Політиком старої формації його не назвеш, але й не можна сказати, що він — новий політик. Скажімо так, це досвідчений представник освітянської еліти (захистив докторську), який довгий час працював і в освіті, і в органах місцевого самоврядування та має власне бачення організації регіональної влади, а також добре розуміється на процесах, які відбуваються на верхніх щаблях влади в Україні. Розпочали ми розмову з інформаційного приводу: Л. Кравчук анонсував чергову новацію в переговорному процесі — створення ради з авторитетних вихідців Донбасу при ТКГ (Тристоронній контактній групі). Просимо нардепа прокоментувати.

«Якщо немає можливості вирішувати важливі питання, будучи в меншості, потрібно шукати шляхи до діалогу»

— По-перше, ми не знаємо, хто ці люди, якого рівня впливовості, але ж ми розуміємо, що, якби місцеві еліти не підтримали того, що відбулося в Криму і на Донбасі, то ми б не мали таких наслідків. Тому спроба залучити їх до діалогу може розглядатися як прийнятна. Чи змінить це ситуацію кардинально? Побачимо. Все набагато складніше, ніж, можливо, собі уявляли В. Зеленський і його команда. І люди на окупованих територіях, і ми з вами тут, за зоною воєнних дій, розуміємо, що В. Зеленському навряд чи вдасться швидко припинити війну. Накопичилося багато питань, які за ці роки міцно законсервували ситуацію. Там понад 4 мільйони громадян, які вже звикли до іншого життя, вмотивовані сусідньою країною, зокрема і фінансово — отримують соціальні виплати, мають подвійне чи навіть потрійне громадянство, так званий монетарний суверенітет — рубль грошова одиниця, і мотивації у них боротися за майбутнє в Україні, на жаль, — жодної.

Підтвердження того, що миротворчі кроки влади є ефективними, ми поки що не маємо, не маємо послідовності у вирішенні питань війни та миру.

Нинішня політика України більше схожа на намагання зменшити гостроту конфлікту. І, що найголовніше, сьогодні владі поки що не вдається знайти ефективного шляху щодо створення умов для внутршнього національного діалогу на всіх рівнях, а без цього ми не зможемо рухатися далі.

— Але влада могла скористатися «рецептами», які нібито мають опозиційні сили, залучивши їх до процесу.

— Гадаю, це лише розмови. Жодних рецептів щодо припинення війни станом на тепер немає, це тривалий процес. Позиції сторін діаметрально протилежні. Жодна зі сторін не хоче йти на поступки. Розпочати війну легко, а зупинити не так просто. І в мене запитання: якщо є рецепти, чому б їх не реалізувати і цим не підняти собі рівень підтримки в суспільстві?

— Мабуть, опозиційний статус не дозволяє, це ж не влада, можливості обмежені.

— Це все маніпуляції, технології. Будь-який мандат — це влада, а його представник — це частина діючої влади, незважаючи на опозиційність. Якщо немає можливості вирішувати такі важливі питання, будучи в меншості, потрібно шукати шляхи до діалогу. Не на власних інформаційних ресурсах розповідати про рецепти, а непублічно вести перемовини, сідати за стіл, домовлятися. Але ж ніхто цього не робить. Влада мислить категоріями наступних виборів. Політичні позиції політичних сил не просто межують чи мають ознаки, а є абсолютно цинічними і прагматичними, як і самі політики у бажанні сподобатися виборцю. У Президента немає чи розуміння, чи бажання регулярно запрошувати політичних лідерів, вести діалог. У провідних політичних сил за останні роки теж немає жодної ініціативи ухвалювати узгоджені політичні рішення. Але має бути якась політична сила, яка візьме це на себе.

«Маємо інформаційний простір, де весь контент заточений на війну, руйнацію, несприйняття іншої позиції...»

— Ви зараз підводите до думки про широку коаліцію?

