(М. Коцюбинський. «Fata Morgana»).
Ці слова українського класика мимоволі спадали на думку і тримали протягом трьох днів загальних зборів Національної академії наук України.
І на те були свої причини.
1. Збори відбувались у режимі відеоконференції. Організація нікудишня. М’яко казати. Постає питання: який же рівень дистанційної освіти, включаючи вищу, якщо в головному науковому штабі України не можуть дати собі ради?
2. Рясний дощ давав про себе знати у приміщеннях Національної бібліотеки НАН України, у яких засідали два відділення: економіки; історії, філософії й права. У прямому сенсі, бо падав зі стелі на голови науковцям. Прибиральниці вже звично для таких випадків метушилися з ганчір’ям та підставляли під потоки води різноманітні ємкості.
Зеленський, який цьогоріч відвідував національну книгозбірню, пообіцяв кошти на ремонт. Доручення на проведення робіт, з розповідей бібліотекарів, отримали «спеціалісти», які збирались перебудовувати Український дім під президентський офіс. Вони були шоковані їхнім баченнями того, що необхідно робити. Їм про дах, вони — про «облаштування простору», мало не з кальянами.
Зрозуміло, що нічого взагалі не зроблено. Як у народі кажуть, кіт не валявся.
3. Уперше за багато років довелось спостерігати і відчувати атмосферу якоїсь приреченості та змирення. І «хлипання суму» — за класиком.
Головним чином тому, що якщо шокову терапію у 1990-х роках переживало все населення, то зараз це «щастя» випало насамперед на долю академічного співтовариства. Справді заслужені науковці переведені у стан жебраків. Про що можна говорити, якщо їх примушують періодично подавати заяви на відпустки за власний рахунок, оскільки фонд заробітної плати не покриває мінімальних потреб.
4. Знову ж таки чи не вперше на зборах не було жодного (підкреслюю — жодного) представника влади. Жоден її інститут навіть не пробурчав щось на зразок звернення-вітання. Отже, у них немає жодного розуміння призначення науки у сучасному світі.
Утім, у кого воно буде. Якщо чимало нинішніх державців невідомо що закінчували. Тут аж просяться слова відомого вченого Є. Веліхова: «Уряд не повинен ставитися до науки як п’яниця до ліхтарного стовпа, використовуючи його як підпору, а не як джерело світла. А то ж чиновники у нас самі все знають, а від експертів чекають тільки солідного обґрунтування правильності своїх дій».
У нас же їм й цього не потрібно. Вони крутять країною й долями людей, як «циган сонцем».
5. За таких обставин було особливе очікування, що президія НАН першочергово запропонує серйозну розмову щодо стану справ в Україні, а відповідно — місця, ролі й завдань наукового співтовариства, щоб зупинити розвиток держави від поганого до гіршого. Зрештою, щодо долі власне академії та збереження її істинного призначення, яка, за нинішніх обставин, мала б виступати колективним голосом розуму й совісті, моральним суспільним авторитетом.
Особливо зважаючи й на те, що наука в Україні обставляється різноманітними структурами, які є невдалими копіями західних підходів та швидко бюрократизуються. Ці надбудови перебирають на себе повноваження Президії НАН як наукового штабу України і загалом нівелюють роль НАНУ. Дійшло до небаченого: реформувати Національну академію (відповідно до наказу МОН від 06.10.2020 р., № 1230) буде така собі робоча група під керівництвом міністерського департаменту.
Фактично поза академією збираються вирішувати її долю. У тому числі три «видатні» вчені-нардепи та ще й на додачу з працівником секретаріату комітету Верховної Ради.
Це просто глум і насмішка над здоровим глуздом і над усією НАН. Наче для українського сьогодення С. Вавілов записав у щоденнику 26 лютого 1944 року: ні життя, ні науки, чиновники від науки.
6. Схоже, що в керівництві НАН беруть гору інстинкт самозбереження й небажання помічати, що для академії реалізують сценарій руху по низхідній. Інакше загальні збори мали б інший характер та інше спрямування.
А так їхнім учасникам була відведена роль статистів з освяченням наперед узгодженого у вузькому колі.
Якщо у питанні обрання президента формально було дотримано норм Статуту, то в інших кадрових питаннях усе звелось до кулуарних перешіптувань, залагодження інтересів груп впливу, бюрократично-адміністративних дій. З обов’язковим реверансом у бік влади. За великим рахунком, не члени академії вирішували, хто буде направляти й координувати діяльність наукового співтовариства, а діячі, які проросли й приросли в кабінетах на Володимирській.
Вправно проексплуатували загрозу коронавірусу, роззосередивши відділення, абияк організували роботу в режимі відеоконференції. Такі та інші «непереборні» обставини дозволили зробити все, що намітили.
Гадаю, якби Б. Є. Патон вважав за можливе проведення зборів у такий спосіб, то він пішов би на це за свого життя. Але не зробив цього. Не освятив порушення правил і традицій.
Звертає на себе увагу й те, що про легенду науки на академічному зібранні згадали лише у переліку когорти померлих членів НАНУ.
Розумію, ці враження від академічних зборів можуть викликати у декого глибоке роздратування і навіть публічні заперечення. Але я виклав лише дещицю з того, що довелося почути від учасників цього дійства у процесі зборів та вже після них.
Якщо справи підуть так далі, тоді вже не потрібні будуть і розмови. На панахиді прийнято мовчати.
Академік НАН України Володимир ЛИТВИН.
