Розмову з 99-річною мешканкою райцентру Рокитне Мотроною Павлівною БОГДАНЕЦЬ (на знімку) підтримали її дочка та онука. Тож перед очима постало, як на долоні, людське життя тривалістю майже у століття.

Народилася Мотрона Павлівна 7 листопада 1914 року в селі Рокитному. А коли заміж вийшла, то вони з чоловіком перебралися на хутір Кривуха, який існує й досі — на околиці селища Рокитного. Тут Мотрона Павлівна народила трьох дітей, звідси провела Данила на війну. А далі господарювала сама.
«Ох, як важко було! Як важко!» — гірко зітхає довгожителька. А потім згадує, як німці бомбили село і як брала вона дітей в пелену та ховалася з ними. Як просили їсти євреї і як розстрілювали тих, хто не відмовляв їм. Як вона сама тримала коня і худобу, бо її Данило був на фронті. Загалом жінці було нелегко: й дітей годувати, й з чоловічою та жіночою роботою справлятися. Та Бог допомагав, мабуть, за її доброту: завжди давала прихисток подорожнім, хлібом-сіллю з ближнім ділилася. Пам’ятає, у часи голодомору (ще до війни) прибилося до їхнього двору двоє чужих хлопчиків, просили хоч крихтами пригостити, а вона їх обідом з печі нагодувала.
...Війна видалася нескінченно довгою. Та все ж відгриміла вона, повернувся додому господар. За кілька років родина поповнилася ще двома дітьми. Мотрона Павлівна в колгоспі працювала, її чоловік — на естакаді, а згодом на пилорамі. Кажуть, тямущий він дуже був, мудрий. Ніякої роботи не боявся, для дітей заробляв.
Біда не раз підкрадалася до сім’ї Богданців: один із синів помер ще 12-річним, другий загинув у 25. Як же побивалися батьки за своїми хлопцями, як тужили... На світі їх тримали третій син та дві доньки.
Діти створювали власні сім’ї, народжували онуків. З часом батьки залишили свою хатину на хуторі на старшу доньку (проживає там досі) і переїхали поближче до цивілізації — у райцентр Рокитне. Тоді вони обоє вже були пенсіонерами. Тільки от, на жаль, питання виплати пенсії у цій сім’ї завжди залишалося болючим. Чоловік помер, так і не дочекавшись її — 30 років тому. А Мотрона Павлівна тільки другий рік, як отримує пенсію (до цього їй виплачували соціальну допомогу). Вона розповідає, що в них у ланці було аж чотири Мотрони. Через те й виникли, мабуть, проблеми. Трудодні, за її припущенням, записували на когось із цих жінок. Одне слово, через банальну плутанину з документами — неприємності для людини на цілі десятиліття. На колгоспних роботах Мотрона Павлівна навіть пальця втратила. А пізніше через чужу недбалість виявилося, що вона й зовсім там не працювала... Та знайшлися порядні люди, які засвідчили все, як було. І справедливість, хоч із величезним запізненням, таки восторжествувала.
Тепер довгожителька через колишні проблеми зовсім не побивається. З цього приводу вона навіть дотепно жартує: «Вони писали на когось іншого мої трудодні й повмирали, а я живу».
Односельці розповідають, що 
Мотрона Павлівна ніколи не схитрувала, не злукавила, не обманула нікого й нічого не вкрала. 
Вона зроду тяжко трудилася, поки їй не зрадили ноги, а потім очі. Та навіть тоді просила домашніх, аби давали їй легку роботу. Лише років зо два бабуся лежить, а діти ходять біля неї, клопочуться, доглядають. Живе вона в доньки Марії Данилівни.
— Дуже люблю, коли до мене приходять діти, онуки, правнуки і розповідають про все, що їх турбує, чого досягли, радяться зі мною, — каже Мотрона Павлівна.— Значить, я їм потрібна. Я молюсь за них, прошу в Бога, щоб не було війни, і щоб люди були добрими один до одного.
 
Рокитне
Рівненської області.
Фото автора.
ДО РЕЧІ
На Рівненщині нині проживає 49 столітніх людей, яким за роки щомісяця доплачують по 100 гривень. А ось людей віком від 90 до 100 років —1956. Їм із обласного бюджету доплачують, щоправда, раз на рік по сто гривень.