Іван Пулюй більш відомий як фізик, один з першовідкривачів радіоактивного випромінювання. Винахідник, організатор науки, був ректором Німецької вищої технічної школи в Празі, почесний член Віденського електротехнічного товариства. Але мало хто знає про його публіцистичні статті та пророчі погляди щодо того, що може чекати на Росію в майбутньому.

Якщо на початку минулого століття державне відродження України було навіть для Івана Франка ще «поза межами можливого», то перебіг Першої світової війни вніс корективи, що засвідчив своєю працею «Україна та її міжнародне значення» (1915 р.) наш видатний учений Іван Пулюй (1845—1918 рр.). Під цією статтею вчений титулований як радник австрійського монархічного двору, якому була підпорядкована Галичина.

Праця нашого вченого призначена для читача, який майже не орієнтується в українських проблемах, що підтверджує підхід до її розв’язання, адже йдеться про складний розвиток національної ідеї, позаяк статус України впливав на європейські відносини, особливо в час тодішньої війни. Дослідник вважає, що після поневолення нашої гетьманської держави, яка була «бастіоном проти московитів, турків і татар», а також поляків, політична атмосфера на континенті зазнала значних змін: Московщина стала могутньою Росією, яка загрожує країнам Європи. Тепер царизм хоче «визволити російський народ» у Галичині, Буковині й Закарпатті, цебто поневолити споконвічні українські землі.

Спираючись на логіку історичних фактів, І. Пулюй зазначає, що Україна, яка звільнилася від польського поневолення, уклала з московським царатом Переяславський договір про союз, «своєрідну федерацію» гетьманської республіки з царською Московією.

Приєднавши до себе Україну, Московія, яка до цього була жалюгідною державою, зміцнилася як імперія. І. Пулюй пише: «Завдяки багатствам України, її географічному положенню, і, що не є останнє, мускулястій силі досвідченого у війнах українського народу, Росія завжди збільшувалася за рахунок загарбання території України, і з цього часу вона стала велетнем, який тепер володіє шостою частиною світу».

Наш учений звертає увагу на цікавий історичний факт. Виявляється, навіть тодішній керівник Англії Олівер Кромвель застерігав нашого гетьмана від необачного союзу з деспотичною Московією. Зрештою, Богдан Хмельницький також не мав абсолютної довіри до царату. Згодом Тарас Шевченко дорікав гетьманові, що союзом з Московією він знецінив свою велику працю визволення і державного відродження України.

Звісно, історія не знає умовного способу. Не варто гадати про розвиток подій на нашому континенті без Переяславського договору між Україною й Московією. Проте цілком очевидно, що жалюгідна Московія без України не перетворилася б на потужну Російську імперію, і нині не йшлося б про євразійський гордіїв вузол, а існування великого українського народу не опинилося б під загрозою перед майбутнім. Учений називає приєднання України до Московії наріжним каменем для розвитку Російської імперії, зміцнення її міжнародного становища. Аргументи І. Пулюя проливають світло на нинішню антиукраїнську політику Путіна й ставлять під сумнів можливість добросусідських відносин двох держав без неупередженої оцінки попереднього ставлення Росії, царської та більшовицької, до України.

Зневаживши умови Переяславського договору, царизм не залишив навіть сліду автономії гетьманської республіки, грубо порушував права українського народу. Дійшло до брутальної заборони української мови. Українець не мав права на рідномовне Святе Письмо, чого не заборонялося іншим народам, адже Біблія розповсюджується в імперії 42 різними мовами і діалектами.

Вдершись на початку війни в Галичину, московські орди намагалися знищити культурне життя цієї галузки українського народу. Окупанти плюндрували нажиті сільськими трудівниками просвітянські бібліотеки, що відтворив славетний новеліст Василь Стефаник у новелі «Марія». Вчений пише: «Переслідувано кожен слід українського життя, розпущено школи, в один пречудовий день були пограбовані інституції, музеї і бібліотеки, національне багатство стало здобиччю. Усі культурні й політичні досягнення мусіли бути зліквідовані — і Галичина зросійщена».

Поневолювачі страчували українських патріотів, вивезли в далеку Росію навіть митрополита Андрея Шептицького. Московські ординці, як типові азіяти, поводилися свавільно, а «лицемірний переможець-цар, «насміхаючись з визнаних пристойностей, насмілився в’їхати до Львова і відтак до Перемишля як «визволитель», проголосив себе господарем «Прикарпатської Росії», не усвідомлював гідності ні монарха, ні людини. Проте незабаром його війська були змушені відступити, тому галицькі українці врятувалися від московського зашморгу.

Автор аналізованої праці наголошує, що завдяки Україні «імперія неписьменних» напівазіятів утвердилася в Європі, але не своїми духовними здобутками, а «підкоренням, інтригами, віроломністю, зрадами і шахрайством, грабіжництвом, вбивством і гнобленням поневолених народів». Не випадково її синонімом стала назва «тюрма народів». Визволення поневолених царизмом народів — у інтересах людської культури!

Без України як самостійної держави Росія не буде спроможна претендувати на світове панування, позаяк буде витіснена з Чорного моря, віддалена від Балкан і Дарданелл. Учений мав на увазі, що державно відроджена Україна охопить усі етнічні землі, зокрема Кубань. Отож, Росія без України не зможе загрожувати іншим народам, що дасть змогу встановити нормальні міждержавні відносини на континенті.

І. Пулюй наголошує на величезному антагонізмі в Росії державних сил і народних прагнень, нехтуванні досягненнями «гнилого Заходу», що негативно впливає на розвиток поневоленої людини. Звісно, нині путінська Російська Федерація вже не може обійтися без них.

Безумовно, не з усіма прогнозами нашого вченого можемо погодитися, адже час уніс відомі корективи. Іван Пулюй бачить державно визволену Україну в союзі з Австро-Угорщиною і Німеччиною, хоч застерігає від ідеалізації таких відносин: «Не з любові будуть домагатися центральні держави, Австро-Угорщина і Німеччина, самостійності України, а у своїх інтересах, які, на щастя, збігаються з інтересами українського народу». На такий варіант воєнного розвитку, як знаємо, орієнтувалася Центральна Рада і гетьман Павло Скоропадський. Проте революційні події в Росії змінили становище: більшовики не спромоглися підкорити одразу Галичину, Буковину й Закарпаття, довелося віддати відродженій Польщі Волинь, яка належала до царської Росії. Попри такі історичні особливості залишається без коректив висновок І. Пулюя: «Росія хоче тепер і хотітиме в майбутньому готувати братську могилу галицьким (в оригіналі: австрійським. — Авт.) українцям, і тим самим і цілому багатомільйонному українському народу. Але могила України була би могилою для інших культурних народів Європи, германців чи слов’ян!»

Іван Пулюй сподівається, що світова війна перетвориться на національно-визвольну («народню) війну з московськими «напівазіятами» народів, закорінених у європейській культурі, — і вони зможуть визволитися, а з ними й українці розірвуть ланцюги, якими обплутали їхні руки й ноги москалі. Так будуть здійснені справедливі домагання нашого народу, що підтвердить його національну життєздатність. Тоді, як пише Пулюй, настане суд над царськими поневолювачами, суд, який пророкував Тарас Шевченко ще в середині ХІХ століття.

Аналізуючи прогнози і пропозиції Івана Пулюя, маємо змогу побачити те, чого українське керівництво не має права ігнорувати у відносинах з Росією навіть через століття, адже зовнішньополітичні домагання путінської Росії не зазнали суттєвих змін порівняно з початком минулого століття.

Олег ГРИНІВ, професор.

Львів.

Фото з відкритих джерел.