Шкода, що самі процеси нерідко відстають, запізнюються або й просто імітуються. У країні ще не стався інноваційний вибух, ми все ще думаємо, як нам реформувати науку й освіту, де не зачепи, ми все ще на початку шляху, а минуло майже тридцять років. І хоч ми розмовляємо однією «технологічною мовою» — це ще не означає, що ми розуміємо один одного. Але є адреси, де вже працюють нарівні зі світом.

Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» за ці роки пройшов шлях, який має бути як мінімум вивчений. Це було непросто. І нешвидко. Але перед закладами вищої освіти, зокрема, технічними, перед університетською наукою, для якої в пріоритеті — входження у світовий і зокрема, європейський науковий простір, перед українською наукою загалом, постають подібні питання, Тому варто придивитися до досвіду КПІ, взяти на озброєння головне і важливе для себе. Особливо це корисно людям, які поставлені на чолі держави, галузей науки, освіти й економіки, соціальної політики...

Про все це розмова з ректором НТУУ, академіком НАН України Михайлом ЗГУРОВСЬКИМ (на знімку).

— Як починався для вас цей час — входження у світовий науковий простір і перетворення навчального вишу у науковий інноваційний центр?

— Ми виходили з того, що університет — не просто інституція, яка здійснює підготовку високопрофесійних кадрів, це центр передової наукової і суспільної думки, я б сказав, — локомотив прогресу і розвитку суспільства. І, звичайно, центр формування нового людського капіталу. Тому університет не може обмежитися лише навчальним, науковим, і навіть інноваційним процесом. Він має бачити себе як передову ланку розвитку суспільства, яка б накопичувала інтелектуальний потенціал, напрацьовувала нові горизонти розвитку, вказувала на виклики, перед якими постає країна, допомагала їх подолати і рухатися далі.

Ми вивчали моделі кращих технічних університетів світу. Американських, європейських, японських... І помітили, настільки вони подібні за своїми фундаментальними базовими засадами. Одним з важливих принципових елементів цієї моделі є університетська автономія, яка є необхідною умовою для нього бути центром передової суспільної думки. І ми послідовно обстоювали цю позицію. (До речі, остання редакція Закону України «Про вищу освіту» надає університетам України достатньо автономії. Проблема — правильно нею скористатися).

Водночас, крім зовнішньої автономії, важливою була й внутрішня — автономія підрозділів. Тож ще на зорі незалежності України, ми своїм підрозділам надали широку автономію. КПІ перетворився у внутрішньо вільний університет, а факультети стали свого роду галузевими ЗВО зі свободою роботи на ринках праці, освітніх послуг, міжнародних ринках. У них навіть були власні рахунки в банках. Університет же став «парасолькою» для цієї системи окремих ЗВО галузевого спрямування — в галузі машинобудування, електроніки, енергетики, хімії тощо.

Вважаю, це був один із дуже важливих кроків. У нас одразу активізувалася велика кількість науковців, викладачів, співробітників. Користуючись можливістю, вони за власною ініціативою налагоджували прямі контакти з підприємствами, партнерами в Україні й за кордоном, брали участь у наукових і освітніх проектах.

Насправді навчатися «користуватися свободою» (і водночас бути відповідальним за неї) довелося довго, років з десять. Люди повинні були ментально переналаштуватися, переконати себе, що вони не повинні отримувати команду згори, а самостійно пропонувати свої розробки, укладати контракти, заробляти гроші, а з ними — визнання, просування наукових робіт, захист дисертацій, місця практики для студентів і їхнього розподілу...

Чому університети опиняються в центрі прогресу

— Другим фундаментальним принципом стала інноваційність.

У розвинутому світі саме університети ставали локомотивами прогресу своїх країн, центрами інновацій, критичного мислення, суспільного розвитку. Ми намагалися зрозуміти, чому саме університети виконують таку місію? Почали ретельно вивчати досвід Кремнієвої долини, що сформувалася навколо Стенфордського університету, інноваційного середовища «Кісто Саєнс сіті» в Стокгольмі на базі Королівського технічного університету, інноваційного середовища «Техніон» на базі відповідного університету в м. Хайфа (Ізраїль), наукового парку в Анкарі навколо Середньосхідного технічного університету, інноваційних середовищ Японії, Китаю та інших країн.

