(Зліва направо) Осип Дяків —«Горновий», Осип Кусень-«Сірий», Василь Галаса-«Орлан». Кінець 30-х років минулого століття.

Як правило, всі вони впали на полі бою або замордовані у катівнях поневолювачів українського народу. До поодиноких щасливців, які дожили до відновлення незалежності України в 1991 році, належав і Василь Галаса. Саме він упродовж 1943—1947 років організовував повстанську боротьбу на Закерзонні, будучи заступником крайового провідника — відповідав за пропагандистську роботу та за зв’язки УПА із Західною Європою. А в 1948—1953 роках — провідник ОУН на Північно-Західних українських землях (ПЗУС).

...Середина літа 1953-го. З міцних повстанських рядів залишилися лише розрізнені групи, між якими втрачено зв’язок. Стероризоване, залякане населення мало чим може допомогти «хлопцям з лісу». Бракує набоїв, ліків, харчів... Усе суспільство нашпиговане сексотами, дедалі частіше серед повстанців нагадує про себе зрадництво. І тоді Василь Галаса разом з дружиною Марією й кількома вояками вирішує перебазуватися за Збруч, у Кам’янець-Подільську область. Мовляв, там менше емгебістів і люди не такі залякані. Він ще не знає, що вся підпільна мережа на тамтешніх теренах розгромлена, всі повстанці або вбиті, або перебувають у руках чекістів. А замість знищеної повстанської структури діє легендований Кам’янець-Подільський окружний провід ОУН на чолі з окружним провідником «Скобом», також завербованим каральними органами.

Саме цей зрадник і супроводжував Василя і Марію Галасів з Кременецьких лісів до місця начебто нового постою.

Так описує Василь Галаса трагічний кінець своєї лісової одіссеї на Поділлі у спогадах «Наше життя і боротьба», друге видання яких побачило світ у Києві цього року. А далі почалися допити, шантаж і залякування з боку радянських спецслужб, спроби вийти через нього на командира УПА Василя Кука («Лемеша»), який зі жменькою повстанців продовжував нерівну боротьбу з радянським режимом. А ще — встановити контакти нібито нескореної України із закордонним центром ОУН.

На роль зв’язкової вибрали «Марічку», і вона наприкінці літа 1954 року під прикриттям радянських спецслужб відбула на Захід. Василь Галаса разом з малолітнім сином зосталися своєрідними заложниками, щоб їхня мама за кордоном вела себе «розумно». Та недавня підпільниця не пішла на зраду і важливу чекістську операцію «провалила». Після того суд відправив Василя на десятирічний термін за колючий дріт.

Автор спогадів пише про головні напрямки виховної і пропагандистської роботи ОУН у ті роки. Про це він неодноразово вів розмови з відомими публіцистами того часу Петром Федуном-«Полтавою» й Осипом Дяковим—«Горновим», які очолювали Головний осередок пропаганди при Проводі ОУН та Інформаційну службу Української головної визвольної ради (УГВР) й УПА. Вони сходилися на тому, що усне й друковане слово треба спрямовувати передусім до українців східних областей з урахуванням їхнього світогляду, ментальності, рівня національної свідомості. Причому не тільки декларувати свої ідеї, а й умотивовувати їх. А саму аргументацію розгортати у трьох площинах: протибольшевицькій, протиімперсько-російській та українсько-державницькій. Як то перегукується з нинішніми завданнями нашої інформаційно-пропагандистської роботи на Донбасі. Крім хіба що антибільшовицького «прополювання», хоч вірус комуністичної совковості ще почасти нагадує про себе.

Наскільки важливу роль керівництво ОУН-УПА надавало пропагандистській роботі, свідчить той факт, що радянськими репресивними органами, починаючи з 1944 року, було викрито понад сто підпільних друкарень з відповідним устаткуванням і матеріалами, потрібними для друку.

На сторінках книги Василя Галаси зустрічаємося з героїчними образами, які стали символом національно-визвольної боротьби нашого народу в середині минулого століття. Це, зокрема, уродженка містечка Ставище, що на Київщині, студентка столичного медичного інституту Людмила Фоя — «Оксана», яка, виконуючи завдання емгебістів, прибула в Західну Україну, де перейшла на бік повстанців і стала легендарною розвідницею УПА. Саме з її допомогою була викрита і ліквідована ворожа агентура, заслана у мережу українського підпілля, щоб знищити відомих провідників «Смока» і «Дубового». А також шляхом агентурної гри вдалося виманити з Києва так званого керівника ОУН у столиці, який видав МГБ багато патріотичної молоді, взнати від нього чимало вкрай потрібної інформації та ліквідувати за скоєні злочини.

Крім розвідницької діяльності Людмила Фоя добре володіла пером, писала у криївках цікаві нариси й оповідання на повстанську тематику. Її твори під псевдонімом «М. Перелесник» з’являлися на сторінках підпільних журналів «Юні друзі» і «Молодий революціонер».

У 1949 році «Оксана» стала дружиною окружного провідника Костопільської округи під псевдом «Ат», а через кілька місяців загинула у бою з опергрупою МГБ.

