За гетьмана Івана Мазепи місто, що ще в польські часи отримало Магдебурзьке право, було розбудоване на зразок західноєвропейських столиць — тут постали будинки старшини, низка споруд, де розмістилися вищі органи влади і державного управління, гетьманська гвардія, храми, муровані у стилі козацького бароко. Мазепа особисто фундував будівництво церкви Святої Трійці та монастиря святого Сави, мріяв відкрити у Батурині університет. Гетьманська столиця перетворюється на культурний і промисловий центр, де будуються цегельні, лісопильні, сирний, суконний, фарбувальний, винокуренний та інші заводи, дзеркальна фабрика і 30 млинів, на міцну фортецю, що мала 70 гармат, які відливали тут, на місці.

Поряд, на Гончарівці, зводиться гетьманська резиденція — триповерховий палац з великими залами, розкішно умебльований і прикрашений портретами європейських правителів та відомих мужів роботи кращих художників. Тут зберігалася найбільша в Україні бібліотека з цінними рукописами, найкраща в Європі колекція зброї.

24 жовтня Іван Мазепа виступив зі своїм п’ятитисячним військом з Батурина і рушив на з’єднання з армією шведського короля, за допомогою якого гетьман мріяв звільнити Україну з московського ярма. Карл XII гарантував незалежність Гетьманщини та вільний державний устрій.

Розлючений цар наказує взяти штурмом і знищити козацьку столицю. 1 листопада до Батурина підійшло царське військо на чолі з Меншиковим, що налічувало від 15 до 20 тисяч драгунів, і взяло місто в облогу. Козаки чотирьох сердюцьких полків, Миргородського, Прилуцького і Лубенського полків, до 8 тисяч, хоробро захищали фортецю. На пропозицію здатися вони відповіли Меншикову, що скоріше помруть, ніж пустять у місто московську залогу. Останнього посланця воєводи — кролевецького козака Федора Стожка — захисники не стали слухати і прив’язали до гармати. У відповідь на перший штурм міста козаки, як записано в Чернігівському літописі, дали «огню з гармат вельми».

Гетьманська столиця, з мурів якої по ворогу били від 70 до 80 гармат, вистояла б, якби не зрада. «Один із полкових старшин, Іван Ніс, прибув до Меншикова і розказав йому спосіб добути Батурин. За переказами, Ніс показав у батуринській стіні таємний хід. Меншиков відрядив туди солдатів», — пише про ці події історик Микола Костомаров.

2 листопада ворог вдерся в фортецю — московські вояки стріляли, різали, рубали всіх, кого бачили. Люди ховалися в церквах, але стрільці вибивали двері й підпалювали будівлі. Разом із жінками, старими й малими згоріло п’ять храмів. На вулицях козацької столиці стояли калюжі крові. Московити винищили у Батурині, за різними даними, від 11 до 14 тисяч населення. Меншиков «вибив усіх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, а ні самих молочних немовлят», — писав автор «Історії русів».

Як нагадує доктор історичних наук, лауреат Шевченківської премії Олена Апанович, один із сучасників тих подій свідчив: «Усі жителі перерізані — це звичай нелюдських московитів, Меншиков звелів прив’язати до дощок трупи начальних козацьких людей і пустити по річці Сейму, щоб вони подали вістку про погибель Батурина».

За два дні кривавого розгулу царської «братської» армії у гетьманській столиці було пограбовано скарбницю, резиденцію Мазепи, урядові будівлі з архівами, арсенал і магазини з військовими припасами. Стрільці за пазухами ховали золоті й срібні хрестики, коралі, зірвані з ший закатованих священиків та жінок, аби потім подарувати своїм «бабам», а з Чернігівщини на Петербург пішла валка возів, навантажених козацькими скарбами.

Меншиков заборонив ховати тіла вбитих, вони так і залишилися на згарищі. Вирушивши на з’єднання з армією Петра, кат України спалював на своєму шляху села й містечка, а на площах вцілілих виставляв насаджені на палі голови захисників Батурина.

«Про трагедію Батурина російська та радянська історіографія не згадували — ця тема була під суворою забороною. І тільки після відновлення незалежності України правда стала відомою, і вона жахає тим, що поряд з нами — сусід-нелюд», — каже художник-монументаліст Олександр Мельник, автор картини «Батуринське розп’яття» (на знімку).

Олена Апанович писала: «З острахом і огидою приглядалася Європа до бузувірської різні. Це відбилося навіть у назвах статей французьких газет, що вийшли у 1708 році: «Страшна різня», «Жінки і діти на вістрях шабель», «Усі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів».

Минуло три століття, а «нелюдські звичаї московитів», як свідчить війна на Донбасі, не змінилися.

Фото надано Олександром Мельником.