Іван виліз із каналізаційного колодязя та примружився від яскравого світла. Темні кружала поволі в очах зникли. Чоловік ковтнув слину: нудило. Помацав кишені: там лежало лише декілька копійок. Не вистачить, щоб похмелитися.

  Із тих ста доларів, які йому переслали переказом доньки Марина та Лариса з України, половину мусив віддати Борьці Бороданю, одному з місцевих безхатченків. Саме він позичив йому мобілку, щоб він зміг зателефонувати родичам, повідомити, що живий, і попросити грошей. Та й кошти без Борьки не зміг би отримати — їх переказали саме на його ім’я, бо в Бороданя, чи не єдиного з усієї «зграї», був паспорт.

Як тільки він докотився до такого життя? Іван почухав голову —  давно не мите волосся геть злиплося від бруду та поту. Зі своєю «законною» Нінкою спочатку добре жили, працювали на Житомирському заводі хімволокна, виховували двох доньок. А потім настали 1990-ті роки, й покотилося-завертілося: безробіття, відсутність орієнтирів, суцільний занепад... Від гнітючого настрою рятувала чарчина. Нінка також на неї «підсіла». Згодом отямилася і влаштувалася продавцем на Житній ринок. Проте грошей все одно не вистачало. Тоді Іван вирішив поїхати на заробітки до Росії. Знайомий заробітчанин із досвідом Павло порадив йому податися не до Москви (мовляв, і без нього там «остарбайтерів» з усього колишнього Радянського Союзу — «під зав’язку»), а до Бєлгорода — там теж можна непогано підзаробити.

Іван послухався. Павло навіть знайшов йому роботу будівельника — здзвонився з бєлгородськими друзями. На радощах Іван не знав, як і дякувати знайомому. Виявилося, що дарма — Павло був зовсім не таким добрим, як здалося на перший погляд.

Житомирянин приїхав до Бєлгорода з найкращими надіями, адже йому пообіцяли хорошу зарплату, ліжко-місце в «вагончику», навіть офіційне оформлення на роботі. Майбутній працедавець зустрів Івана на залізничному вокзалі й повіз його власним автомобілем до офісу фірми. Ще дорогою, милуючись краєвидами та архітектурою старовинного Бєлгорода з вікна іномарки, Іван відчував, як гризе його «хробачок» десь глибоко всередині: ну не може все бути аж так ідеально!

І той «хробачок» виявився правий: Іван потрапив у рабство. Павло фактично його продав! Під приводом оформлення на роботу забрали паспорт, а потім привезли на стару фабрику, де підпільно шили «фірмове» взуття. Таких «кріпаків», як Іван, тут було ще 20 осіб — як жінок, так і чоловіків. Працювали по 10—12 годин. Годували їх абияк, щоб лише від голоду не вмерли. Спали в одному приміщенні на старих матрацах, вкривалися лахміттям.

Через два роки Івану вдалося втекти. Він зміг втертися в довіру до одного з охоронців, і той дозволив йому носити коробки з готовим взуттям до вантажного «бусика». Взагалі-то це входило до обов’язків охоронця, адже «кріпакам» не дозволяли висовувати навіть носа з приміщення. Іван «зловив» момент і кинувся навтьоки. Тлустий охоронець пробіг за ним до межі території фабрики й махнув на «кріпака» рукою: кому він що розкаже, безхатько безпаспортний!

Втікач мчав доти, поки не відчув, що ось-ось упаде з ніг. За ним ніхто не гнався, тому Іван заспокоївся. 

Побачив двох безпритульних, які рилися в контейнерах зі сміттям. Ті прийняли його до «зграї» і запросили жити до каналізації.

...Іван побачив неподалік пакет зі сміттям — очевидно, хтось не доніс його до контейнера. Почав у ньому гребтися. Знайшов півлітрову пластикову пляшку із залишками солодкого газованого напою. Відкрутив кришечку й роззявив рота...

— Тату! — від знайомого голосу затрусилися руки.

Пляшка впала на землю. Чоловік із переляком озирнувся: до нього йшли Марина та Лариса — його доньки, яких він покинув, здається, сто років тому заради довгого, як брехливий язик, рубля. «Дівчатка», а насправді вже дорослі жінки, обіймали батька, незважаючи на те, що його «аромати» могли збити з ніг.

— Тримай, це нові одяг та взуття! Ми заберемо тебе додому, в Україну! — промовляли доньки, ледь стримуючи сльози від жалю до батька.

Як Марина та Лариса зуміли провезти його через кордон без документів, знають тільки вони. В Житомирі Іван не без болю дізнався, що його Нінка вже давно знайшла собі нового чоловіка й щасливо з ним проживає. Нічого дивного — адже Івана вважали померлим: фірма-«рабовласник» повідомила, що він загинув і його поховано на місцевому цвинтарі.

Іван жив то в одної доньки, то в іншої. Обидва зяті до нього ставилися спокійно та поблажливо. Чоловік грався з онуками, допомагав по господарству. Паспорт йому мали ось-ось відновити.

А потім щось сталося. Іван, мабуть, і сам не знає — що. Йому раптом закортіло «на волю» — туди, де немає кому звітувати про прожитий день, можна пиячити «скільки влізе» й не треба зазирати в очі майбутнього занадто глибоко.

...Іван їхав поїздом кудись подалі. Його кишені «гріли» гроші та коштовні прикраси. В голову іноді залазила настирлива думка: «Як ти міг так підло вчинити — пограбувати рідних дітей?», проте чоловік її відганяв. Тішив себе тим, що знову — вільний...

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.