Саме університети були центрами найуспішніших островів інноваційних проривів світу. Очевидно, тому, що високотехнологічний бізнес тягнеться туди, де є молодь. Десятки тисяч добре освіченої молоді мають амбіції відбутися в житті майбутніми Біллами Гейтсами, Марками Цукербергами, Стівами Джобсами... Якщо подивимось на долі цих і багатьох інших особистостей, побачимо, що всі вони починали свої проекти зі студентської лави. Талановита молодь, маючи амбіції, ще не розчарувавшись у житті, і не знаючи взагалі, що щось неможливо зробити, береться за це неможливе і дуже часто створює те, чого раніше не було.

І в цьому особливість успіху інноваційної діяльності нашого часу. Маєте креативне мислення, але не навчені його комерціалізувати? Ми готові додати цю компоненту, створити лабораторії, в яких ви можете виконувати свої навчальні плани, але на перспективних, інноваційних проектах. Готові навчити комерціалізувати свої ідеї і як співавторам цього процесу — за законом про захист інтелектуальної власності — отримувати роялті як частину прибутку від реалізації нових продуктів і послуг. Співавторство оформляється патентом, укладається угода про виплату роялті, і це без відриву від навчання чи викладання у своєму університеті.

Науковий парк «Київська політехніка»

— У наших умовах це було складніше. Ми почали 2002 року з технопарку (в Україні їх тоді було створено низку), але ідея виявилася хибною — держава помилилася, заклавши в модель технопарку податкові та митні пільги розробникам продукції. З’ясувалося, що там, де пільги, там йдеться не про конкурентну боротьбу за інноваційність і якість нових продуктів і послуг на ринку, а за отримання цих пільг, часто специфічними методами. Тож уже в 2006 році за нашою ініціативою й активною участю парламент ухвалив перший в Україні закон «Про Науковий парк «Київська політехніка». Ми заклали в нього модель, яка виключає будь-які пільги з боку держави, державне фінансування і яка діє на поєднанні інтересів чотирьох груп учасників.

Перша — це високотехнологічний бізнес, який бажає перемагати новітньою продукцією чи послугами і хоче мати підживлення у вигляді постійного потоку нових ідей, ноу-хау, стартапів і якісного персоналу. Джерелом таких ідей і кадрів є університет, в якому багато талановитих молодих людей. Ми укладаємо цивілізовану угоду про співпрацю, разом патентуємо винаходи, разом впроваджуємо, створюємо форму дуальної підготовки. З боку бізнесу — допомога у створенні лабораторій і центрів навчання, в яких студенти та викладачі університету працюють над інноваційними розробками.

Друга група — винахідники. Молоді науковці, студенти, викладачі. Тепер у винахідників з’явився інтерес не класти патенти на полицю, а спільно з високотехнологічним бізнесом комерціалізувати і просувати їх на ринки, отримуючи відповідні роялті.

Треті зацікавлені учасники — факультети, кафедри університету, які отримали можливість працювати в тісному контакті з компаніями, готувати для них якісний персонал і натомість з допомогою цих компаній створювати нові лабораторії, отримувати новітнє обладнання, місця для практики й роботи випускників.

І останні учасники цієї моделі — фонди (інвестиційні і венчурні), які все більше стають зацікавленими в тому, щоб вкладати гроші в проекти, які мають в своїй основі більше нових, критичних знань, оскільки проекти з малим обсягом знань дають меншу віддачу. Таких інвесторів з’являється більше. Зараз навколо КПІ зібралося майже 20 різних інвестиційних і венчурних фондів, за участі яких вже виведено на український і зарубіжні ринки понад 150 стартапів.

