Роман Корчовський (ліворуч) і Максим Хом’ячук.

Обидва навчалися у Харківському університеті Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Незадовго до трагедії 21-річний Максим здійснював політ над Вінницею. Хлопці дуже любили небо. Стати льотчиками мріяли з дитинства. Так стверджують їхні друзі, вчителі...

Військовий літак Ан-26 розбився увечері 25 вересня біля Чугуєва Харківської області. Це був навчальний політ курсантів Харківського університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба. На борту перебувало семеро членів екіпажу і 20 курсантів. Врятуватися вдалося тільки одному курсанту.

Його ще в школі називали пілотом

— Максима Хом’ячука ще в школі називали пілотом, — каже Тетяна Сербіна, голова села Новоживотів, звідки родом загиблий льотчик. — Так сталося, що на одній із шкільних фотографій розмістили його зображення на фоні літака. Нині ця фотографія сприймається дуже символічно. Хлопець справді став льотчиком. На жаль, небо забрало його дуже передчасно.

Пані Тетяна добре знайома з родиною Хом’ячуків. З батьком Максима навчалася в одному класі. Каже, у Хом’ячуків двоє синів. Старший Костянтин 1996 року народження, Максим був на три роки молодший.

Прості, але дуже щирі люди. Батько зі старшим сином були на заробітках у Польщі, мати — сільська листоноша. У нинішньому році їй виповнилося 50.

Після семи класів місцевої школи Максим хотів вступити до військового ліцею. Однак тоді не вдалося. Але від мрії не відмовився. Ще рік провчився у школі, а тоді домігся свого. Його прийняли у Кам’янець-Подільський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою.

Радів неабияк! Бо це був перший крок до мрії.

— Коли Максим приїхав додому і повідомив мамі, що він вступив вчитися на льотчика, мама йому не повірила, — розповідає Тетяна Сербіна. — Казала, хіба хлопців з села беруть на льотчиків? Цей кароокий юнак міг стати великою людино. Був дуже розумний. Гарний співбесідник. Наполегливий у своїх задумах. Людяності на десятьох вистачило б. Надзвичайно цінував дружбу.

Незадовго до трагедії мати Максима, Катерина Андріївна, поділилася з головою сільської ради новиною. Казала, що син пролітав над областю. Було це під час навчань. Після них ділився враженнями з мамою по телефону. Бачити рідні місця з висоти дуже хвилююче.

У нього було багато мрій. Вони обірвалися раптово.

— Усі наші односельці, які пройшли АТО, живими повернулися додому, — каже Тетяна Сербіна. — За них щоразу хвилювалися, бо йшли на війну, а тут горе звалилося на голови у мирному житті. У всіх односельців одне запитання: чому так сталося?

Зі щирою посмішкою до вух

Людмила Андріїшена, колишня вихователька Романа Корчовського, називає його лагідно — Ромчик. Коли він навчався у молодших класах Крижопільської школи №1, Андріїшена працювала з цими дітьми у групі продовженого дня.

— Запам’ятовуються або дуже активні, або зірвиголови, — розповідає вчителька. — У Ромчика була неймовірна усмішка! Як то кажуть, до самих вух. Як зараз бачу це миле личко з родимкою. Скільки часу минуло, а не забувається.

Ще одна вчителька Людмила Третякова була у Романа класним керівником.

— Два роки він навчався у нашому класі, з п’ятого по сьомий, а потім вступив до військового ліцею імені Богуна, — згадує вчителька. — Вже тоді у цього хлопчика виявилося загострене почуття справедливості. Ніколи не залишався байдужим, якщо когось ображали чи до когось ставилися несправедливо. Його це зачіпало за живе, він ставав на захист ображеного чи скривдженого.

Якщо хтось виконував певну роботу, наприклад, прибирав у класі, мив вікна, то неодмінно знав, що першим на допомогу прийде Роман.

Небагато випускників після закінчення навчання навідуються у свою школу. Дехто робить це вряди-годи, як то кажуть, від випадку до випадку.

— Ромчик не пропускав можливості зайти до школи, — продовжує Людмила Третякова. — Коли приїжджав додому, знаходив свого класного керівника. У нас з ним завжди були теми для розмови. Незадовго перед тим, як в країні запровадили карантинні заходи, Корчовський гостював у Крижополі в батьків. Заглянув до школи. Спілкувалися недовго, бо я поспішала на урок. На жаль, та зустріч стала останньою.

Вони обидва любили небо. Небо забрало їх до себе. Дуже боляче, що сталося це передчасно.

Висловлюємо щирі співчуття батькам, братові і сестрі, рідним, друзям, однокурсникам загиблих льотчиків Романа Корчовського і Максима Хом’ячука. Світла пам’ять про них залишиться у наших серцях.

Навіть думки такої не було — залишати навчання

Після аварії Ан-26 на одному із сайтів в Інтернеті оприлюднили інформацію про те, що курсанти Харківського університету Повітряних сил пишуть заяви на звільнення з навчання.

Журналіст RIA зателефонував одному з курсантів. Це Едуард Полянський, син загиблого на Майдані у 2014 році Леоніда Полянського, залізничника зі Жмеринки.

Едуард закінчив ліцей імені Богуна і став курсантом університету. Він розповів, що навчається на льотному факультеті. Мріє про небо.

— Я особисто не писав такої заяви, навіть у думках не мав такого, — каже Едуард. — Ніхто з моїх друзів не робив цього. Розмови на таку тему не було ні у них зі мною, ні у мене з ними. Чи чув про це від інших? Ні, не чув.

Того вечора, коли сталася катастрофа, Едуард зі своїми однокурсниками мали виїжджати на полігон. Це було передбачено розкладом занять. У військових їх проводять і вночі. Натомість отримали інше завдання: їх долучили до пошукової команди, і вони обстежували територію навколо падіння літака Ан-26.

Вінницька область.

Фото надано земляками і вчителями загиблих.