«Будь-яке царство, що розділилось
в самому собі, запустіє, і будинок,
що розділився сам у собі, не вистоїть».
Євангеліє від Луки.
Сьогодні популярно у вуличних колонах поперед усіх демонструвати свій «патріотизм». Ще на початку 2014 року не змогли зупинити бойню на Донбасі, хоча все для того було підготовано. Тепер блокують розслідування злочинств на Хрещатику, Інститутській вулиці, в Одесі...
Приклади зрадництва держави, інтересів і сподівань людей можна наводити ще довго. Збайдужілому від брехні суспільству можна нав’язувати стереотипи, за якими немає змісту. «Чий Крим?!» — збиваючи опонента з думки, кричить на черговій дискусії «патріот», знаючи, що він український, тільки українцям туди чомусь зась! «Ми прагнемо в НАТО, це питання народ вирішив...» — продовжує інший, розуміючи, що Україні там не бути і що «вирішив» не народ, а Президент разом зі схарапудженими очікуванням виборів депутатами «героїчного» VIII скликання. «У нас найсильніша армія в Європі», — позичивши в Сірка очі, рече недавній посадовець, і цей абсурд зберігає інерцію тепер, незважаючи на факти протилежного змісту.
Такі стереотипи — тин для «патріотів», за яким можна присісти, ховаючись від правди, від необхідності щось робити з українською трагедією. Поряд з «патріотами» за тином дедалі частіше маскуються і владці, уникаючи відповідальності за бездіяльність, за неспроможність до дії. А час іде, в частині Донбасу місцевий соціум розвивається за власною ситуативною логікою, проте відмінною від логіки загальнодержавного змісту. Не скажу «чужою логікою», бо ознаки державної логіки в нас знайти важко, бо зводити все до антиросійського вектора дрібно, непродуктивно, навіть зважаючи на обґрунтоване визнання сусіда агресором.
Протидіяти агресору можна тільки військовою силою і єдністю суспільства. Ні в тому, ні в іншому напрямі впродовж шести років (як і раніше) влада нічого не робила. Більше того, роздираючи суспільство спробами переінакшити історію, нав’язати контроверсійну ідеологію, чужу для більшості населення і зовсім чужу високим достойникам, влада культивувала «роздрай» поміж людьми. В таких умовах само собою зрозумілими стають смертельно небезпечні виразки для держави і суспільства: розкрадання бюджету, розтранжирювання створених раніше основних фондів, деградація освіти і науки, руйнування системи охорони здоров’я і соціальної сфери взагалі. До незнаних у світі масштабів і форм розрослась корупція. Вона стала інструментом управління, бо корупцією пронизані всі інститути влади, найбільше — правоохоронні та близькі до них структури: СБУ, поліція, суди, фіскальні і митні служби. Останні утворили середовище кругової поруки, куди навіть за бажання «згори» (хоч таке бажання і не спостерігається) проникнути не можна, а «знизу», від постраждалих — особливо дрібних і середніх підприємців — добитися справедливості видається фантастикою. Зв’язані круговою порукою, прикриті законними повноваженнями і погонами, захищені практикою безкарності і вседозволеності, ці сотні і тисячі чиновників стали ядром кримінальної (!) держави. Розбити це ядро, визволити населення від іга зажерливих представників... влади — завдання тепер надзвичайно складне, його непросто забезпечити навіть відновленням смертної кари, до чого, схоже, доведеться вдаватися.
Сутність держави спотворена. Вищі інститути влади формуються олігархатом, тому закономірно держава прислуговує йому. Середня ланка управління поглинута корупцією. Тобто, надбудова суспільства йому — суспільству — ворожа. В базисі, який складається з переважної більшості населення, царює безправ’я, безробіття і настрої безнадії. У загальній масі кожен кинутий напризволяще, втрачено почуття причетності до справ держави, колективу, місця проживання. Людей зрідка об’єднує хіба протест проти свого стану, інколи — проплачені акції. Це не згущення фарб песимістом. Це реальна картина квазідержавності, напівколонії.
Колонія управляється ззовні. Інакше не буває. Це доконаний факт і для України. Зважте на продемонстровані діалоги Порошенка — Байдена, потуги формування бюджету за рахунок озлиднення населення і позичок, на цинічну зневагу до людей оборудками на зразок «Роттердам+», на невиправдані ціни і тарифи, на підготовку продажу землі, абсолютну деградацію виробництв з доданою вартістю, на вивезення природних сировинних ресурсів і капіталу... Формування колоніальної залежності майже завершено.
Чи бачать це наші зарубіжні «наставники»? Безперечно. Чи розуміють вони, що відбувається знищення держави? Поза всяким сумнівом. Звідси висновок: їм це і потрібно. Потрібно, щоб у центрі Європи була країна (чи хоч би територія), не здатна на ефективну суб’єктність, повністю залежна від зовнішнього управління, з достатнім резервом дешевої робочої сили і доволі містким споживачем імпортованої продукції та джерелом сировини. Йдеться про буфер між Заходом і Росією, орієнтація якого проти останньої підтримуватиметься і далі збройними сутичками на Донбасі і анексією Криму. Власне, втрата Криму, цілком імовірно, була санкціонована Заходом, як і протидія локалізації воєнних дій на Донбасі. Це могли б підтвердити недавні очільники державних інституцій.