Звичайно, нам не одразу повірив високотехнологічний бізнес. Протягом перших років роботи наукового парку (з 2006-го по 2012-й) інвестори приглядалися і не ризикували вкладати кошти. А 2012 року — спрацювало: перші два інвестори вклали свої гроші в чотири стартапи, які їх привабили на фестивалі інноваційних проектів Sikorsky Challenge. Доларова інвестиція тоді становила 26 тисяч. Наступного року — вже було 2 млн доларів на 8 стартапів. 2015 — 26 млн. І з кожним роком зростання продовжувалося. Постає запитання: ці гроші вкладаються в університет? Ні. Ми тільки створюємо середовище, щоб виростити винахідника, зробити його підприємцем, навчити створювати стартапи, запросити партнерів.

Інвестор, вибираючи проект, вкладає в нього гроші. Університет отримує можливість для наших науковців, викладачів, не полишаючи виш, вдосконалюватися, мати матеріальний зиск, нове навчальне обладнання й лабораторії, місця для практик студентів і розподілу випускників, репутацію дослідницького університету. Тобто інвестиції в університет надходять опосередковано.

Наше інноваційне середовище нині включає сам науковий парк, стартап-школу Sikorsky Challenge — це підрозділ університету, який навчає винахідників ставати підприємцями, а навчають їх успішні підприємці не тільки з українських, а й американських, європейських компаній. Це інноваційний холдинг Sikorsky Challenge. Його завдання — виростити стартапи до прототипів — маленьких серій, просунути їх далі на ринок — уже разом з інвестором. Така роль не властива університету, але саме університет став засновником холдингу, в якому працюють професіонали, які вміють зробити рекламу, донести її до тих, кому це потрібно, формують бази даних з величезною кількістю пропозицій стартапів і бази даних тих, кому в Україні і світі потрібні такі розробки.

До нашого середовища асоціативно ввійшли сім високотехнологічних підприємств Києва. Це «Арсенал», ВАТ «Меридіан» імені С. П. Корольова, ВО «Київприлад», інші. Вони теж мають свій інтерес, адже ми займаємося широким спектром інженерних проектів, і не тільки ІТ, а й в галузі зеленої енергетики, біомедичної інженерії, електроніки... Вони зацікавлені в тому, щоб ми приносили свої замовлення, розташовували їх для виготовлення прототипів чи навіть невеликих серій.

Крізь терни до зірок

— 2012 року наш аспірант Роман Карнаушенко вийшов на фестиваль Sikorsky Challenge з ідеєю про створення безпілотного літального апарату. Інвестор відібрав цей проект, на «Меридіані» було розташоване замовлення, і вже зараз безпілотник Spectator взятий на озброєння Збройними силами України, широко йде на експорт. Він може використовуватись і для точного землеробства, і в метеорології. За своїми параметрами він дуже високого класу — такі можуть створювати США, Ізраїль, ще дві-три країни.

Інша ідея, яка перетворилася у цікавий інноваційний проект — наші наносупутники. Все почалося як стартап, з яким наші молоді науковці вийшли на фестиваль Sikorsky Challenge в 2012 році. Інвестором стали українські венчурні фонди ім. академіка Михалевича, ім. Костянтина Калініна і компанія Boeing. В лабораторіях КПІ створили ці апарати, далі ми пройшли всі етапи підготовки, сертифікації, виведення в космос, вони неймовірно складні. Але ми пройшли їх. Досі наш перший наносупутник виконує свою місію на орбіті Землі.

Головний акцент: ці супутники створено без жодної копійки державних коштів, і без державної підтримки. На усіх етапах діяли самі: науковці університету, інвестори і наші партнери — Європейське космічне агентство і американські партнери з компанії Boeing та з мису Канаверал.

За такою ж моделлю за всі ці роки ми вивели на ринки понад 150 технологій. Серед інших — проекти, що відносяться до кіберзахисту (ми знаємо, наскільки це чутлива для держави і її інституцій тема). Це екологічні проекти — у нас потужні школи, які опрацьовують технології очищення води: будь-якої і в будь-яких умовах. Свого часу ми працювали з українською компанією «Технології природи», яка була головним інвестором, та американською General Electric над очищенням шахтних вод. В Алчевську, збудували новітній завод, який очищує шахтну воду (на жаль, тепер непідконтрольна Україні територія).

