Державне визнання внеску народних месників у велику Перемогу над фашизмом відновило історичну справедливість щодо участі простого народу у визвольній боротьбі. Це свято людей сильних духом, які не шкодували життя задля перемоги над ворогом.

Є серед мешканців нашого району жінка, яка ще юною дівчиною в роки війни була учасником партизанського руху у Білорусі. Рішуче й самовіддано своїми сміливими вчинками вона допомагала здолати ворога.

Віра Георгіївна Бенько (у дівоцтві — Гончар) мешкає в селі Переможне Лиманського району. І нині — у свої 94 роки! — вона веде активний спосіб життя і радіє гостям.

Народилася Віра Георгіївна у Білорусії 18 липня 1926 року в селі Кулеші Івацевицького району Брестської області. Батьки працювали у колгоспі. Тато помер рано, коли була ще маленька. І залишилися вони з мамою та двома молодшими братиками. Мали велике господарство та город, тому роботи завжди було багато. Влітку працювали в полі, а взимку обробляли льон, який їм видавали. Віра закінчила два класи місцевої школи.

Коли почалася війна, було важко й страшно усім. Дядько Олександр Мініч був підпільником, і 15-річну Віру та її матір теж залучили до підпільної діяльності. Їхній будинок стояв за селом, тож у ньому було зручно збиратися партизанам для обговорення важливих питань. Віра стала зв’язковою. Їй доручали складні завдання — передавати важливу інформацію про розташування німців іншим партизанським загонам. Постійно ризикуючи життям, крізь ліси, поля і села дівчина пересувалася непомітно, щоб не натрапити на поліцаїв чи фашистів. Аби в неї не знайшли записки, їх зашивали у пальто, ховали у волоссі чи в онучах.

Одного разу дядька спіймали фашисти і відправили потягом до Німеччини, але йому та іншим полоненим вдалося зробити діру в підлозі вагона і втекти. Деякий час він переховувався у Віриному будинку на горищі. Невдовзі зібрав новий партизанський загін із селян. Вдень вони перебували в лісі, а вночі приходили в село по провізію, і Віра допомагати їм і в цьому. Пізніше записки доставляти стало ще небезпечніше, тому довелося лише на словах передавати необхідну інформацію. Ризик був не тільки особисто для неї, а й для родини, й навіть всього села.

Віра Георгіївна згадує, що сусіднє село Бойки вороги спалили повністю з людьми. Залишилася лише одна дівчинка, яку напередодні мама відправила до тітки в інше село, де вона лишилася заночувати… А коли німці почали влаштовувати облави на партизанів та розстрілювати селян, Вірі з мамою довелося цілу зиму провести в землянках глибоко в лісі.

Так юна партизанка з червня 1942-го по липень 1944 року служила в бойовому партизанському загоні ім. Г. Димитрова в бригаді ім. П. Пономаренка (Брестська область). Цьому є документальні свідчення, які Віра Георгіївна досі зберігає. А з 22 серпня 1944-го по жовтень 1945 року працювала санітаркою у госпіталі для легкопоранених.

Під час війни мама вдруге вийшла заміж — тоді у Віри з‘явилися ще двоє сестер.

Закінчилася війна. Відбудовувалася країна. Віра Георгіївна працювала в рідному селі Кулеші: будувала дороги, садила ліси.

У 1950 році вийшла заміж за односельця Йосипа Ульяновича Бенька. Чоловік тоді працював на цегляному заводі, а Віра — в новоствореному колгоспі. За два роки в сім’ї народився син Анатолій, а ще через чотири — донька Лідія.

Молода родина шукала кращих умов для своїх маленьких дітей. Вирішили перебратися в Україну. Першим на Одещину, в село Переможне, поїхав чоловік, а в 1957 році і вся родина Беньків. Спочатку було складно, адже родині з чотирьох людей виділили маленьку кімнатку, але вони не втрачали надії. З часом все налагодилося: Йосип працював на фермі, Віра — в дитячому садочку, а потім у радгоспі, побудували власний будинок, завели велике господарство. Минав час…

Віра Георгіївна і зараз проживає у Переможному. Вона залишилася сама. Чоловіка і дітей уже немає, але жінка порається по господарству, доглядає за будинком, цікавиться новинами, читає газети без окулярів. Має чудову пам’ять, адже в ході бесіди згадувала багато цікавих епізодів з дитинства та юності.

Є в нашої героїні онуки Олександр і Лідія та два правнуки, які часто навідуються до бабусі й у всьому їй допомагають. Не забуває ветерана війни й місцева влада: її представники регулярно навідуються. Віра Георгіївна дуже вдячна, що її поважають, цінують і розуміють.

Віра Георгіївна достойно пройшла страшну війну, бачила багато горя, відчула біль втрат. Вона рано стала дорослою, адже в свої 15—17 років з великою відповідальністю виконувала небезпечну і зовсім недівочу роботу. Та вона завжди відчувала, що з кожним завданням стає сильнішою, і своїми справами наближала Перемогу. І це справді так, бо внесок кожної людини в тій війні був вагомим і значущим.

Лиманський район Одеська область.

Фото надано автором.