Незримі промені здоров’я

Микола Красносельський.
 

Співробітники відділення радіаційної онкології керують роботою лінійного прискорювача.

Оперує онкоуролог В. Бублик.

Академік М. Тронько (у центрі), професор М. Красносельський (на передньому плані), заввідділення онкохірургії І. Пономарьов (крайній праворуч) та професор В. Старенький (крайній ліворуч) на відкритті брахітерапевтичного комплексу.

Роки вчать того, чого не знають дні.

Плутарх

Людина справді вінець Природи, однак у процесі еволюції вона не надто просунулася у сприйнятті невидимих фізичних явищ. Нам недосяжні події мікросвіту, дифракція й гравітація. На homo діє тиск, навколо стугонить напруга, рвуться і виникають зв’язки, а людина нічого цього не фіксує — зробити це їй абсолютно нічим. Її органи не сприймають інфра- та ультразвук, поляризоване світло, магнетизм і майже всі види електромагнітного випромінювання. Натомість установа, про ювілей якої ми говоритимемо, саме завдяки використанню невидимих променів врятувала незліченну кількість приречених людей.

Світанок мрії

Немає нічого сильнішого за ідею, час якої настав.

Гюго

Цей інститут не з’явитися не міг. Адже його засновник — вчений-ентузіаст радіології Сергій Григор’єв — свій перший рентген-кабінет відкрив в одній із клінічних лікарень Харкова ще в 1902 році. А далі доклав неймовірних зусиль для створення Української рентген-академії (постанова Раднаркому країни від 1920 року), що три роки по тому отримала назву Рентген-онкологічного інституту.

Сергій Петрович був дивовижною людиною! Варто сказати, що, захоплений лікуванням хворих, він багато років поспіль налаштовував рентген-апарат, фокусуючи пучок радіопроменів на п’ясті власної лівої руки! Нечуване самозречення! Як наслідок, на схилі долі (а пішов Сергій Петрович з життя у 42 роки) в нього були ампутовані всі пальці враженої радіацією лівиці. Та С. Григор’єва не спиняло ніщо. (Він навіть звертався до Марії Склодовської-Кюрі, яку просив надати йому радій, аби швидше почати радіотерапію онкохворих. І, за деякими свідченнями, таки отримав з Франції півтори сотні грамів цього вкрай потрібного йому ізотопу). Не можна не згадати й про те, що безмежно відданий науці вчений і своє тіло заповів по смерті передати в лабораторію «для вивчення змін тривалого впливу рентгенівських променів». Ось яка світла постать зоріє у засновку нинішнього Інституту радіології та онкології, що з 1995 року носить ім’я свого видатного організатора і натхненника!

Прикметною обставиною буття інституту має бути визнано також архітектурний стиль установи. Зведений у 1930 році ансамбль за проектом Віктора Естровича — витвір чистого конструктивізму, де масштаб, раціо та функціонал промислової доби владно формують атмосферу науково-лікувального комплексу, вільного від зайвини і сегментованого згідно з чіткими завданнями установи. На додаток: блискуче рішення внутрішнього двору клініки — паркової оази як заповідної зони, де пацієнти могли б відчувати єдність з природою, всотуючи її гармонію й спокій.

Основні напрями роботи інституту становили проблеми гострої променевої хвороби, профілактика й лікування локальних уражень, диспансерне спостереження за працюючими в сфері дії радіації, клінічно-діагностичне використання радіоактивних ізотопів.

Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 2000 року установа була підпорядкована Академії медичних наук України й перейменована на Інститут медичної радіології ім. С. П. Григор’єва (ІМР). Та зовсім нове для нього життя виявилося пов’язаним з постаттю нинішнього (хронологічно — 12-го) директора інституту. І про це варто сказати окремо, адже його роль у перезавантаженні, а сказати відверто — ренесансі ІМР, є надвагомою, бо інститут під його орудою вийшов на рубежі, недосяжні профільним закладам цього типу на тисячі кілометрів довкола.

Мета і воля

Обачність — риса багатьох. Діяння — справа одного.

Шарль де Голль

Що робить чільника колективу його справжнім лідером? Тріада рис: бачення, розуміння, воля. Вперше Микола Красносельський прийшов працювати в ІМР у «чорнобильський» 1986 рік. І був спантеличений однобічністю наукового і клінічного діапазону установи. Інститут замикався на моноспеціалізації, бо всю множину методів надання допомоги онкохворим обмежував прокрустовим ложем променевого аспекту. Подібне обмеження пошукових і клінічних можливостей колективу, що був здатний на зовсім інші обрії, Миколу Віллєновича відверто пригнічувало. На щастя, не його одного. І коли в 2013-му був оголошений конкурс на посаду директора інституту, професор Красносельський запропонував колегам програму відродження згаслої слави медичного центру, в чиїх стінах читав лекції Нільс Бор, а перші 150 грамів радію для досліджень, як уже знаємо, надала харків’янам Марія Кюрі. І ці точки відліку в програмі майбутнього чільника інституту не були даниною історичній риториці — вони знаменували рівень дерзань кандидата.

