Член-кореспондент НАН України Валерій МАЗУР: «Ні — безпринципності та безвідповідальності в галузі освіти і науки»

Досвід багатьох держав свідчить про те, що для освоєння проривних технологій та реалізації інноваційних рішень в економіці необхідні висококваліфіковані кадри в усіх галузях виробництва. Першорядна роль у цьому належить чинній системі освіти та науки.

На жаль, на сьогодні переважну більшість негараздів вищої школи зумовлюють недосконалість нормативно-законодавчої бази і проникнення метастаз ракової пухлини корупції. Горе-реформатори, як могли, позбиткувалися і поглузували над тим, що було доброго в освіті і науці 22 роки тому та забезпечувало високий рівень підготовки фахівців.

Указ Президента України артикулює потребу удосконалювати структуру системи освіти, розробляти наукові підходи до ефективної оптимізації мережі навчальних закладів. Це справді — невідкладна потреба.

За повної втрати контролю з боку держави певні спритники створювали нові чи розширяли діючі навчальні заклади не для підвищення освітнього рівня, а для збагачення власних кишень. Вони повідкривали нові виші, їх відділення, філіали майже в усіх населених пунктах, пристосовуючи для цього будь-які приміщення, навіть квартири в житлових будинках, орендовані площі в ПТУ, школах та інших закладах. Ніхто не скаже, скільки тепер таких закладів. Саме в них гніздилися шарлатани та «наперсточники» від освіти і науки. До цієї категорії належить чимало приватних вузів, зважаючи на рівень «знань» їхніх випускників. Головне для таких організаторів освіти — це залучити на платну форму навчання якомога більше молоді. При цьому вони обіцяють підготувати з абітурієнтів висококваліфікованих фахівців  наймодніших спеціальностей, не маючи ані досвіду, ані підготовлених викладачів, ані навчальної бази. Замість знань випускники таких вишів отримують папірці, які нічого не варті на ринку праці, а свідчать лише про втрачені гроші і час.

Що протиставити цій лохотронівській практиці? 

У новому законі «Про вищу освіту» доцільно передбачити норми, які забезпечать кардинальне скорочення кількості українських вузів принаймні до рівня, що фіксували до «перебудови». 

Механізми розв’язання цих завдань обиратимуть Кабмін та MOН, як профільний державний орган. Можна, приміром, скасувати чинні ліцензії та різні інші дозволи на право надання освіти за непрофільними для вишів і непотрібними для економіки спеціальностями, провести безкомпромісну переатестацію вишів, розширити практику об’єднання кількох вищих закладів в один потужний науково-освітній. Зволікання з цими заходами матиме вкрай негативні наслідки.

Доцільно розробити і затвердити спеціальний порядок реорганізації вишів шляхом їх об’єднання. Це відповідатиме курсу на ефективне скорочення кількості вишів, створить передумови для бодай часткового викорінення неприкритої корупції у деяких установах системи вищої освіти. А ще — підвищить рівень освіти студентів. У кожному місті налічується по кілька вишів, які з більшості спеціальностей, напрямів наукових кафедр, тощо дублюють один одного і не завжди функціонують на необхідному професійному рівні. Об’єднання кількох вишів в єдину установу дасть змогу відібрати для неї кращі професорсько-викладацькі кадри.

МОН з облдержадміністраціями працюють в цьому напрямі. Позитивні приклади вже є. У Кривому Розі, де об’єднали декілька невеликих вишів і НДІ в потужний Криворізький держуніверситет. Але ця важлива справа просувається дуже повільно і не завжди в інтересах держави. Головна перепона — у небажанні відносно невеликих вишів приєднуватися до потужніших, бо при об’єднанні скорочується кількість керівних, викладацьких та всіляких допоміжних посад. Превалюють тут суто меркантильні інтереси. Ось і використовують деякі особи для створення штучних перепон гачок в законодавстві, а саме: умову обов’язкового отримання згоди трудового колективу установи на об’єднання з іншою. Звісно, для отримання відмови трудового колективу в якості його представників добирають тих, хто стовідсотково голосуватиме проти об’єднання вишів. Прогалини в законодавчому полі, що заважають реформуванню структури освітньої системи зазначеним шляхом, треба усунути.

