На тлі загальних звітів про успіхи сільського господарства досягнення маленького фермерського господарства можуть видатись зовсім непомітними. Ще менше додають до загального валу урожаї, зібрані з невеликих сільських садиб та садків біля хат. Що можуть означати отой десяток мішків картоплі чи кілька центнерів молока, вирощених, надоєних своїми руками, практично без усякої техніки та будь-якої допомоги, коли країна хизується мільйонами тонн зерна та ріками олії, які щедро течуть за кордон?
Та насправді саме там, на городах та невеличких земельних латках, вирощується чи не більша частина того, що потім потрапляє на наші столи. Загрубілі руки, зігнуті біля сапи та лопати спини годують нас. А ще — якась нездоланна прив’язаність до землі, котра змушує людей з ранку до смерканку поратись по господарству.
Ну хіба чимось інакшим можна пояснити роботу фермера Анатолія Мішова (на знімку), котрий возиться із козами: доглядає, годує, доїть. А потім — варить сири, не гірші від чужоземних делікатесів. Хоча народився, виріс, вивчився у місті.
Свого часу випускник однієї з хмельницьких шкіл навіть гадки не мав, що колись стане сільським жителем і завзятим фермером. Тоді, в юності, мріялось про щось високе. От і вступив до Тернопільського педагогічного університету. А потім пропрацював у місті на різних посадах.
Що спільного у чоловіка із селом? Та, видно, є ті незримі корені, які прив’язують людину до землі. З дитинства хлопчина бував у бабусі з дідусем у селі. Відтоді, видно, і почали проростати ці корені — від сільської роботи не відходив практично ніколи. Тож коли покінчив із службою чиновника, вирішив стовідсотково присвятити себе фермерству.
Початок був доволі скромним — п’ятеро кіз, клаптик землі на околиці міста і бажання навчитись робити сири. Тоді все здавалось простим і можливим. Та насправді знадобилось майже півтора десятка літ, щоб стадо розрослось до шести десятків, з’явилось своє поле, потім господарство з промовистою назвою «Фіра», а зрештою — і авторські сири.
На словах все просто. Насправді шлях практично будь-якого фермера-початківця такий важкий, що здолати його вдається аж ніяк не всім.
Мішов розпочав із того, що взявся «освоювати» кілька десятків гектарів, котрі більше десятка літ стояли без діла. На початку 1990-х на них вже було створене інше фермерське господарство. Але його засновник так і не витягнув на собі отого воза проблем, що постали зусібіч. Тож землю закинув.
А Мішов ті горбисті поля «підхопив». Як тільки отримав згоду на розробку земельної документації, одразу і перебрався туди зі своїми козами. Щиро вірив, що документи швидко оформить, і господарство почне розростатись.
О, наївність... Бюрократичні стежки заплутались так, що ними не всяка коза продереться. Без землі не зареєструєш фермерське господарство, а без ФГ не отримаєш землю... От і пішло...
Справа затягнулась на роки. І є в ній все — історії про те, як орендував цю землю, як чиновники вимагали хабара за швидке оформлення документів. І як від тієї «пропозиції» відмовився, а в результаті більше половини землі опинилось в чужих руках. І як ферма та всі господарські приміщення юридично опинились на чужій території, а господарство територіально «розірвали» на шматки. Як потім усе вперлось у приватизацію тієї ж землі...
Тільки пройшовши через все це, через роки отримав шість гектарів власної та 12 гектарів орендованої землі. Тепер на ній і «роз’їжджає» його ФГ «Фіра».
Та увесь час, поки тривали бої на бюрократичних полях, паралельно довелось працювати і на реальному лані. Причому працювати важко. Бо з самого початку фермер поставив собі за мету займатись органічним виробництвом. Його плоди корисні людям та природі. Але хто б знав, як тяжко їх здобувати.
Та Анатолій Мішов — не тільки трудяга, а ще й аграрний романтик. У його голові ніколи не зникала ідея про те, що вся країна могла б перейти на органічне сільське господарство. От тоді вона могла б нагодувати мільйонів 150 людей здоровою їжею. І вони були б здорові, і українське село змогло б заробити на цьому. От уявіть, який мрійник.
Надії не втрачає. І всіх агітує своїм прикладом. Сам намагається жити за правилами, які диктує природа. Своє господарство так веде. І відповідну продукцію пропонує. Його шлях до теперішнього виробництва козячих сирів теж був заплутаним.
Починав з виготовлення морозива. Але оскільки ця продукція сезонна, швидко зрозумів, що не може сповна використати сировину, яку купував у селян.
Тоді й взявся за сир. Спочатку виготовляв один вид із коров’ячого молока. Та потім подумав: для чого купувати сировину, коли можна отримувати її самому?!
Велику ферму тоді навряд чи потягнув би. А от першу кізочку купив. За нею ще кілька. Потім ще пару десятків... Так справа і пішла.
Тепер на його фермі до шести десятків кіз. А молока вистачає для того, щоб робити понад десяток різних видів сиру. Звичайно, це не молокопереробний концерн, але щось виробляє. Сири варить за італійськими, французькими і голландськими рецептами. Розсольні сири і бринза є на різні смаки — солоніші і делікатніші, з пліснявою і без, вистояні і найсвіжіші.
Працювати і в полі, і на фермі, і в сироварні одночасно — завдання складне. Тож в роботі допомагає різна техніка. Але Анатолій Мішов не відмовився б і від допомоги тих, хто розділив би його погляди на органічне землеробство, готовий був би жити та працювати на його фермі.
Запрошує таких ентузіастів до села. Зваблює гарною природою. А ще сільською школою по сусідству, мовляв, і молодій родині тут також сподобалося б. Недаремно кажуть у народі, що там, де родилась коза, там солодка лоза.
Та, виявляється, насправді не так багато охочих скуштувати солодощів отого фермерського та сільського життя. Його смак, як і смак справжнього сиру, хліба чи молока можуть оцінити лише ті, хто не уявляє собі інакшого світу. Такі люди і є справжньою сіллю і нашого села, і нашої землі.
Хмельницька область.
Фото зі сторінки Анатолія Мішова у Фейсбуці.
