Перша відома більшості жителів Сарненського району: від райцентру потрібно доїхати до села Чудель, а вже звідти через знаменитий понтонний міст переїхати річку Случ. Тоді проїхати село Зарів’я — і ви вже в Дубняках. Це займає приблизно півгодини. Друга відома тільки місцевим дубняківцям, які знають коротший шлях через Немовичі. Проте гостям краще триматися традиційного. Але і в цьому разі знайти село непросто.
За Зарів’ям Дубняки
Валентина Самчик (на знімку) добре знає: якщо хочеш, щоб на городі вродило, потрібно працювати не з весни, а з осені. Тому жінка спеціально прополює полуниці наприкінці жовтня, щоб зібрати хороші ягоди наступного літа. Каже, таку процедуру потрібно робити регулярно, щоб кущі полуниці розростались і закривали всю грядку своїм листям. Тоді зілля не росте, а плоди мають затінок від сонця і ростуть більшими.
— У мене полуниця цвіте все літо. Та й навіть зараз. Якщо буде тепло, то, можливо, і ягоди ще виростуть. Цього року взагалі все добре вродило. Навіть картоплю не затопило, — каже жінка.
Саме Валентина підказала, де шукати Дубняки. Адже виявляється, від Чуделя, до якого й належить невелике село, їхати потрібно ще декілька кілометрів. А через розлогі хащі здається, що після Зарів’я жодного населеного пункту вже немає.
— Зарів’я — це ж не Дубняки. Там дуже маленьке село. Якщо не знати, куди їхати, то його можна й не знайти. Просто тримайтеся дороги, проїжджаєте Зарів’я, а далі побачите кілька хат. Це і будуть Дубняки.
Невдалий рік для бджоляра
Саме будинок дубняківця Михайла Жука (на знімку) першим зустрічає гостей села. Раніше чоловік працював понад 27 років на самоскиді в Сарнах. Каже, допомагав будувати психлікарню, міську раду, школу в Клесові. Часто возив вугілля на паливні склади та по селах. А тепер отримує пенсію 1 650 гривень:
— Це ж навіть не дві тисячі. Не хочеться жалітися, але людина, яка трудилася стільки років, платила податки, не може отримувати таку малу пенсію. Не розумію, як могло все так швидко змінитися у державі. От зараз потрібно йти на ці вибори. І що? Як то кажуть, був Микита у школі — уроки пройшли, не було Микити в школі — уроки теж пройшли. Ось так і вибори пройдуть.
Пан Михайло утримує власну пасіку. Каже, що в селі такий промисел популярний. Однак одразу скаржиться, що в нього всі бджолосім’ї цього року загинули:
— Загалом було вісім вуликів. Але є тут близько поле гречане, і, схоже, покропили його хімікатами. От бджоли й вимерли. Тепер потрібно розводити все спочатку. Тут добре місце для пасіки. Є де розгулятись. Дубняки просторі, як Техас, але людей тут мало живе — як на хуторі. Хто молодший — на заробітки їдуть десь подалі. Тому в селі майже всі пенсіонери.
Також Михайло Жук — досвідчений мисливець. Проте, хоч і має відповідну ліцензію, каже, вигідніше піти купити м’яса на базарі:
— Були тут місця хороші. Але озера висохли. Птиці немає, тому більше грошей викинеш на дозволи, ніж на готову куплену качку. Але інколи на полювання все ж виходжу, щоб просто пройтися.
Болючі проблеми
Валентина Шевчук (на знімку) 28 років працювала поштаркою. Пенсія жінки не дотягує до двох тисяч — 1 900 гривень:
— Ще встигла навіть шість років на телеграфі в Сарнах попрацювати. Але ось таку пенсію заробила. Що тут сказати — мало. Та й село в нас бідне геть. Навіть магазину немає. Мусимо за всіма продуктами йти пішки на базар у Чудель через підвісний міст. Коли вода піднімається, то його знімають і доводиться ходити п’ять кілометрів до понтонного мосту. Інколи возом їдемо. Залежить від того, що потрібно. Коротше кажучи, село без магазину — велика проблема. Одне добре — пошта працює. І газету можна передплатити, і пенсію принесуть.
Валентина Шевчук тримає чимале господарство: свиней, худобу, птицю. Каже, добре, що сім’я допомагає: чоловік, зять, дочка. Але й вони теж мусять їздити на заробітки, бо тут роботи немає.
Жінка підтверджує, що в Дубняках загалом 12 хат і не більш як 50 жителів. Та одразу поправляє і каже, що це вже хутір, а не село:
— Розруха тут кругом. Ні дороги, нічого немає. Два місяці тому закрили навіть медпункт. Тепер не знаю, як бути. Мені потрібно уколи робити. То я хоч сама можу, а от сусідам уже немає до кого звертатися. Нещодавно внуку «швидку» викликали, то їхала з Клесова півтори години. Вони дороги не знали. Раніше медичка хоч два рази на тиждень приїжджала. А тепер телефоную, а вона каже: «Все, не працюю вже». Нам навіть ніхто нічого не пояснив. Тільки прибиральниця працює, і ще дрова заготовили. Може, відкриють колись.
Наразі вхідні двері в будівлю Дубняківського медпункту зачинені на замок. А тих, хто потребує допомоги, лише зустрічає недійсний графік роботи.
Найгостинніший пасічник
Юхима Царука (на знімку) можна сміливо назвати ветераном бджільництва. Його знають усі жителі села Дубняки, й кожен відправляв скуштувати його мед. Чоловік тримає пасіку вже 58 років. Раніше налічувалося 23 вулики, але зізнається, що змушений був продати декілька. Роки даються взнаки, та й дружина нездужає. Чоловік облаштував біля пасіки справжній солодкий рай:
— Ось ці груші ще можуть на дереві висіти, коли сніг падає. Дуже соковиті й солодкі. Їх і бджоли люблять, і горобці постійно крутяться, що потрібно відганяти. А ще ось виноград який є. Але вино з нього не вийде. В мене інший є, такий чорний. От із того добре.
Юхим Юхимович розповідає, що цього року меду небагато. Каже, через холодні весняні ночі бджоли пізно почали збирати пилок. Але зі всіх вуликів дещо назбиралось. Бджоляр пригадує, що раніше за кожний вулик держава виплачувала по 7 гривень:
— Хоч кошти й невеликі, але тоді, на 2004 рік, трохи було. Вважай, разом майже 200 гривень. Але після Ющенка цю програму ніхто не підтримував.
Чоловік облаштував для себе спеціальну кімнатку біля вуликів. Там і живе. Каже, для здоров’я дуже корисно.
***
Населений пункт можна обійти по колу пішки максимум за 15 хвилин. Одразу помічаєш зруйновані або порожні хати, а дорога вже встигла порости травою. Але люди тут живуть надзвичайно привітні та працьовиті. Немає жодної хати, де не тримають господарства. Жителі виручають одне одного та допомагають порадою гостям. Люди не часто жаліються на власні проблеми, лише просять повернути медпункт і зробити магазин.
Фото Василя СОСЮКА.