— Вірогідно. Принаймні якийсь новий проект має бути створений найближчим часом, аби уникнути поглиблення розколу і політичної кризи. Можливо, це буде і широка коаліція. Я в цьому не бачу нічого поганого. Навпаки, вихід з нинішньої ситуації — це формування партнерства, коаліції для здійснення програм, які узгодять між собою ті політичні сили, які поставлять інтереси України понад свої партійні. Ми ж бачимо, що в умовах кількісної переваги партії «Слуга народу» над усіма іншими цього недостатньо для переконливого політичного домінування. Наявність коаліційного партнера може спростити голосування із вразливих питань, переформувати виконавчу владу і, можливо, просунутися у мирному переговорному процесі. Але це передбачає здатність до компромісу, наявність певних дипломатичних навичок та уміння переконувати партнера. Поки що провідні партії демонструють деструктив, небажання вести діалог, ухвалювати консолідовані загальнонаціональні рішення поза межами партійних програм. Я дуже сподіваюся, що ця непримиренна політична боротьба на знищення один одного припиниться і після місцевих виборів ми матимемо нове політичне об’єднання, або ж стане зрозуміло, що політичної сили, яка б сформувала зрозумілу і прагматичну політико-економічну платформу, в країні просто немає.

— Чому цього не відбулося до виборів, чим аргументована ваша теза, що це станеться після виборів?

— Я не сказав, що так буде, мені дуже хочеться, щоб так було, інакше буде дуже погано всім, передусім у масштабах країни — ми можемо дійти до її поділу, для цього вже готове підґрунтя. По факту маємо інформаційний простір, який висвітлює діяльність політиків, політичних партій переважно у контексті війни, протистояння, руйнації, несприйняття іншої позиції. На деяких каналах просто немає місця полярній точці зору. Медіареальність — багатоканальна.

Замість одного міжнаціонального мовника маємо партійні телеканали, які структуровані аж до найнижчого районного рівня з можливістю задіювати інші медіаресурси, приміром, соціальні мережі. Майже повністю блокований діалог, тому що кожен з цих партійних медіахолдингів працює на свою частину симпатиків.

І так по всій вертикалі. Суспільство поділено за світоглядними установками, політичними поглядами. Людям уже не нав’язують думки, хто кого годує, який регіон важливіший, який — другорядний. Установка інша: з ким нам бути і якими ми будемо при цьому. Цей зовнішній орієнтир аж ніяк не спрямований на об’єднання країни. На перший погляд, це концептуалізовані переконання і нічого поганого в них немає, крім одного — це відбувається за технологією, яка передбачає відповідні наслідки. Причому непомітно, ніхто не надає цим процесам великого значення.

«Назрів час порушувати питання про реформу...»

— Не допускаєте, що ці процеси пов’язані лише з місцевими виборами, адже виборча кампанія — це завжди боротьба, а потім усе притихне і заспокоїться?

— Вибори — це змагальний процес, презентація програм, поглядів, планів, а ми по факту маємо партіїзовані міжусобиці, підтримувані партійними лідерами з центру.

Ви ж подивіться листівки кандидатів: ніхто нічого не пропонує щодо поліпшення якості життя на місцях. Говорять про чесність, справедливість, констатують, що мають такі якості. І що? Органи місцевої влади наділені конкретними повноваженнями, чесність — це добре, але потрібно ще мати знання, досвід, як розв’язувати місцеві проблеми, наповнювати бюджет, раціонально його розподіляти.

Велика небезпека цих виборів за новим законодавством у партіїзації місцевого самоврядування. Політичні владні еліти законом зобов’язали майбутню муніципальну владу стати під партійні прапори.

Уявімо, що після місцевих виборів матимемо партіїзовану владу громад, партійні представники якої розпочнуть транслювати такий само деструктивний підхід, як їхні лідери в Києві, і він прониже суспільство аж до найнижчого рівня. Уже сьогодні деякі лідери політичних сил заявляють: якщо на місцевих виборах влада набере значно менше, ніж на парламентських і президентських виборах, це її делегітимізує. Знаєте, що буде далі? Буде ухвалення місцевою владою рішень, які суперечать рішенням центру. Будуть спроби, які ми вже мали в недалекому минулому, що призвели до анексії Криму і подій на сході внаслідок антидержавницьких рішень місцевих органів влади.