Але так, щоб «ефективна оптимізація навчальних заходів» не переросла, бува, в операцію зі знищення успішних університетів з віковою історією на замовлення певних комерційних структур. Деяким колам не дають спокою елітна нерухомість або привабливі земельні площі, що належать вишам. Тим часом наївно сподіватися, що псевдовиші з власної волі почнуть приєднуватися до потужних університетів. Такий сценарій майже нереальний. Вони до останнього будуть ошукувати і заманювати до себе молодь порівняно низькою платнею за навчання, послабленням вимог до абітурієнтів. Тому демократія тут не спрацьовує і без вольових рішень не обійтися.

Неможливо оминути і використання російської та української мов під час навчання студентів. Добре знаю, як нелегко викладачам читати майбутнім металургам лекції з технічних дисциплін українською мовою і як важко при цьому студенти сприймають суть предмета — через особливості спеціальної термінології. І ще у 2000-му написав спільно з професором В. О. Ніколаєвим із Запоріжжя двохтомний підручник з прокатного виробництва українською мовою. Думаю, що цей факт не дає підстав звинуватити мене у зневажливому ставленні до державної мови, попри висловлену далі думку.

Там, де функціонують металургійні гіганти, гірничорудні комбінати, шахти, підприємства з видобутку та переробки вугілля, машинобудівні заводи, що обслуговують згадані вище галузі, технічна та технологічна документація готується російською мовою. Змінити це зараз нереально: один тільки переклад технічної документації на українську мову потребує мільярдних витрат. Підприємствам вказаного профілю потрібні фахівці, підготовлені для праці в російськомовному технологічному середовищі і з російськомовною технічною документацією.

За умов ринкової економіки покупець завжди має рацію. Хто платить гроші, той і музику замовляє. Роботодавці надають перевагу при прийнятті на роботу випускникам, які отримали вищу технічну освіту російською мовою. Бо вони швидше адаптуються на виробництві. Вочевидь, що система вищої освіти в Україні повинна це враховувати. І не треба шукати тут політичного підтексту. Це продиктовано раціональними, суто прагматичними міркуваннями. 

Суспільство має категорично засуджувати купівлю готових чи виконаних під замовлення дипломних проектів або дисертацій, факти викрадення певними особами чужих наукових результатів. На превеликий жаль, керівники деяких вишів і менеджери державних відомств здебільшого нехтують, аніж присікають виявлені факти перебування плагіаторів на професорських посадах. Тож треба нагадати слугам народу, що терпимість до плагіату — це гірше за  службову недбалість, це майже злочин проти національних інтересів України.

У вишах наявність вчених ступенів і звань дає можливість обіймати престижніші, високооплачувані викладацькі та адміністративні посади. Тому певні особи внаслідок нездарства чи через небажання важко працювати для досягнення наукового результату викрадають і оприлюднюють за своїм авторством чужі наукові твори. А коли викрадаються наукові результати вчених, які пішли з життя, або тих, що не мають сил і можливостей протистояти нахабникам, то це, як на мене, вже мародерство.

У статті «Доктор-Пі» по-запорізьки чи все-таки «Невловимий Джо» по-нашому» («Голос України» від 16 січня 2013 р.) наводилися кричущі факти плагіату наукових творів «професором» Запорізької державної інженерної академії України (ЗДІА) С. Їх підтвердили рецензії і експертні висновки низки університетів та інститутів Національної академії наук України.

Такі пани, як він, цураються положень «морального кодексу вченого», який встановлює: науково-педагогічні працівники мають дотримуватися норм педагогічної етики і моралі. Але, мабуть, начхати С. на всі кодекси честі і моралі, на осуд колег з професури. Незважаючи на засудження його дій провідними вченими у відповідній галузі науки, він продовжує «навчати» студентів.

Вочевидь, що до подібних науково-педагогічних кадрів треба негайно застосовувати заходи дисциплінарного впливу. Однак численні звернення до ректора ЗДІА і МОН із скаргами на недозволену антинаукову аморальну діяльність С. кардинального рішення поки що не дали.

Найстрашніше, що плагіатори на кшталт С. дають студентам і аспірантам установку, що знання — це не головне. Мовляв, домогтися успіху в житті можна й шляхом обману, плагіату, крадіжки інтелектуальної власності.