Головна особливість кожного великого й малого проекту: жодної державної копійки у ці розробки не було вкладено. Порахувати соціально-економічний ефект нашої спільної з інвесторами роботи практично неможливо. Як порахувати ефект від безпілотника Spectator? Він захищає країну, йде на експорт. Університет отримав прибуток в досвіді і людях, які навчилися це робити, в лабораторному обладнанні, в партнерстві...

КПІ справді став інноваційним університетом за європейською і північноамериканською моделями, який навчає не тільки на чомусь відомому, на фундаментальних загальнонаукових дисциплінах, а й на нових розробках. Не скажу, що все вже сталося, як має бути в сучасному університеті дослідницького типу. Ми рухаємося далі і намагаємося напрям цього руху принципово не змінювати. Інакше — падіння вниз. Зараз до нашого інноваційного середовища ввійшло понад 120 світових компаній. Майже 25 з них — зі США, приблизно стільки ж з Європи, з Китаю чимало, з інших куточків світу. І понад половини з них з України. Нещодавно австралійці зацікавилися нашими проектами біо-медико-інженерного спрямування для цілей оборони... У сучасному світі не мають значення відстані і кордони.

Держава «відморожується»?

— А як же все-таки державна підтримка?

— Знаєте, для нас одним із прикладів інноваційного розвитку був університет «Техніон» з ізраїльського міста Хайфа. Він приблизно такого ж віку як і наш, і свою «інноваційну перебудову» розпочав років з тридцять—сорок тому.

На той час країна Ізраїль мала переважно аграрний тип розвитку. А проблема захисту території була, як завжди, серйозною. Інновації почалися саме з «Техніону». Але там держава дуже потужно допомагала. Навколо університету вона вибудувала ціле наукове місто — дослідницькі центри, лабораторії. Влада політично зрозуміла: якщо країна не переорієнтується із сировинної на високотехнологічну модель, то й суверенітет опиниться під загрозою. Про це, зокрема, наша землячка з Києва Голда Мейєр розповідала. Тепер, крім «Техніону», в країні десятки інших центрів. Завдяки місії одного університету відбулася переорієнтація всієї країни в напрямку високотехнологічної економіки.

Можливо, це занадто амбітно, але такий приклад надихає. Ми теж хотіли б виконати подібну місію в Україні, на базі нашого пілотного проекту допомогти країні переорієнтуватися з сировинного, низькотехнологічного розвитку на високотехнологічний. І, по-друге, — зробити свій скромний внесок в підвищення обороноздатності країни. За роки війни ми шість розробок поставили на озброєння країни. І вони працюють, ще з тридцять зараз у роботі.

— Ви пропонуєте зміни до закону про Науковий парк «Київська політехніка». У чому вони?

— Вони стосуються більше наших інвесторів. У тому ж Ізраїлі, якщо підприємець інвестує в стартапи, він має на це чітку мотивацію. На жаль, у нашій країні, податкова політика, захист інвестиційного бізнесу сформовані для часів сировинної економіки. Підтримуючи університетський стартап і створюючи для цього невеличку компанію, інвестор, зокрема, має оформити оренду (через Фонд держмайна це може тривати до півроку), а якщо проект не буде успішним, то із закриттям цієї компанії буде ціла проблема. Якщо в Грузії компанія закривається умовно за 10 хвилин, то в нас це може тривати роками. Інвестор не раз подумає, навіщо це йому потрібно.

— Наскільки допомагають нові структури, такі як Національна рада з питань науки і технологій, Національний фонд досліджень...

