Помітив її бічним зором: напереріз моєму авто майже бігла молода білявка у військовому однострої, з двома об’ємними пакунками у правій руці. Жестом лівої вона темпераментно і зрозуміло попросила підвести її зовсім недалеко по напрямку руху.
Подякувавши подумки останньому бердичівському світлофору за зелене світло, я уже в’їхав, додавши швидкості, у затяжний лівий поворот, й так само жестом показав, що зупинюся трохи далі на вільній ділянці узбіччя.
Жінка всміхнулася мені у відповідь.
В мені ожив джентльмен! Дивуючись самому собі, вийшов їй назустріч, щоб допомогти розмістити ті пакунки в багажнику, а заодно і перекурити.
— Дві хвилинки... — вибачився перед незнайомкою, котра, видно, потрапила у цейтнот, і продемонстрував запалену уже сигарету, мовляв. — Даруйте вже.
— Та про що ви? Розумію, сама іноді балуюся. Там... — кивнула головою на схід й усміхнулася. — Хай на здоров’я не вплине і нерви підрихтує! Мене теж уже навчили. Дякую, що зупинилися. У мене зовсім часу немає... Але... — за мить жінка серйозно і дещо розгублено мовила: — Вибачте... Добрий день! Навіть не привіталася... А ви до Махнівки хоч їдете?
Знову усміхнулася.
Дорога чекала мене звична, неважка і недальня — до Вінниці, але привітна усмішка в дорогу завжди доречна і дуже помічна. Дорога є дорога.
Щирість і доброзичливість моєї попутниці вгадувати і не треба було — це було очевидним, як і її зовнішність.
«Гарна людина зустрілася», — подумки відмітив собі. І продовжив уже вголос:
— Їду і далі навіть. Можемо сідати... Чи як там, у війську, у вас, кажуть: по машинах!
— Плюс! А я зрозуміла, що ви зупинитеся мені.
— Ого! З якого дива?
— А ви на батька мого схожий. Він такий же... Чи то покоління у вас таке? Спідницю жодну не пропустить. Я ж чула, як гальма у вас спрацювали...
«Дивуєш, красуне. Ти ж не в спідниці. А втім... коси... Хоча я на торби твої увагу звернув. Та й які гальма в мене? Звідки? Сама ж натякнула на покоління. Наше покоління про гальма думало завжди в останню чергу: тільки вперед! То в машини...
Гм.. Вона — сучасна...».
— Як тебе звати хоч?
— Світланою. Але так мене ніхто не називає... Сьвєткою, Сьвєтою, Свілячком, Світулею. А тато — Сонечком...
— Навіть не дивуюся. Куди так летиш, Сонечко? На побачення з милим запізнюєшся після наряду?
— Скажете таке... Милий мій на сході. На війні. А завтра і я туди ж... На місяць у відрядження. А цю ніч з донечкою хочу побути... Їй лише шість рочків минуло, маленька ще. Вона у батьків моїх, а вони в Махнівці живуть.
В голосі моєї випадкової попутниці спокій і впевненість настільки ніжно і водночас потужно домінували над тривогою, переживаннями і сумом, від яких в такій ситуації не сховаєшся і не подінешся нікуди, що я мимоволі по доброму позаздрив і її батькам, і доньці, і чоловікові, та й командирам. Ні. Не позаздрив я їм, а порадів, що така вона в них є.
«Та чи варто було обом на війну йти, раз донька маленька така?» — мимовільно зароїлися думки.
А щоб не порадувати ні вінницьку, ні житомирську дорожню поліцію, яка на ділянці Хажин — Жежелів «випасається» уже десятиліттями, і вільно спілкуватися, знизив швидкість до встановлених у населеному пункті п’ятдесяти кілометрів на годину. І не помилився — прямо на кордоні областей фарами навстріч нам стояв патрульний автомобіль Mitsubishi Pajero із житомирськими номерами, а на протилежному боці, фарами в бік двох суцільних роздільних смуг на виїзді з Жежелева — точно такий же, але уже з вінницькими.
