Івано-франківський письменник і журналіст Василь Бабій описав чимало життєвих історій. Героями його есе, історичних розвідок, репортажів, нарисів і смішинок були представники різноманітних професій. Та до цього інтерв’ю готувався по-особливому. Навіть із трепетом. І неспроста. Адже героїнею його оповіді стала рідна ненька Василина. Та й привід надзвичайний — її сторічний ювілей!
За своє столітнє життя Василина БАБІЙ і набідувалася, і пізнала радість материнства, а ще дуже любила читати...
У молитвах і праці
«Вкотре їздив до мами в село Серафинці Городенківського району. Щасливий, що ненька в мене є, і ще при свідомості. Дещо розпитав. Хоча, по правді, я наче незле знаю історію маминого життя. Вона — із родини Загаровських, що походить із
Загори на Волині. У XVI столітті був собі такий Василь Загаровський, каштелян, письменник, причетний до створення Пересопницького Євангелія. Десь із цього роду й серафинецькі Загаровські», — розповідає Василь Бабій.
Ювілярка Василина Бабій усе життя прожила з Богом, у постійних молитвах. У школі вчилася добре. Мали дванадцять моргів землі, то в полі працювала, і худобу пасла, і в пана підробляла.
Заміж вийшла в 1948-му. Біда тоді була. Почалися колгоспи, і треба було йти до ланки. Сапала так, що ніхто не міг позмагатися з нею. Працювала на рівні з чоловіками. Свій город так само любила. Коли Василько народився, то залишала сина на свою маму, а в обід бігала годувати. Опісля знайшлися дочки Ганна та Марія, за ними наймолодший Іванко.
Із чоловіком Іваном набідувалися, заки всіх дітей на ноги поставили. Василина взимку працювала в коморі, то насипала зерна до чобіт, щоб хоч курям щось принести. Бо що тоді платили? Писали трудодні, а на них цілу фігу давали. Опісля перейшла до ланки з вирощування тютюну. Діти допомагали зривати листя, яке розвішували довкола хати. А як добре висохне, складали до папуш.
А вечорами вишивала, пір’я дерла, куделю мала. Чоловік що заробить місячно, то все дружині віддавав. Ніколи не питав, де гроші поділа, бо знав, що дурно не розпустить.
«Пережили голод воєнних і післявоєнних років. Пекли хліб із доброї муки та продавали, а самі їли з вівса або макух. І так виживали. А голод був такий, що до нас ходили жебрати «басараби» (Серафинці — село на межі з Буковиною. — Авт.), і їх не раз находили мертвими під мурами», — пригадує Василина Бабій.
Справили три весілля
Праця працею, та понад усе жінка любила читати. Скільки тих книжок за життя перечитала!.. За молодості йшли на забаву до читальні або на толоці-вигоні молодь робила танці. Але після заходу сонця всі мали бути вдома. А як на весіллях файно-гарно гості забавлялися! Співали всілякого, танцювали, і не пили так, як тепер. Літрою горілки забава обходилася. Келишками із наперсток, що почергово передавали гостям.
«Пам’ятаю свої шкільні роки. Батьки дали нам, дітям, добру науку: що життя — це молитва і праця. Мама дуже любили порядок скрізь, і нас привчали. Щосуботи треба було чисто позамітати подвір’я і ще дорогу коло воріт», — пригадує син Василь.
Як діти підросли, стало легше. Троє весіль їм спровадили, а тут чоловік помер, і все впало на вдовині руки. Та Бог добрий, якось вижилося. Допомагала дочка Ганна, яка залишилася жити біля мами із чоловіком Володимиром. Так у праці нинішня ювілярка й вікувала.
«Ще недавно, коли ненька мала 96 років, я приїжджав додому (Василь Бабій був довголітнім директором Богородчанської школи. — Авт.). Сама копала картоплю, а я носив відрами до пивниці. Доки мала сили, то поралася всюди. Нині живе в доньки Ганни. А хата наша, як сирота. Сниться мені, і я нераз хочу туди повернути. Так мені жаль за нею», — каже Василь Бабій.
Із довгожителів
«Минуло життя, як і не було, — повторює за сином ювілярка. — Багато років прожила, дякувати Богові. І вже чимало забула з того всього. Ще якби годна ходити, а так лежу, деколи сиджу. Ніяке вже то життя, але мусиш миритися, що зробиш.
Рада, що маю вже шістьох онуків та вісьмох правнуків. Найстарша в селі. Хто міг подумати, що я так дожию. Хоч ніколи і не відпочивала: все робила та й робила, спокою не було. Добре, що додають пенсію. Більшу частину віддаю на потреби родини, яка мене обходить. І так добре, бо що сама робила би. Василь у Богородчанах, доньки за кордоном на заробітках. Ганна, он, повернулася з Італії, щоб мене доглянути. Син Іван помер, шкода мені дуже. Останні місяці ослабла, важко читати. І то велика втрата для мене. Читання багато дає людині. Воно розвиває, шліфує розум і свідомість, дає роботу мозку, а від нього і силу тілу», — роздумує ювілярка.
«До речі, мама із роду довгожителів. Її неня прожила 95 років, сестра Марія — 90, а сестра Ганна — 98. Найстаршим після мами в Серафинцях є 96-літній Ярослав Бачинський, далекий родич. Ми всі в родині вдячні Господу за нашу маму Василину. Вдячності нас навчила мама, яка щось більше, ніж ми, побачила в житті».
Із розповідей Василя БАБІЯ записала Людмила СТРАЖНИК.
Івано-Франківська область.
Фото надано Василем Бабієм.