А вони (чи такі як вони) розуміють, що їхня роль зводиться до функцій козла на скотобійні? Напевно розуміють, але багато з них залежні від контролю за їхніми статками. У нинішнього Президента такої залежності не існує, і в цьому його перевага. Але така сама форма залежності стосується всього олігархату (десятка сімей), який визначально впливає на суть зовнішньої та внутрішньої політики. А для нинішнього Президента в «наставників» є інші методи впливу. Невипадково ж він мириться з очевидним безглуздям зарубіжних наглядових рад у державних компаніях, у тому числі тих, що мають бути закритими (таємними). Невипадково протягується вкрай ризикована для державності афера з продажем землі. Зовсім не випадково зберігає свій вплив на стан медицини недавня в. о. міністерка (так за новою граматикою?). Вона боролась ніби з корупцією під час постачання фармпрепаратів. Тепер вона створила систему, яка (з допомогою наших спецслужб) монополізувала цей ринок разом з його збільшеною корупційною складовою. Невипадково готується подальша масштабна приватизація, хоч рівень роздержавлення економіки (якщо вважати, що вона в нас є) випереджає провідні капіталістичні країни. Навмисне використовую це політекономічне визначення, бо чимало років тому писав про те, що Україні відведена роль країни із системою відносин, яка називається капіталізмом периферії. «Що це таке?» — запитає небайдужий до дефініцій. Відповідь проста — це те, що є в нас сьогодні, а перспектива уготована ще гірша.
Передчуття ще більшої невизначеності, занепаду, н е д о д е р ж а в н о с т і гнітить найперше людей старшого віку, «совків» — із вуст теперішніх липових політиків. Вони вживають це слово, коли нічим заперечити правді, заперечити очевидному — стан справ у країні кричущий, а вони в тому винні найперше. Не знаючи що робити, вони копаються в минулому, зводять з ним рахунки, незважаючи на те, що там були не лише голодомори, репресії та інші гріхи, а й велич народу, яка дозволяла кожному відчувати свою причетність до державності. Не згадуватиму про загальновідоме (суцільна грамотність, передова наука, сучасна медицина, повна зайнятість, безплатне житло, помірні тарифи, майже безплатні енергоносії...), багато чого варто було змінити та вдосконалити, але за кожним здобутком була праця конкретних людей, моїх, вважай, ровесників, було їхнє життя. Вони заслуговують на повагу і вдячність від молодшого покоління, без такого ставлення і його культивування через школи, громадське життя, ЗМІ, владні дії тощо сподіватися на успіхи для суспільства не варто, вони неможливі.
«Не судіть минуле, — приблизно на цьому наполягає східна мудрість. — Ви не знаєте свого майбутнього».
Є ще одна визначальна для найближчого майбутнього обставина — вихід українців з України. Він масштабніший, ніж вихід євреїв з Єгипту. І відмінний від того біблійного зрушення. Бо там ішов народ у землю обітовану, довіряючи при тому Мойсею. А в нас люди поодинці тікають із землі обітованої, від фальшивих месій. Уже небагато лишилося до 40-річного поневіряння. Народ тане, як сніг навесні, вірити статистиці про, умовно, сорок мільйонів, не можна, це неправда. Вихід поки що стримується пандемією, а за інших обставин він був би іще стрімкішим.
Цей світовий феномен у багатьох наслідках трагічний. Але один з наслідків узагальнювальний. У селах і невеликих містах залишається населення, малоздатне до суб’єктності. Простіше кажучи, малопридатне і до суспільної праці, і до обстоювання своїх прав, і до громадянської позиції. І зовсім далеке від свого призначення за Конституцією — як джерела влади. Є небезпека проминути точку неповернення, тоді можна поставити хрест на всіх наших сподіваннях, на національній ідеї, зокрема, котру не варто видумувати, а прочитати в ст. 1 Конституції. Потреба ж не в необхідності прочитати, а в тому, щоб здійснити записане: правова, соціальна, демократична...
Зробити це можна, лише запровадивши реальне народовладдя. Незважаючи на правильні передвиборні заяви чинного Президента, фактично ним керована влада до такого повороту не здатна, в ньому не зацікавлена, тим паче, боячись незадоволеного окрику від с о р о с і в та іже з ними.
Це замкнуте коло, безвихідь? Ні. В нашій загалом прогресивній Конституції не визначено конкретно форми, інструменти, функції народовладдя. Ми сподівалися на те, що законами вдасться розвинути ідеї, сформульовані в Декларації, котра разом з Актом про незалежність одержала підтримку на референдумі. Не вдалося. Винуватці відомі, але йдеться не про них. Ідеться про необхідність зміни конституційного ладу. А це виключне право народу. Мій колега по Конституційній Асамблеї, блискучий юрист і філософ професор О. Ющик підкреслює: «...Народ для реалізації свого виключного права має отримати юридичну можливість змінити наявну Конституцію України в такий спосіб, щоб у ній була втілена суверенна воля народу з усіх питань життя країни». Йдеться про референдум за народною ініціативою, котрий зобов’язаний проголосити Президент на підставі ст. 72 Конституції України.
Власне, текст вдосконаленої чинної Конституції підготовано давно. Його треба доповнити деякими положеннями, створити для того позапартійну науково-експертну групу (яка згодом буде дорадчим інститутом при найвищому представницькому органі — Всеукраїнських Установчих Зборах). Ще раз процитую О. Ющика: «Україні необхідна народна республіка, в якій парламент не тільки обирається, а й контролюється народом». Додам: і не лише парламент. Народ має контролювати всі структури і ланки влади. Інструменти для того слід передбачити в Основному Законі: вибори з відкритими списками (депутати проживають серед виборців, ті можуть їх відкликати у разі потреби) референдуми, вотуми довіри, реальна спроможна самоврядність, виборність суддів і прокурорів тощо.
Можу висловити своє передбачення про те, що вже недалекі наслідки організованої адміністративно-територіальної реформи змусять і суспільство, і органи влади (Президента зокрема) шукати вихід із легковажно створеної ризикової ситуації. Вважаю доцільним підказати: вихід — у перезавантаженні держави, в зміні конституційного ладу, при якому найвищою владою насправді стане народ.