— Поки що усе, що вдається, робиться важкою працею і без допомоги згори. Я переконаний, що державі й її структурам необхідно підтримувати фундаментальні дослідження. На їх базі й виростають оті винаходи і стартапи, які далі живуть своїм життям і для їхньої підтримки уже не потрібне державне фінансування. Адже бізнес у фундаментальну науку нічого не дає і не дасть у принципі. Тому, якщо держава хоче успішного розвитку, вона повинна підтримувати фундаментальну науку в Академіях, університетах, а інакше ми під корінь рубаємо подальший розвиток не тільки науки, а й держави.

Але відбувається навпаки: за останні десять років частка фінансування від держави на фундаментальну науку в нашому університеті значно зменшилася. І це при тому, що кожна вкладена гривня на фінансування фундаментальної науки в КПІ повертається в економіку України 31 гривнею. Здавалося б, треба берегти курку, яка несе золоті яйця! Та де там!

Про Національний фонд досліджень ще не можу нічого певного сказати — вони провели тільки свої перші два конкурси... Є серед переможців і наші проекти. Але фінансування науки не має бути зведено до одного джерела. Воно повинно бути багатоканальним, виходити з головної стратегії розвитку держави. У суспільстві багато зацікавлених інституцій, суб’єктів підприємницької діяльності, зацікавлених у результатах наукових досліджень. Тому агентів розвитку науки має бути багато.

Справа держави — підтримати їх простими і зручними правилами і, звичайно, розвивати фундаментальну науку.

Вибір стратегії і шляху

— Що можете сказати про спроби провести реформи в науці?

— Насамперед хочу сказати, що велика системна похибка створювати відомчий бар’єр між університетською й академічною наукою. Розвинутий світ не має такого поділу. Ми за інерцією ще йдемо за радянською ментальністю, коли були керівні центри, умовні держплани, які ставили завдання перед академічною наукою й університетами. Зараз треба зняти перепони і, навпаки, звести мотиватори для того, щоб працювати разом, створювати єдине дослідницьке середовище, хай і залишаючись адміністративно в своїх статусах. У Академії наук є величезні напрацювання і величезний досвід, в університетах є ті, кому належить майбутнє, зокрема й у науці, — це молодь.

У тому, що відбувається з наукою, значною мірою винна не сама наука. Недопрацювання слід покладати й на вищу політику держави. Якщо ми відповідаємо на запитання, якою має бути країна, то наступне запитання, а що для цього зробити?

Якщо ми хочемо мати високотехнологічну країну, то без науки, і використання нових, критичних знань це неможливо. Повинні з’явитися політичні законодавчі мотиватори — створювати нове, і завдяки цьому рухатися вперед. Завдання держави — закласти таку промислову, інтелектуальну політику, яка вимагатиме нових ідей, винаходів, технологій і базуватиметься на талановитому людському капіталі.

— Національна академія наук України нині стоїть перед дуже важливим вибором у своїй історії — вибором свого президента, і всі ми добре розуміємо: вибором подальшого шляху розвитку.

— Я дуже хотів би, аби в Україні збереглася НАНУ як дуже важлива інституція, яка б забезпечила прогрес і розвиток країни і суспільства. І розумію, що це значною мірою залежатиме від бачення стратегії розвитку, вбудованості науки у переорієнтацію країни з того стану, в якому вона знаходиться, на економічний і суспільний розвиток, що базуватиметься на критичних новітніх знаннях. Такою має бути головна мета, від якої пролягатимуть всі інші кроки.
Колосальна заслуга Бориса Євгеновича Патона, її багаторічного президента, в тому, що він зберіг для майбутнього наукові школи, інститути, інфраструктуру академії. Це те, що повинно спрацювати далі.

Однак дуже б не хотілося, щоб розмова звелася до консервування попередньої моделі НАНУ й до традиційного обговорення справді суттєвих проблем: мізерного фінансування, байдужості держави, відтоку молодих кадрів... Головне не це.

Потрібні нові ідеї і нове бачення не тільки науки в державі, а й науки як частини суспільства, яка вбудовується в нього і рухає його.

Розмову вела Лариса ОСТРОЛУЦЬКА.