За словом — справа. Новообраний керівник, не зволікаючи, надав потужного поштовху розробці основ комплексного лікування онкохворих, чим підніс інше крило діяльності інституту, що з часом закріпилося і в його нинішній назві, де медична радіологія нарешті поєдналася з онкологією. Цей синтез нині є справді творчо-плідним, бо став активним рушієм поступу установи. Тож наголошую: поворот і корінне збагачення її перспектив стало можливим лише завдяки чіткому управлінському баченню умов динамічного розвитку інституту. І наполягаю: в 2013-му це вимагало від Красносельського почуття власної правоти, тотожного вірі митця чи поета. А вже така певність породила волю, безпомилковість рішень і силу для безумовного втілення бажаного.

А далі Микола Віллєнович здійснив низку послідових кроків, що в стислий термін перевели ключові напрями роботи інституту з плану ординарного існування у сферу унікального. Тобто установа напрочуд швидко вийшла на рівень науково-дослідної, лікувальної і клінічної діяльності, що нині має місце лише тут, у цих харківських стінах — і ніде більше на теренах країн колишнього СРСР (за винятком Обнінська). Прикладів цього вдосталь в усіх царинах фаху. Ми ж звернемося в першу чергу до тих, про які ймовірні пацієнти інституту мають бути поінформовані невідкладно.

Інструментарій порятунку

Успіх створює система переваг.

Майкл ДеБейкі

Те, що Інститут Григор’єва є провідним науково-медичним центом України в галузі онкології та радіології, визнано давно. Сфера його діяльності й справді всеохопна: розробка та використання медичних технологій для діагностики і терапії захворювань з використанням відкритих та закритих джерел іонізуючої радіації, онкохірургія, лікування променевої патології, радіобіологія, радіаційна гігієна та безпека, дозиметрія і метрологія іонізуючих випромінювань у медицині. А ось про видатну медичну спроможність і науково-клінічні вершини установи знають далеко не всі. Вони ж, направду, вражають.

Почати варто з того, як Красносельський поставився до тієї ж променевої терапії, якою в інституті до нього ледь не вичерпувався лікувальний арсенал ІМР. Гадаєте, променева терапія стала падчеркою серед чинних методів допомоги хворим?

Навпаки! Тільки тепер вона є виявом розробки, освоєння і впровадження найновітніших світових технологій. Так, долаючи сумніви одних і зневіру інших, в інституті встановили і забезпечили режим сталого цільового використання апарата брахітерапії. Ця технологія контактного опромінення злоякісних новоутворень унікальна тим, що дає можливість підвести джерело впливу до безпосередніх місць ураження, дбайливо убезпечуючи сусідні ділянки організму хворого. Пучок елементарних часток диво-апарата не розсіюється (як це неминуче трапляється в пристроях типу «Рокуса», якими і по сьогодні обладнано 98 відсотків вітчизняних онкопрофільних установ), а отже, й шкода від процедури — мінімальна. До того ж брахітерапія заснована на дії лінійного прискорювача, що дозволяє пучку променів проходити ділянку патології одноразово, а це взагалі переоцінити важко. Ось такого рівня променеву терапію нинішній директор інституту не лише вітає, а й робить все можливе для її узвичаєння в установі. (Між іншим, апарат брахітерапії був придбаний Красносельським не за казенний кошт, а шляхом укладання угоди приватно-державного партнерства з громадянином США (колишнім харків’янином). Ціна питання — майже 850 тисяч доларів).

І, що вкрай важливо, лікарі інституту підготовлені для роботи з апаратом, як ніхто інший. Невипадково спеціалісти установи мають ексклюзивну довіреність МАГАТЕ на стеження за станом радіологічної апаратури в 43 медичних закладах країни.

Ці повноваження, зауважу, надані провідному органу нагляду в Україні незаперечно справедливо, адже з 280 ліжок онкологічного профілю 220 належать григор’євцям. По справам — честь! І показово, що лише освоєнням надсучасної технології в інституті не задовольнялися. Бо якщо раніше вона використовувалася в основному для лікування онкозахворювань ділянки малого тазу, то нині її застосовують і в критичних зонах при первинних та метастатичних змінах у печінці, пухлинах м’яких тканин і кісток скелету.

У цілому ж технологічне обладнання інституту гідне подиву. Тут, серед іншого, плідно працює перше в Україні відділення ядерної медицини, що спеціалізується на діагностиці і терапії пухлин щитовидної залози та множинних метастазів у кістках.