— Могла б не йти, — усе ж не втримався. — Хто тебе звинуватив би?
— Не могла. Я ж не з цих... — кивнувши в бік патрульних, глухо і протяжно виговорила: — У-бе-де... — і продовжила, дивлячись вже перед собою: — Ця війна проклята нам всі плани сплутала. Ми з чоловіком так важко нелегально у Нью-Йорку півроку працювали, щоб започаткувати власний бізнес тут, у себе вдома, в Україні. Кав’ярню мріяли відкрити, не залізаючи в кредити банківські. Шість місяців донечку не бачили. Заробили... Побудували... Відкрили... Своєю працею і дитячими сльозами відкрили... А тут — війна. Сергій мій одразу добровольцем пішов. А коли поранення отримав, я теж приєдналася. Спочатку в госпіталі, а тепер по контракту в одній частині з чоловіком: куди голка — туди й нитка, так мене батьки вчили власним прикладом. Треба з цією війною по-дорослому впоратися, бо життя нема нікому з нормальних людей.
— Розумію... Одужав милий твій після поранення? Все добре?
— Так. Знову на «нулі».
— А кав’ярня ваша?
— Татко вправляється.
— А мама?
— А мама — внучкою...
— І відпустили тебе на війну?
— Відпустили... Бо так виховали... Та й рід у нас з діда-прадіда козацький. Богуни ми...
— Не від вінницького полковника Івана Богуна рід ненароком ведете?
— Я й сама собі це питання час від часу задаю. Знаєте, як у нас із цим: там загубилося, там згоріло, там пропало, там більшовики знищили... Але, як кажуть у Бердичеві: таки-так. Відчуваю десь на підсвідомому рівні, бо генетично противлюся будь-якому насиллю над нашою землею. Та й Махнівка споконвіку не таке уже й просте село. Ви ж чули пісню «Гей, соколи!»? — усміхнулася моя попутниця.
— Звичайно... Хто ж її не чув... Мабуть, тільки глухий. Та й підспівував я не раз... Не повіриш — навіть Марилі Радович, польською...
— Ого! — моя пасажирка, незважаючи на ремені безпеки, миттю розвернулася в мій бік. В її здивованих очах легко читалася низка запитань: «Чесно? Коли? Де? За яких обставин? Розкажіть...»
— Не дивися так, то уві сні все...
— А я уві сні не співаю. Лише на коні вороному щодуху гасаю степом. З луком і шаблею... Така... вільна, смілива і красива! Аж собі подобаюся! Тільки я, кінь і вітер... І степ до горизонту... Наче на крилах літаю тоді... Амазонкою почуваюся.
П’ятнадцять кілометрів дороги... Навіть не поспілкувалися вволю.
Світлана, подякувавши мені, випурхнула з авто, сама дістала свої речі з багажника, помахала вслід рукою і швидко-швидко зникла у вулиці, навпроти якої я зупинився.
А я всю дорогу до Вінниці, майже годину, картав себе за те, що не розпитав її про те, яким це боком до Махнівки «Гей, соколи» притаковилися? Номера телефону не попросив і навіть прізвищем не поцікавився...
Одначе довідаюся... Кафе знаю ж де.
Та й Google відає про все...
Хоча він і не підозрює, мабуть, що амазонки нікуди не поділися!
Принаймні українські — точно.
P. S.
Амазонка і досі у війську. Пояснила мені причину дуже просто і зрозуміло: «Ця війна закінчилася тільки для мертвих. А треба, щоб скінчилася і для живих...».
А Махнівка і «Гей, соколи»?
Теж усе просто — саме тут закінчив свій земний шлях і покоїться автор цієї пісні, зацний шляхтич Тимко Падура...
То які ще сни мають снитися амазонці із Махнівки?
Хіба що — донька...
2019.