Під тиском наукової громадськості плагіатора, зрештою, усунули з посади завідувача кафедри. Але працювати професором він залишається. По суті, експертні висновки п’ятнадцяти провідних докторів наук, професорів, одного академіка та двох членів-кореспондентів Національної академії наук України щодо факту плагіату С. так ні до чого і не зобов’язали ректорат ЗДІА та чиновників з МОН України.

Хортицький районний суд м. Запоріжжя 03.12.2013 рішенням від імені України на підставі результатів судової експертизи та інших матеріалів установив факт здійсненого «професором» С. плагіату наукових праць відомого українського вченого В. О. Ніколаєва. Поки що це, мабуть, прецедент для України. 

Останнім часом митна служба та інші державні органи Росії дуже прискіпливо ставляться до якості українських товарів. Але адекватного ставлення до якості російського продукту, що надходить в Україну, з боку Росії не проглядається. Сказане стосується і інтелектуальної сфери. В країні працює сила-силенна докторів наук, які в різні роки «захищали» дисертації в російських навчальних та академічних закладах, деякі наукові роботи і раніше не відповідали і тепер не узгоджуються з вимогами, закріпленими в нормативних і законодавчих актах. Внаслідок імпорту лжедокторів наук наша держава має істотні моральні та фінансові втрати.

Згідно з експертною оцінкою українських вчених докторська дисертація, «захищена» названим вище вундеркіндом С. у Москві ще в дев’яності роки, і тоді, і тепер не відповідає вимогам, що висуваються до таких наукових робіт. Бо в цій дисертації також виявлено плагіат чужих наукових праць.

Підкреслимо ще раз: лжедокторів наук, які сьогодні обіймають професорські та інші високі посади в вишах, морально калічать студентську та аспірантську молодь, треба виганяти з викладацького середовища. МОН України має позбавляти таких суб’єктів вчених ступенів і звань. Будь-які компроміси тут шкідливі.

У затвердженому Постановою КМУ від 24 липня цього року «Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника» передбачені жорсткіші санкції, ніж було, до авторів дисертацій, в яких виявлено плагіат, та до спеціалізованих вчених рад. Встановлено чіткий і дієвий контроль за всією процедурою здобуття наукових ступенів. Все це позитив. Але в новому Положенні жодного слова про викорінення з українського освітянського простору імпортованих лжедокторів наук, про вдосконалення системи нострифікації (якщо така ще залишилась) в Україні захищених в інших державах дисертацій, про скасування дії нострифікованих раніше в Україні дисертацій в разі виявлення підробок, обману та інших порушень, не сумісних з присвоєнням вченого звання. Вочевидь, не має права залишатися доктором наук і працювати на професорській посаді особа, яка хоча і отримала науковий ступінь  понад 10 років тому, але завдяки плагіату.

Всі зазначені проблемні питання мають бути відображені в новому Законі «Про вищу освіту». 

Коли свого часу я працював міністром промисловості України, прийшов до мене розпіарений у нашій державі представник нашої діаспори з титулом професора кількох зарубіжних університетів, поважний пан Г. Майже годину він навчав мене азів демократії і того, яким шляхом повинна рухатися Україна, в тому числі її освіта і наука. А на завершення своєї лекції попросив мене посприяти йому в отриманні на українських заводах задешево десяти тисяч тонн карбаміду з тим, щоб він достатньо просто заробив великі гроші, перепродавши мінеральні добрива за кордоном. Звісно, не посприяв я цьому пораднику-демократу. І сьогодні цей пан маячить на всіляких форумах в Україні, палко виступаючи з порадами вже в інших кабінетах посадовців. Таких епізодів можу пригадати чимало.

Згадав це тому, що співробітництво України з іншими державами в галузі освіти і науки має слугувати винятково інтересам народу, а не кон’юнктурним міркуванням, тим паче приватного характеру. А тому до підписаної 13—14 вересня 2012 року міжурядової угоди про взаємне визнання Україною та Російською Федерацією наукових ступенів і звань треба ставитися із застереженнями, які доцільно передбачити в новому Законі України «Про вищу освіту». Сказане стосується також аналогічних угод з іншими країнами.