В установі діє і єдине в країні відділення патології загальних і місцевих променевих уражень. Тут проходять лікування постраждалі від аварії на ЧАЕС, а також хворі, що дістали ускладнення внаслідок променевої терапії, проведеної деінде на пристроях уже згаданого тут «Рокуса». І знову-таки, клінічний пошук у цьому, здавалося б, «давно пройденому медичному етапі», харків’яни не припиняють і зараз. Так, нещодавно в лабораторіях інституту було проведено низку експериментів, у яких вчені вивчали лікувальний ефект при введенні мезенхімальних (сполучних), стромальних (стовбурових) клітин і кондиціонованого середовища з культур цих клітин щурам з локальними променевими ураженнями шкіри. Отримані результати виявилися фундаментально корисними для розробки прикладної технології лікування променевих ускладнень в онкологічних хворих, що в минулому зазнали радіотерапевтичних ушкоджень.

Винятково широкий спектр надскладних операцій — і класичних, і з застосуванням новітніх малоінвазивних технологій — здійснюється у відділенні онкохірургії. Тут видаляють пухлини головного мозку, шиї, грудної клітки, черевної порожнини, малого тазу.

Невпинно розширюється перелік технологій, заснованих на радіочастотній абляції (руйнуванні без фізичного видалення) пухлин та метастазів різних локалізацій (легень, печінки, середостіння, нирок, зачеревної порожнини, параректальної клітковини). До слова, кількість подібних операцій, що здійснюється установою, є найбільшою в Україні.

Неможливо не згадати також працюючий у відділенні анестезіології та реанімації новітній апарат для високочастотної штучної вентиляції легень, який дає змогу здійснювати респіраторну підтримку при складних операціях на бронхах, легенях, трахеї. Крім того, у відділенні за критичних станів хворих здійснюють гемодіафільтрацію, що особливо актуально після застосування хворому субтоксичних доз поліхіміотерапії. Тут, до слова, використовується і значний досвід інституту в дослідженні профільних медичних препаратів.

А ще харків’яни першими серед установ НАМНУ включились у боротьбу з пандемією, обладнавши окреме відділення на 60 ліжок для хворих на COVID-19, причому 12 з них — це суто реанімаційні ліжка.

Якщо ж продовжити огляд технічного озброєння установи-ювіляра, то професор Красносельський особисто і з неприхованою гордістю показав нам серед інших важливих придбань фотонний прискорювач, що дає змогу отримувати тривимірне зображення зони променевого ураження. А отже, досягнуто ще одну ступінь діагностичної точності, що дає додатковий рятівний шанс пацієнтам. І знаєте, що сказав нам Микола Віллєнович, показуючи прискорювач? «Зараз сюди ходять студенти медичного вишу третього курсу. Певен: через 3—5 років усі вони будуть у нас». І ця програмна заява чільника інституту потребує такого ж уважного розгляду.

Квиток у майбуття

Диво треба готувати.

Парацельс

Молодь у свій колектив чинний директор заохочує перспективою й гідністю завдань. Наведу показовий приклад. Інститут Григор’єва стоїть нині на порозі видатної події. Він завершує підготовку до відкриття референтної лабораторії молекулярно-генетичного тестування пухлин різноманітних локалізацій. А референтна — в нашому разі і злегка вільному тлумаченні — це, по суті, лабораторія-клон, де за взірець взято клінічний стандарт аналогічної британської лабораторії молекулярної біології та клітинних технологій Кембріджа, з якою вже не один рік цільово працюють харків’яни. Поява цієї лабораторії в Україні — прорив фахового штибу. І ось чому.

Виявляється, у сфері молекулярної діагностики на вітчизняних теренах — чорна діра. А сертифікованих і зав’язаних на онкологію молекулярних лабораторій немає взагалі. За потреби у пацієнта беруть біоматеріал і надсилають на аналіз за кордон. Довго, дорого, незручно. Тож Красносельський ухвалив стратегічне рішення про створення власної лабораторії високих медико-технологічних процедур, що поєднують молекулярні й клітинні дослідження. (Варіант лабораторії, яка працює з одним типом раку, Микола Віллєнович відкинув одразу як обмежений). Мета була на порядок вищою, адже обрана лабораторія забезпечить отримання особливо точних даних про стан хворого, що дасть можливість приймати персональну тактику його лікування на основі аналізу ексклюзивної інформації. І цю інформацію — потрібної якості — неможливо отримати у жоден інший спосіб, окрім як шляхом дослідження біоматеріалу пацієнта на молекулярному рівні.

Зате в підсумку лікар матиме винятково точне бачення клінічної картини хвороби, що унеможливить діагностичну помилку. А це — половина справи.

