Моя сімейна лікарка вже 18 днів хвора — ковід. Нас, її пацієнтів, як неприкаяних курчат, підсипають іншим лікаркам. (До речі, й та «чужа» сімейна, до якої мене днями посилали по направлення до спеціаліста другої ланки, теж підхопила коронавірус...)
Сьогодні вранці я прокинулася з температурою 37,8°С. Ви чули соціальну рекламу: захворів — телефонуй сімейному й сиди вдома? Дзвоню. Телефон у кабінеті лікарки не відповідає. Після надцятого разу набираю реєстратуру. Еге, вранці тобі там ніхто не відповість. Аж коли, мабуть, розсмокталися черги, у реєстратурі відповіли. «Температура? Дзвоніть сімейному!» — порадили з півоберта. Але, кажу, вона сама хвора, на роботі її немає!
На тому кінці зависли. «Е-е-е... — через паузу, — приходьте увечері, з 16-ї до 19-ї, до чергового лікаря по швидкій».
Чекаю вечора. Потім їду, як сказали, хоч, може, у мене ковід, вісімнадцять зупинок у міському транспорті. Сиджу розкарячившись, як це бачиться збоку, бо страшенно ломить м’язи спини, сидіти просто неможливо.
У реєстратурі мені ой як не раді.
— Талонів немає!
— Але ви мені сказали приїхати по швидкій!
— Немає талонів і по швидкій... Жіночко, коли ви захворіли?
— Сьогодні вранці.
— Чому ж ви не звернулися вранці?
— То ви ж мені вранці сказали приїхати увечері!
Працівниця реєстратури опиняється між молотом і ковадлом, тому телефонує начальниці й скаржиться, що «вони з температурою ідуть й ідуть! І до кого їх?» Врешті пропонує мені зайти до лікарки по швидкій «у порядку живої черги».
Чекаю півтори години як нелегалка, викручуючись вужем на лавочці. Тим часом мене легалізують: хтось не прийшов, і мені знаходять талон до лікаря «по швидкій».
Доки тиняюсь і чекаю, намагаюся в реєстратурі з’ясувати алгоритм: а взагалі, якщо тимчасово немає своєї сімейної, то хто замість неї? Чіткої відповіді я не отримую: мовляв, ось ця чергова лікарка може виконувати функції вашої сімейної. І, виявляється, мені в реєстратурі вранці могли дати її телефон, щоб я телефонувала й оце проти ночі не їздила й не розвозила мікроби. «Але ж не дали!» — я в претензії. «За яким номером ви дзвонили?» — знизує плечима працівниця реєстратури. Показую в мобілці. Так, це їхній номер, як з’ясовують дівчата з реєстратури, он той чорний апарат.
Я в лікарки. Доки сестрички записують дані, вона телефоном консультує родичів хворого дідуся. Їхній градусник-«пістолет» показує в мене нормальну, от просто нормальну температуру. Лікарка на мене дивиться підозріло. Хоч і за відчуттями я «літаю», і за домашнім градусником температура сьогодні не падала нижче 37,6. Мені радять препарати і дають направлення на завтра на 9.30 на ПЛР-тест на ковід.
Уранці біль у м’язах вимагає знеболювального. Але тест, не можна. Їду знову вісімнадцять зупинок здавати тест. У коридор запускають значно більше ста осіб. З усіх боків кашель. Викликають по прізвищу. Доки кожна людина розчує і здолає коридор... За півгодини я витримую 37 осіб. Розумію, що мене записано ввечері, десь у кінці, і тест сьогодні я не здам. Бо якщо це не ковід, то буде ковід. Із моїм підступним основним захворюванням це неприпустимо. А якщо ковід, то я врятую ближнього від зараження. Ломить спину. Треба знеболювальне. Після їжі. Я виходжу з натовпу і їду вісімнадцять зупинок додому.
Діло нове, неналагоджене. Умови непристосовані, непідходящі. Реформа розпочата, недопродумана...
Черкаси.
P.S. Увечері телефонувала подруга з Німеччини. У них, каже, у водіїв просто за кермом авто беруть тест на ковід. Безплатно.
