох успішних управляючих компаній, як людина, яка підтримує культуру і спорт, освіту і творчість, як справжній господарник. І, звичайно, миколаївці порівнюють Владислава з його батьком. Часто чуєш від людей, «як він схожий на Володимира Дмитровича», «такий самий відкритий і щирий», «видно, що людина любить своє місто, вболіває за нього». Владислав Чайка розповів про спадщину батька, про своє бачення перспектив розвитку міста, про ті проблеми, які треба розв’язати в першу чергу, про реальні справи.
— Десять років тому Володимир Дмитрович створив громадську організацію «Миколаїв — єдина родина». Нині її очолюєте ви. Яка мета організації? Що вдалося реалізувати?
— Мета і завдання організації зрозумілі з її назви. Батько хотів, щоб миколаївці відчули себе єдиною родиною, де молодь піклується про людей похилого віку, де дорослі працюють і їхня праця гідно оплачується, де люди похилого віку передають свій досвід молодому поколінню. Все — як у звичайній родині, де кожен може підставити своє плече, допомогти у скрутну хвилину і порадіти успіхам. Ми займаємося реалізацією не тільки соціальних проектів, а й питаннями залучення інвестицій у місто, розв’язанням проблем ЖКГ, благоустроєм міста. Ми підтримуємо обдарованих людей, самобутні таланти, молодь, спорт, надаємо допомогу будинку для самотніх літніх людей, інтернату для неповнолітніх. Ось нещодавній приклад — відродили КВК, про який уже сім років усі забули. А Миколаїв славиться своїми командами КВК. За потреби звертаємося і вимагаємо підтримки у вищих органів влади.
— Ви популяризуєте історію міста? Пропонуєте краєзнавчий екскурсійний проект?
— Так, ми організували безплатні автобусні екскурсії містом «Миколаїв: історія і сучасність». Виходили з простої істини: якщо людина не знає свого минулого, то і не зрозуміє свого майбутнього. Екскурсії розраховані на всі вікові категорії, на кожного містянина. Зародився проект спонтанно. Якось йшов вулицею Соборною, зібралася група людей. Виявилося, екскурсовод просто розповідав про будинки Миколаєва, про тих, хто жив у них, про історію. А мені здавалося, що знаю багато. З’ясувалося, що тисячі разів проходив повз ці будинки і навіть не замислювався про їхнє минуле. Захотів, щоб історію міста дізналося якомога більше миколаївців.
— Які соціальні теми ще в полі вашої уваги?
— Торік ми почали проект «Батьки проти наркотиків». Усім відомо, що Миколаїв, на жаль, лідирує і за темпами поширення наркотиків, і за кількістю наркозалежних. Спільно з центром реабілітації наркозалежних «Джерело» ми до карантину відвідали понад 40 навчальних закладів, де показали дітям форум-виставу «Пороки». Героями вистави були колишні наркозалежні. Зрозуміло, що ані вчителі, ані лектори не розкажуть про цю біду так, як ті, хто пройшов усі кола справжнього пекла. Молоді люди, які лише на кілька років старші за своїх співрозмовників, розповідали підліткам про світ, у якому змогли подолати свою недугу.
— Це справді дуже важливий для нашого міста проект. Можливо, є плани щодо благоустрою міста, поліпшення його зовнішнього вигляду?
— Колись за Володимира Дмитровича була хороша служба — спецінспекція з благоустрою. Тоді Миколаїв став першим містом в Україні, де було прийнято «Правила благоустрою, санітарного утримання територій, забезпечення чистоти і порядку». Суть цих правил у тому, щоб у місті не залишилося нічийних територій, а за чистоту і порядок кожної ділянки землі відповідають або комунальні підприємства, або організації, громадяни. Спецінспекція з благоустрою мала широкі повноваження. Вона видавала дозволи на різні будівельні та ремонтні роботи, стежила за утриманням територій, порядком. У цих дозволах чітко прописувалися терміни виконання різних робіт. Якщо місяць — то місяць, якщо два — то два. Можна було один раз продовжити, якщо не встигаєш. А якщо не встигав і в продовжений термін, то серйозно штрафували.
— І що ж сталося з цією службою?
— На жаль, її ліквідували вже за наступного міського голови. Мабуть, комусь вона дуже заважала. Тому що всерйоз карала порушників. Зате тепер що хочуть, те й роблять. Розрили водогінну чи каналізаційну систему, залишили недороблену. Поставили паркан навколо якогось об’єкта, можна вважати, що будівництво чи ремонт заморожено. Звичайно, йдеться не про приватний бізнес. А про те, що виконується на замовлення міської влади. Виграла організація тендер на роботи з благоустрою, отримала свої гроші, а далі — хоч трава не рости.
— Ви маєте намір відновити спецінспекцію?
— Не тільки відновити, а й зміцнити її силовим блоком. Нехай це буде муніципальна поліція чи муніципальна міліція, муніципальний дозор. Адже мало хто в місті знає свого дільничного. Людину, яка має навести лад на своїй дільниці. Чому так виходить? Тому що поліція підпорядковується не місту, а Києву і міністерству, а міські проблеми не завжди потрапляють у поле її уваги. Законодавство ж передбачає можливість створення такої структури, яка, зокрема, виконуватиме завдання силового блоку тієї ж спецінспекції. І, звичайно, стежити за порядком — виявляти закладачів наркотиків, втихомирювати п’янцюг і хуліганів, вирішувати побутові конфлікти. Упевнений, що така служба повинна бути. Для нас, городян, це буде показником того, що місто захищене саме місцевою владою.
