За кожне ліжко у такій кімнатці доводиться платити понад 600 гривень за місяць.

До одного з комунальних гуртожитків, що розташований в обласному центрі, перші переселенці з Донецької та Луганської областей почали приїжджати ще від самого початку війни на сході. Відтоді дехто зумів підшукати собі роботу та нове житло. А дехто затримався там на довгі роки. І не тому, що дуже хотілось. А тому, що інші варіанти для цих людей стали неможливі.

Більш як для двох десятків осіб гуртожиток став другою домівкою. Але багатьом і досі важко назвати її рідною. Вона все ще залишається вимушеною. Хоча надії на те, що колись таки вдасться повернутись до рідного дому, у них теж немає.

Гуртожитське життя не те що щасливим, а й просто зручним не назвеш. А представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в області Оксана Кізаєва, яка разом із колегами перевірила умови проживання в ньому, назвала їх жахливими. На думку перевіряльників, вони абсолютно не відповідають потребам людей похилого віку та осіб з інвалідністю, які там мешкають. Значною мірою через те, що житлові та побутові приміщення гуртожитку потребують ремонту.

В кімнатках на 9—12 квадратних метрів живуть ті, хто не може ані купити, ані орендувати інше житло. І якщо в них кожна родина намагається створити хоча б ілюзію домашнього затишку та тепла, то спільні території віддають не те що казенщиною, а просто антисанітарією. Перевіряльникам не склало жодних проблем побачити там тарганів. А кухонні шафки, якими доводиться користуватись мешканцям, — старі та поламані. У багатьох умивальниках зламані крани...

Загальні туалети та умивальники, що розташовані на поверхах, теж не радують око охайністю і давно потребують ремонту.

Але ж при цьому всі ці зручності, а точніше сказати — незручності, зовсім не безплатні. За кожне ліжко-місце пожильцям доводиться платити по 663 гривні на місяць. Тож, на переконання перевіряльників, частину цих коштів можна було використати на ремонти хоча б місць загального користування.

Підтримала колегу і координатор Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в області Ольга Осередчук: «Такі умови абсолютно не пристосовані до потреб людей похилого віку та осіб з інвалідністю, яким доводиться в них жити роками. У будинку немає ані ліфта, ані пандусів».

А до душу, який розташований у підвальному приміщенні, доводиться спускатись крутими сходами. Далеко не всі можуть це зробити. Але й про комфорт тих, хто там усе-таки миється, не подбали. У великому приміщенні душової обладнано сім умовних кабінок, в яких є лише пластикові перегородки, однак немає ані дверей, ані фіранок.

З усіма труднощами проживання в гуртожитку постійно доводиться стикатись і мамі хлопчика, котрий сам не може ходити, і за яким весь час потрібно наглядати. Жінка розповіла, що не раз просила міську владу переселити їх на перший поверх в інший гуртожиток, де був би пандус, щоб вони разом із дитиною могли хоч інколи виходити на прогулянки. Каже, на словах під час прийомів чиновники начебто з розумінням ставились до її проблем. Але потім щоразу доводилось отримувати офіційні відповіді про те, що місць немає.

Від пекла війни втікала і родина двох пенсіонерів. Але й тут незрячий чоловік та жінка, в якої цукровий діабет та онкозахворювання, опинились у справжньому пеклі. Їм просто немає на що жити — практично обидві пенсії йдуть на ліки, та ще й цього замало. «Доступних ліків» не вистачає. Тож і виходить, що іншого виходу, як іти жебракувати,  немає. А після такого «робочого дня» повертатись до «рідного» гуртожитку.

У частини тих переселенців, хто нині мешкає в гуртожитку, просто немає інших життєвих шансів. Вони змушені користуватись тим, що запропонувала їм держава та місцева влада. На жаль, ті виявились не надто милосердні і щедрі до них.

Хмельницький.

Фото Офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.