Чи слід у зв’язку з цим наголосити на безпрецедентності стандартів комплексу боксів лабораторії, у якій навіть мікроскопічна частка стороннього матеріалу при потраплянні його в «тіло» дослідження змінює генетичну данність, спотворюючи аналіз незворотньо. Тому і вартість референтної лабораторії, що вже чекає свого відкриття в стінах інституту, наближається до 1 мільйона доларів. Кошти, як завжди, знайшов Микола Віллєнович, і його іноземні партнери не приховують: вони зважилися на проект, поклавшись на рівень науки і клініки, досягнутий інститутом, репутацію професора Красносельського і, що вдієш, кількість онкохворих в Україні. Бо лише в Інституті Григор’єва щороку лікується 6000(!) пацієнтів (що вже дасть змогу створити в установі унікальну базу даних і відстежувати мутації різних форм раку з недосяжною для інших синхронністю).

Неостанній фактор для наших співвітчизників — доступність лікування. А її можна утримувати на прийнятному рівні, лише всебічно оптимізуючи алгоритм лікування, що є можливим тільки в умовах розвиненої практики. Тож поява першої в країні лабораторії молекулярної біології і клітинних технологій — справа велика і вже напевне історична.

Та є в цій темі і гостросучасний сюжет. Задля забезпечення роботи референтної лабораторії Красносельський формує цілком новий відділ інституту, беручи в його штат перспективну молодь — фахівців клітинної терапії. (А ви десь чули, щоб у наші часи в медичній установі відкривали цілий відділ?!). Ці юнаки, між іншим, проходять стажування у кращих навчальних центрах світу з Оксфордом і Кембріджем включно. І приваблює їх Інститут Григор’єва якістю умов наукової і клінічної діяльності, рівнем можливостей фахового зростання, тим високим професіоналізмом, що культивується тут програмно.

Носієм цієї профільної філософії в інституті є передусім його чільник — професор Красносельський. Колеги стверджують: Микола Віллєнович — визначний вчений-онколог, клініцист вищого ґатунку. І найважчі хворі дістаються йому. А трапляється різне: то в пацієнта пухлина проросла в лівий шлуночок чи в дугу аорти, то доводиться оперувати гемофіліків з раком, у яких кров майже не згортається. Завжди складними є операції на трахеї, стравоході, щитовидній залозі, екстракраніальних (шийних) магістральних судинах, особливо якщо взяти до уваги вкрай запущений стан хворих, які, до того ж, переважно, стентовані, протезовані й перебувають у віковій категорії 60+. Операційних днів у директора інституту — завжди п’ять (понеділок-п’ятниця). Що ж до майстерності... Є в Миколи Віллєновича приятель — торакальний хірург з Баден-Бадена. Коли він приїздить до Харкова, колеги обмінюються асистентством під час спільно здійснюваних операцій. Так от, обачний німець — знаний практик — наважується робити далеко не все з тієї хірургії, що для Красносельського є звичною й штатною: настільки широкого профілю оперування єврошкола в принципі не передбачає.

Щодо інших вмінь чільника інституту, то він з перших днів показав себе активним господарником і будівничим зі смаком і розмахом. В установі панує пафос оновлення. Ремонти завершено у всіх ключових відділах, лабораторіях і палатах закладу.

Очищено найпотаємніші закапелки будівель, благоустрій охопив найвразливіші місця — харчоблок, численні санітарні та технічні служби інституту. У зразковому стані перебуває і двір колишньої рентгенакадемії — в ньому статечно розташувалися зручні антивандальні лавки, жебонить мальовничий фонтан. Та особливо підносить настрій освітлення установи. За відсутності людей електрику тут не марнують, та коли з їх появою автоматично вмикається струм — світло заливає коридори, палати, службові кімнати. І на душі стає гарно і затишно: турбота про лікарів і хворих набуває зримості.

Отож медична юнь, що приходить працювати в інститут, усе це бачить і знає. А отже, не може не віддати директору — їхньому наставнику — належне. Бо, крім іншого, Красносельський відновив в установі дух і традицію, яку 100 років тому заклав у ній самовідданий Сергій Григор’єв. Вона ж полягає в тому, що лідер колективу має бути першим в усьому. А ще він має дбати про гідне фахове життя колег, постійно генеруючи нові ідеї і напрями розвитку. (Ви б послухали, з якою вірою й завзяттям говорить нині Красносельський про нагальність організації в інституті відділу дитячої онкології, до чого харків’яни підійшли впритул. І знайте: він цей потрібний людям відділ безсумнівно відкриє). Комусь глобальна пандемія триножить весь рух, а в Інституті медичної радіології та онкології потужно і неухильно торують шлях у майбуття, щоб забрати із собою своїх сповнених надії пацієнтів. Ця надія в Інституті Григор’єва ґрунтується на міцній фаховій основі, неослабному прагненні досконалості й мотивованій молоді, що свідомо і радо віддає перевагу Харкову перед Кембріджем.