— Що ще із спадщини Володимира Дмитровича взяли собі на озброєння?
— За часів Володимира Дмитровича була хороша програма «Миколаївський дворик». Там чітко показано і розписано, що і як має бути у дворах, — зони відпочинку, паркові місця, дитячі майданчики, комунікації. Двір має бути спроектований так, щоб був зручний для всіх. Просто у той час не було можливості виділяти великі гроші. Доводилося брати кредити в банках і вкладати в цю програму. Сьогодні — інша справа. Гроші є, але вкладають їх бездумно. Ось, наприклад, так звана Сіра площа (так називають городяни центральну площу міста після реконструкції. — Авт). У тому вигляді, в якому вона була, могла б ще послужити. За мільйон гривень на рік треба було б поливати квіти і газони, доглядати за деревами, підтримувати площу в належному вигляді. Але ж ні, виникла необхідність терміново витратити сто мільйонів на її реконструкцію. І це при тому, що старі і нові дворики перебувають у жахливому стані. Прибудинкові території запущені, фасади будівель пошарпані, асфальту немає, комунікації працюють на знос. Чому замість показухи не робити конкретні справи для конкретних людей? І ще ось що обурює. Реконструювала площу одеська фірма, а це означає, що не один мільйон гривень пішов до бюджету Одеси. Не знайшли чи не захотіли знайти миколаївських будівельників? Відповідь очевидна. Влада не бажає взаємодіяти з місцевим бізнесом. Плюс фінансовий інтерес.
— Ви вважаєте, що міська та обласна влада не готові підтримувати місцевий бізнес, надавати йому певні преференції?
— Мало того, я сам у цьому не раз переконувався. До того ж прикладів цього багато. Коли приїжджаєш до Одеси, звертаєш увагу, що по всьому місту — будівельні крани, триває активне зведення будинків, підприємств, супермаркетів. У Миколаєві, якщо і є, то три-п’ять будівництв, не більше. Причому винятково зусиллями приватних забудовників, міських замовлень немає. Бо вже протягом п’яти років не виділяються земельні ділянки, не продовжуються договори оренди. Немає у влади з бізнесом жодної взаємодії. Відомі приклади, коли великі торговельні мережі просто не можуть пробитися в місто. Тому що від них очікують, скажімо так, фінансового заохочення. А бізнесмени звикли рахувати кожну копійку. Тому вибирають інший регіон, у якому розуміють, що новий супер- чи гіпермаркет — це передусім робочі місця для жителів міста. А міський бюджет поповниться податками від зарплат працівників. Мене ця ситуація просто обурює.
— Згадалася ситуація з будівництвом об’їзного моста за інвестиції уряду Японії. Свого часу саме Володимир Дмитрович виступав за цей проект, налагодив контакти з японською стороною. Ви теж були в Японії? Я так розумію, лобіювали цей проект? З вами були представники місцевої влади?
— Так, у грудні минулого року я був у Японії як керівник громадської організації. На жаль, ніхто з чиновників навіть не виявив інтересу до переговорів з японською стороною щодо будівництва мостового переходу. А історія тягнеться вже понад 20 років. І це той міст, який зміг би розвантажити міські магістралі від фур. Якби я не поїхав до Японії і не взяв участь у переговорах, питання так і не зрушило б з мертвої точки. Нині, після успішних зустрічей і переговорів, ми вже перебуваємо на стадії проектування цього моста. Я думаю, що в 2022 році ми розпочнемо його будівництво. Будівництво мостового переходу триватиме від трьох до п’яти років. У результаті в Миколаєві з’являться тисячі робочих місць. Це міжурядові угоди між Японією та Україною. Частина японських грошей залишається в Україні. Це наші робочі місця, наші будівельні матеріали — метал, пісок, щебінь. Це все те, що може змінити місто на краще. Дивно, що нікому з влади нецікаво. Можливо, тому що японці усе жорстко контролюватимуть і не дадуть владі «підзаробити» на дорогій плитці чи ще на чомусь. До речі, в Японії я познайомився з представниками деяких світових компаній. Вони готові працювати в Миколаєві і створювати робочі місця. Їм цікаво інвестувати в наше місто, тому що є робоча сила, тому що у нас вигідне географічне розташування, є виходи до Чорного і Середземного морів. Залучити інвесторів не так уже й складно. Було б бажання і грамотний підхід.
— Якщо говорити про перспективи розвитку міста, як ви вважаєте, яка галузь чи галузі здатні підняти місто?
— Будь-яка галузь, яка дає робочі місця, — це пріоритет. Зокрема із залученням іноземного капіталу. Хоч маленьке, хоч велике виробництво. Навіть якщо людина створила три робочі місця, це добре. А тисячу і більше — це просто чудово.
Я вірю в Миколаїв. Вірю в те, що він знайде нові життєві сили, друге дихання.