Чи взяти постать відомого художника, випускника Варшавської академії мистецтв Ніла Хасевича — «Бея-Зота». «Незважаючи на інвалідність (ампутована нога), — читаємо у спогадах В. Галаси, — він не подався на еміграцію, хоч йому пропонували, а твердо вирішив залишитись на рідній землі і віддати свій талант визвольній боротьбі свого народу. Митцям його рівня, мабуть, важко уявити, як можна було творити такі шедеври художньої графіки в умовах підпілля, та ще й у підземеллі, при світлі нафтової лампи». Ніл Хасевич — автор численних дереворитів, з яких постає героїчна боротьба українського народу проти московських окупантів, а також проектів повстанських нагород. Загинув ранньою весною 1952 року в бою, коли облавники оточили криївку на поліському хуторі, де разом з охороною працював відомий художник.

Вірною дружиною і надійною помічницею стала для Василя Галаси у підпіллі Марія Савчин-«Марічка». Двічі вона потрапляла в руки каральних органів. Спочатку у Кракові з тримісячним синочком Зеноном, а згодом у Львові, де її зрадила близька подруга по підпільній боротьбі. Правда, перед тим Марія зоставила свого другого маленького синочка у чоловіковій родині на Тернопільщині. У першому разі відчайдушна жінка втекла, залишивши немовля у лабетах ворога. А в другому — підпільницю відпустили самі емгебісти, сподіваючись, що вона виведе з лісу свого чоловіка. Та нічого такого не сталося. До речі, більше свого Зенона Галаси ніколи не побачили. Вже згодом до них доходили чутки, що хлопчика начебто всиновила родина польського начальника служби безпеки у Кракові. А ось другого, Петруся, до повернення Василя з ув’язнення виховувала його родичка Анастасія Сута у селі неподалік від Тернополя. А вже зі своєю справжньою мамою хлопець зустрівся у дорослому віці в незалежній Україні.

Треба сказати, що спогади Марії Савчин «Тисяча доріг», які  вперше побачили світ у 28-му томі  «Літопису УПА», подані динамічніше, емоційніше, живішою мовою, з багатьма цікавими подробицями. І на те є причина. Адже написані вони, як то кажуть, по живих слідах, у 50-х роках минулого століття. А вже Василь Галаса приступив до роботи після ув’язнення, коли чимало фактів стерлося з пам’яті, і довелося звертатися до архівних джерел, які є доволі скупими. І далеко не завжди об’єктивними, особливо ті, які дійшли до нас із секретних сховищ МГБ-НКВД.

І все ж таки книга одного з провідників повстанського руху на західноукраїнських землях доносить до нинішнього читача героїчний дух того часу, незламність кращих синів і дочок українського народу, ті неймовірно страшні умови, в яких вони вели боротьбу за незалежну Україну і вмирали з вірою в неї. Спогади Василя Галаси, як слушно наголошує Василь Кук у передмові до них, важливе історичне джерело інформації про українську національно-визвольну боротьбу ХХ століття на її завершальному етапі.

Довідково

Закерзоння — це західна окраїна історичних українських земель, що простягається від Підляшшя і Холмщини на півночі, через Любачівщину, Ярославщину, Перемишльщину до Лемківщини на півдні. На початку першого тисячоліття ця територія входила до складу Київської Руси — України. Тут київський князь Володимир Великий заснував Перемишль, Ярослав Мудрий — Ярослав, а галицько-волинський король Данило — Холм. Ці міста служили оборонними форпостами для наших далеких предків на західному пограниччі. І до сумнозвісної операції «Вісла» у 1947 році тут повсюдно компактно проживали українці.
Назва «Закерзоння» походить від імені Джона Керзона — міністра закордонних справ Великої Британії в 1919—1924 роках, члена ради послів держав Антанти.

Фрагмент

«Після кільканічного маршу добрели до якогось ліска. «Скоб» пішов на зв’язковий пункт до своїх бойовиків і привів їх до нас. Бойовиків було троє. Один із них — здоровань боксерської статури — був нам невідомий. Я обурився таким вчинком «Скоба».
Навіщо з перших днів «світити» нас перед незнайомими підпільниками...
Нас пригостили білим хлібом, салом та ще й коржиками. Перекусивши, ми заснули непробудним сном. На варті залишилися зв’язкові. Прокинувся я від сильного удару по голові та викручування рук назад.
— Ви агенти, ви вбили нашого провідника «Уласа». Беремо вас на слідство, — кинув один зі «зв’язкових».
— Ви збожеволіли?! — крикнув я, ще не отямившись. — Я навіть не бачив «Уласа».
— Кому ти пояснюєш? Невже ти не зрозумів, що ми потрапили в руки агентів? — промовила розпачливо «Марічка».
— Так, ми агенти, — признався той, що був з нами на Кременеччині. — Ви в руках МГБ. Навіть не пручайтесь, бо ліс узято в облогу».

Пряма мова

«Прагнення обстояти власну державність властиве кожній нації, тим більше недержавній. Саме тому ми й вступали до ОУН. Наша Організація не проповідувала загарбницької ідеології. Ми не збиралися завойовувати чужі землі, поневолювати інших — ми пішли на боротьбу за визволення рідного краю. До цього спонукала неволя, в якій опинився народ. Тому в одну лаву стали і я, бідняк. І Кусень Осип, найзаможніший селянин Олесина, і студент Осип Дяків, і понад десять бідняків та середняків нашого села. Нас єднала одна підневільна доля й одна національно-визвольна ідея».


Василь Галаса.
Зі спогадів «Наше життя і боротьба».