Початки заняття цього сягають доби Київської Русі. Так, у «Літописі Руському» згадуються прасоли, що займалися транспортуванням солі. У ХІV—XV століттях. чумацтво перетворилося на промисел, тобто стало важливим джерелом заробітку значної частини населення. Не менш інтенсивно розвивалося воно далі, досягши найбільших масштабів наприкінці XVIII — в першій половині XIX століття. Тоді чумацтво побутувало майже на всій території сучасної України.
Займалися ним переважно селяни і козаки. У першій половині XIX століття. чумаки доставляли до чорноморських портів великі партії зерна, будівельних матеріалів та інших вантажів, а на зворотному шляху вивозили традиційну продукцію — сіль і рибу.
Коли в українські степи приходила рання весна, по селах починали лаштуватися в далеку дорогу чумаки. Проводжали їх урочисто. Співали пісень, виголошували напуття. Збиралися тут найсміливіші, найвитриваліші, які могли покластися одне на одного в найбільшій скруті, адже дорога була важка, далека. Могли й нападники підстерегти. Тоді чумакам доводилося відкласти батоги й братися за пістолі, рушниці та шаблі, щоб не дати себе пограбувати, щоб дорогоцінна сіль була збережена і доставлена до рідних місць.
І ось уже в дорозі їх палило немилосердне сонце, сікли дощі, шмагали вітри, а вони тихо пересувалися безкрайніми степами. Скрипіли вози, минали дні й ночі, звучали сумні чумацькі пісні. Бо будь-де чумаків могла спіткати трагічна пригода: і хвороби їх скошували, і кулі ворожі. Хоронили відчайдух зазвичай при дорозі. Деякі могили збереглися й донині. Є таке поховання і в Лиманському районі. Стоїть собі на широкій галявині на території Курисівського лісового масиву могила, на тому місці, через яке колись пролягав чумацький шлях. Невідомо, яка лиха доля спіткала чумака, яка пригода стала причиною його смерті. Побратими на могилі поставили пам’ятний знак з великого каменя-валуна, зробивши скромний надпис «Чумак — Пилип. 1843 рік».
Історія освоєння південного краю сягає в глибину століть. В різні часи тут жили, називали себе господарями тутешніх земель скіфи, кіммерійці, греки, монголо-татари, турки. І все ж, як бачимо, найбільшу історичну цікавість для сучасників викликають захисники нашого краю, мужні воїни — козаки, їхні мудрі полководці, а також хоробрі та завзяті чумаки, котрим довелося добувати на Куяльницькому лимані харчову сіль і підводами, запряженими волами, на свій страх і ризик, доставляти її в усі куточки країни.
Вдячні нащадки незабули про своїх славнозвісних «соляних лицарів». Масштабний культурний проект «Чумацький шлях» відбувся торік в прилиманному селі Корсунці Красносільської об’єднаної громади Одеської області за підтримки Міністерства культури України. Його мета — привернення уваги та вплив на подальшу долю унікального за своїми природними багатствами Куяльницького лиману.
«Чумацький шлях» — це ідея, яка з’єднує нас з історією наших предків, дасть змогу відродити цю територію і дати їй нові перспективи розвитку.
До програми етнофестивалю входили цікаві фотовиставки, захоплюючі спортивні змагання, можливість спілкування з майстрами народних промислів з багатьох районів Одеського регіону та за його межами, різні інші локації й, звичайно, її величність Сіль, яка не одне століття добувалася чумаками на лимані.
Епідемія коронавірусу, яка, так скажімо, накрила і Причорномор’я, стала на перешкоді проведення нинішнього року цього напрочуд цікавого і пізнавального заходу.
Давно відійшло в минуле чумацтво, полишивши нам після себе народні пісні, легенди й перекази про ті далекі нелегкі часи. А ще полишило слід у високих небесах. Безмісячної ночі там можна бачити світлу туманну смугу, зіткану з незліченної кількості зірок. Астрономи називають її Молочним Шляхом, а в Україні вона з давніх-давен відома як Чумацький Шлях.
Доброслав Одеської області.
