20 грудня 2003 р. Заключний концерт «Шлягер року». Павло Дворський і Василь Бабух (праворуч) отримують дипломи фестивалю.
Кілька тижнів тому, гортаючи підшивку «Голосу України» за лютий 1995 року, натрапив на лаконічне есе Василя Бабуха «Інтелігент з мужицькими руками». Воно починається такими словами: «Перестало битися змучене тяжкою літературною працею, доконане підступними ударами долі серце одного із старійшин українських письменників Михайла Григоровича Івасюка». До речі, університетського навчителя автора есе.
Минуло дев’ять днів, як відійшов у вічність добре відомий на Буковині, а також за її межами журналіст і поет Василь Бабух, якого також можемо сміливо назвати інтелігентом із мужицькими руками. Так, він був вдумливим журналістом, неординарним фотохудожником, талановитим поетом — одне слово, добре володів пером і фотоапаратом. Це виразно засвідчують книга-альбом «Побачене в дорозі», проілюстрована його фотороботами, та поетична збірка «Іскри з осінньої ватри». Як і численні репортажі, кореспонденції, інтерв’ю, нариси, надруковані на шпальтах газет «Молодий буковинець», «Радянська Буковина», «Голос України» і «Чернівці», з якими тісно пов’язаний його газетярський шлях.
Всевишній наділив Василя ще одним талантом, доволі рідкісним — він писав блискучі поетичні привітання з нагоди приємних дат у житті тої чи іншої людини, зокрема своїх друзів і колег. Але його творчими послугами нерідко користувалися і місцеві партійні та радянські функціонери, які хотіли приємно здивувати своїх керівників.
Але не згірш Василь орудував косою, умів запрягти коня і прокласти рівну борозну, міцно тримаючи чепіги плуга. Бо народився 1943 року і виріс у селянській родині, в мальовничому буковинському селі Вікно неподалік Дністра. Саме тут, у дружному сімейному колі, у роботящому селянському середовищі, у скромній сільській школі отримав він перші уроки доброзичливості, людяності, працьовитості. Уроки любові до рідного краю, до України. І не забував про них до останніх днів своїх. Такими виховав разом з дружиною Іриною і двох синів — Тараса й Ігоря.
Василь запам’ятався нам надзвичайно комунікабельною людиною. Легко сходився з людьми, що, звісно, допомагало йому в газетярській роботі, особливо у відрядженнях. У дружньому колі, на журналістській вечірці — то була душа компанії.
Сипав жартами, різними смішними житейськими історіями, анекдотами — здавалось, увесь світ крутився довкола нього.
Уперше я зустрів Василя Бабуха в середині 70-х років минулого століття в редакції «Радянської Буковини», куди приїхав разом із дружиною Зоєю на роботу після закінчення університету. Працював він у відділі промисловості, а точніше — відповідав за будівельну тематику на сторінках обласної газети. Саме тоді у Сокирянському районі розгортали потужне будівництво Дністровської гідроелектростанції, а неподалік — на високому правому березі річки — виростало місто енергетиків Новодністровськ. Туди почасти виїздив у відрядження Василь. Не оминали цю будову загальносоюзного значення й кореспонденти інших видань, особливо коли там відбувалися знакові події. Скажімо, пуск чергової гідротурбіни. І нерідко колеги зверталися за своєрідними дружніми коментарями до Василя — він знав про все, що відбувалося на будові.
...Кінець травня 2000 року. На Буковині відбуваються дні газети «Голос України». Для цього тут висадився невеличкий журналістський десант на чолі із заступником головного редактора газети Леонідом Бровченком. А всі організаторські, чи як ми тепер кажемо — менеджерські, клопоти лягли на плечі нашого власкора у цьому регіоні. Та Василь Бабух справлявся з ними блискуче. Оперативно й конкретно розв’язував усі проблеми, чи точніше — проблемки, які виникали у нас. А допомагало нашому колезі те, що він був особисто знайомий з багатьма керівниками різних рангів, володів достовірною інформацією про ситуацію у регіоні, про взаємовідносини різних гілок влади. А найголовніше — умів переконливо і толерантно розмовляти з людьми. У цьому ми ще раз переконались у процесі щирого, безпосереднього спілкування з воїнами-прикордонниками, з путильськими поштовиками, з гірськими фермерами, з чернівецькими студентами і викладачами... Це були незабутні зустрічі, які назавжди зостались у нашій пам’яті, послужили добрим імпульсом для нових творчих починань.
Таким енергійним, життєрадісним, з усмішкою на обличчі і добром у серці назавжди залишається в пам’яті журналістського кола «Голосу України» і всіх, хто його знав, наш колега і товариш Василь Бабух. Земля тобі пухом, друже!
Фото Анастасії СИРОТКІНОЇ.
