30 років тому на Майдан Незалежності (тодішня площа Жовтневої революції) прийшли кількасот студентів, які представляли львівське «Студентське братство» та Українську студентську спілку, і, встановивши намети, розпочали політичну голодовку з вимогою відставки керівника уряду Віталія Масола, проведення позачергових виборів до Верховної Ради на багатопартійній основі не пізніше, ніж навесні 1991 року, ухвалення постанови про націоналізацію майна КПРС та ВЛКСМ в Україні, відмови від підписання нового союзного договору, проходження військової служби на території республіки.

Кількість наметів та голодувальників щодня збільшувалася, а інформація про студентський протест розлетілася по всьому світу. Тож 5 жовтня до наметового містечка прибув тодішній Голова Верховної Ради Леонід Кравчук та під час зустрічі з лідерами студентського руху Маркіяном Іващишиним та Олесем Донієм безрезультатно намагався переконати їх припинити акцію протесту. Однак внаслідок цієї зустрічі про сам протест та його вимоги дізналася вся Україна, адже її у прямому ефірі транслювало центральне телебачення. До речі, продемонстровані під час учорашньої прес-конференції в інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану розсекречені Галузевим державним архівом СБУ документи КДБ, що стосуються Революції на граніті, якраз і засвідчили, що тогочасні спецслужби та правоохоронні органи намагалися заблокувати поширення інформації про студентський протест у ЗМІ та очорнити його лідерів.
Знаковою подією також став виступ 8 жовтня з парламентської трибуни народного депутата Ігоря Юхновського, який повідомив, що Комісія з питань народної освіти і науки ухвалила рішення про негайний розгляд Верховною Радою вимог студентів, які голодують. «Беручи до уваги, що на площі Жовтневої революції сьомий день продовжується голодовка студентів, що акти голодування набирають все більшої масовості і в них беруть участь студенти двадцяти чотирьох міст України, що два студенти перебувають у реанімаційному відділенні, що студенти, окрім голодування, попереджують про можливість масового самоспалення біля пам’ятника В. І. Леніну, комісія вирішила звернутися до Верховної Ради з категоричним проханням негайно приступити до розгляду вимог студентів, прийняти відповідне рішення і дати студентам офіційну відповідь», — повідомив Ігор Юхновський. А оскільки наступні його слова про те, що вже голодують 158 чоловік, було зустрінуто сміхом, то Ігор Рафаїлович зауважив, що «немає з чого сміятися», бо «голодуючі не вживають жодної їжі» та що «в цілому становище студентів драматичне».

Озвучивши із парламентської трибуни усі вимоги голодувальників, І. Юхновський додав, що особисто ставиться до студентів з глибокою повагою. «Вони не б’ють нам вікон, вони самі жертвують і самі ставлять свої політичні вимоги. І не забудьте, студенти — це елемент свідомий, люди у 20—23-річному віці, повні свідомості, чого вони хочуть. А те, що вони тиснуть на нашу Верховну Раду, шантажують, як ви кажете, Верховну Раду, безумовно, щось у цьому є. Але то нормальний хід подій, який притаманний кожній цивілізованій країні, і нас ці події не можуть обминути», — сказав він.

Саме після цього виступу Ігоря Юхновського до студентів прийшов Олесь Гончар, який заявив, що не хоче мати нічого спільного з тими, «хто з глумливим сміхом зустрічає трагедію свого народу і страждання дітей України», та демонстративно вийшов із Компартії.

Коли ж 10 жовтня Верховна Рада відмовилася включити розгляд вимог студентів до порядку денного, протест вихлюпнувся за межі площі. На 15 жовтня, коли було оголошено загальний студентський страйк, він охопив фактично всі навчальні заклади Києва та багатьох міст України. У столиці, зокрема, студенти зайняли червоний корпус Київського університету імені Тараса Шевченка, підняли синьо-жовтий прапор та призначили його «комендантом» Петра Шереверу. Цього ж дня учасники протесту, до якого долучилися працівники київських підприємств, зокрема, заводу «Арсенал», взяли в облогу Верховну Раду, після чого парламент дозволив Олесю Донію виступити в сесійній залі, ухвалив рішення про надання студентам прямого ефіру на УТ-1 та утворив погоджувальну раду для розгляду вимог.

Зранку 16 жовтня біля Верховної Ради з’явилося друге наметове містечко, у якому перебувало кілька десятків голодуючих студентів, а також до них приєдналася низка народних депутатів.

Зрештою, 17 жовтня Верховна Рада ухвалила постанову «Про розгляд вимог студентів, які проводять голодовку в місті Києві з 2 жовтня 1990 року». Та хоч цей документ передбачав, що Верховна Рада має ухвалити закони про референдум в УРСР, про громадські об’єднання та організації, про статус народного депутата та про вибори на багатопартійній основі, декларував проведення у 1991 році референдуму з питання довіри до Верховної Ради та за його результатами вирішення питання про проведення нових виборів до кінця року, містив зобов’язання щодо забезпечення проходження строкової військової служби громадянами України поза межами республіки тільки за добровільною згодою громадянина та щодо утворення тимчасової комісії з питання націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території України, фактично було виконано тільки одну вимогу голодуючих студентів — щодо відставки голови уряду Масола. Бо якби вже у 1991 році в Україні відбулися дострокові парламентські вибори на багатопартійній основі, то, можливо, ми отримали б шанс на побудову країни без нинішнього впливу олігархів та з нормальною політичною системою. Але водночас цілком очевидно, що Революція на граніті стала однією із найважливіших подій на шляху до здобуття нашої незалежності.

До речі, саме Революція на граніті закріпила в громадській свідомості назву Майдан Незалежності. Як згадує учасниця голодовки, тогочасна студентка Київського університету імені Тараса Шевченка Людмила Гридковець, цю ідею запропонував викладач факультету кібернетики Іван Бейко: «Він пробрався до парапету, який оточував голодуючих, і каже: «Не гоже таку акцію проводити на площі під назвою Жовтневої революції, треба її міняти...» А мегафон якраз був у Михайла Канафоцького. Пана Бейка запитали: «А як же ви пропонуєте назвати площу». Ну, я не знаю, хоча б щось на кшталт Майдану Незалежності». Мишко, що чув цю розмову, у мегафон оголосив: «Тут надійшла пропозиція перейменувати площу Жовтневої революції на Майдан Незалежності. Хто за, підніміть руки». І миттєво з’явився ліс рук. «Так і постановляємо, відтепер це Майдан Незалежності», — мовив Мишко та, взявши папір і фломастери, створив першу табличку з назвою «Майдан Незалежності». А вже через кілька днів до наметового містечка почали надходити телеграми підтримки за адресою «Майдан Незалежності».

Сергій ЛАВРЕНЮК, учасник Революції на граніті.

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА (з архіву «Голосу України»).