Деякі політичні лідери про це прямо кажуть уже сьогодні: ми заявимо центру... Децентралізована партіїзація — складне словосполучення для вимови і дуже небезпечне поєднання, у результаті якого може розпочатися поступова сепаратизація країни. Така небезпека вже є. Тому назрів час порушувати питання про реформу політичної системи. А робити це найраціональніше в рамках широкого загальнонаціонального діалогу. Політики поки що його уникають, але, переконаний, про нього заговорять найближчим часом і розпочнеться процес об’єднання зусиль для порятунку країни.

— Але ж ми маємо і містечкові партії, люди їх підтримують, підтримують регіональних лідерів. Тобто є запит на регіональне представництво, як з цим бути?

— А я вам скажу. Тут питання не в партіях, адже в нас немає ідеологічних партій, усе це виборчі проекти. Ідеологічне середовище українського політикуму виснажене.

Легкість змін власної позиції є свідченням прагматичної орієнтації. Ідеологічні засади знівельовано і перетворено на порожній соціальний популізм, бо це в тренді і це працює.

Щоб інтереси регіонів у пріоритетному вигляді були відображені в парламенті, щоб реалізувати запит на авторитетних людей з місць, їх потрібно делегувати до Києва у двопалатний парламент. Оскільки я вже заговорив про реформу політичної системи, то нагадаю, що в 2000 році на референдумі більшість виборців України підтримали ідею двопалатного парламенту. Відтак, реформа політичної системи вже перезріла. У більшості успішних країн — двопалатні парламенти. І це ключ до розв’язання багатьох проблем. Нам нав’язують лякалку, що концептом формування верхньої палати парламенту є федеративний устрій держави. Міжнародний досвід показує, що серед успішних країн з двопалатним парламентом є унітарні, є серед них і монархії, і республіки, і федерації.

— Це — в перспективі, а щодо майбутньої консолідації чи широкої коаліції, чи вдасться «Слузі народу» уникнути тривалих коаліційних переговорів, щоб не запустити маховик федералізації, не допустити поглиблення кризи, адже вже зараз суспільству закидають тезу про перевибори парламенту?

— Це в нас уже традиція така: якщо в когось щось не вийшло — критикують парламент, адже в нас парламентсько-президентська республіка де-юре. Те, що я зараз скажу, багато кому не сподобається, але це відверто і це наша об’єктивна реальність.

Ми перебуваємо всередині процесу переходу до нового світу — динамічного, жорсткого, технологічного, в основі якого не ідея, а емоція. Об’єднавчим чинником у владі, як свідчить світова практика, виступає вже не спільна система цінностей, і тим паче не узгоджена стратегічна модель розвитку, а вдала гра на суспільних настроях, на емоціях. Якщо політики ставлять за мету розпалити ненависть, вмикається інерція, яку важко зупинити. Це світовий тренд, і Україна не є винятком щодо нього.

Але я переконаний, що у влади спрацює інстинкт самозбереження, який і стане основою для формування нової коаліції. Це цинічно? Так! Але ж не менш цинічно витягувати зі старої політичної скрині постулат про національну ідею чи щось подібне. Це вже не працює. Мало того, провідні політичні партії України не зв’язані ідеологічними постулатами, відхід від яких ще років з десять тому міг розцінюватися як зрада інтересів виборців. Формування коаліції на основі близькості ідеологічних засад не стоїть на порядку денному. Тому за наявності політичної волі об’єднання може відбутися досить швидко. Питання — де в цих процесах інтереси людей? Я скажу. Там, де й інтереси політиків, бо більшість зрозуміли, що розвивати потрібно свою країну, налагоджувати добросусідські відносини, європеїзуватися, але пам’ятати, що в кожної держави — свій шкурний інтерес, у разі небезпеки прихистком може бути тільки власна країна, свідчення цього — війна, в якій ми зрозуміли, що партнерська допомога у припиненні конфлікту зводиться до його заморожування, а COVID-19 ще більше все розставив на свої місця.

Але все в нас буде добре. І хворобу здолаємо, і мир повернемо, бо в українців загострене відчуття справедливості. Ми, хоч і миролюбна, але дуже меркантильна нація. І якщо вже так сталося, що віддали комусь чи землю, чи волю, чи хорошу долю, як писав класик, дезорієнтувались, дали себе надурити — повернемо. Не сьогодні, не через рік, але все одно повернемо своє.