Історія добре відомого в країні і далеко за її межами Національного інституту серцево-судинної хірургії імені Миколи Амосова Академії медичних наук України — це сотні впроваджених у клінічну практику наукових розробок знаного колективу, близько 200 тисяч операцій на серці та судинах, десятки тисяч врятованих життів, здавалося б, приречених людей. Ця історія увібрала в себе дві епохи — Миколи Амосова і Геннадія Книшова. Учителя і Учня, який також вже став Учителем. Двох Героїв — cоціалістичної праці та України.
...Ми сидимо в кабінеті директора інституту академіка Книшова і розмовляємо про місце колективу в сучасній кардіохірургії, сьогоднішні можливості цієї надважливої галузі медицини, подальші шляхи її розвитку.
— Геннадію Васильовичу, чи є підстави говорити про те, що вітчизняна кардіохірургія, фундатором якої по праву вважається ваш інститут, вийшла на світовий рівень?
— Це вже визнаний факт. По-перше, в Україні, і насамперед у нашому інституті, нині здійснюються фактично всі існуючі у світовій практиці види кардіохірургічних та рентгенангіохірургічних втручань. По-друге, наші післяопераційні показники відповідають світовим, а в деяких напрямах і перевершують їх.
Ефективність лікування, наприклад, коронарної патології та інфекційного ендокардиту перевищує 99 відсотків від числа прооперованих хворих і понад 97 відсотків від загальної кількості операцій при аневризмах аорти, при набутих і вроджених вадах серця. Лікування міксом та складних порушень ритму серця дає стовідсотковий позитивний результат. Загалом післяопераційна летальність у нас за останні 20 років зменшилась у 20 разів і дорівнює сьогодні 1,4 відсотка, що відповідає світовим вимогам до якості надання кардіохірургічної допомоги. Опановані найскладніші операції на серці новонароджених, різні види протезування. Ці методи і досвід передані до 25 кардіохірургічних центрів України, створених за активної участі фахівців нашого інституту.
— Які з розробок колективу Інституту, з вашої точки зору, особливо ефективні та цінні для практичної охорони здоров’я, визнані не лише у вітчизняній, а й у світовій кардіохірургії?
— Їх багато, і про всі в газетному інтерв’ю не розповісти. В інституті, зокрема, запропонована методика аортокоронарного шунтування на працюючому серці без застосування штучного кровообігу. Що це означає? Раніше під час таких операцій повністю перетискалась аорта, зупинялось і консервувалось серце. Це було небезпечно для коронарних хворих, у яких судини звужені, консервуюча речовина не доходить до серцевого м’яза, і той, зрозуміло, не отримує захисту. І доки робили операцію (а це години зо дві) частина м’яза гинула, внаслідок чого виникали серцева недостатність, інфаркти, гіпоксії.
Тепер такий дефект ліквідується при працюючому серці: ми перетискаємо на 5—6 хвилин тільки одну судину, на яку треба накласти шунт. Потім — наступну. І так до семи судин. Після кожного шунта запускаємо кровотік. І чим довше триває операція, тим краще працює серце. Ми знизили летальність до 0,4—0,5 відсотка, тоді як у американців вона утричі-вчетверо вища.
— Другий приклад стосується лікування вже згадуваного інфекційного ендокардиту із застосуванням так званих гіпертермічних перфузій. В Україні, на жаль, таких хворих більше, ніж в Європі та Америці. Причина — наш ослаблений імунітет. Унаслідок цього інфекція, якої в організмі буває предостатньо, потрапляє під серцеві клапани, утворює різного роду абсцеси, гнійники, проникає в кров, і людина гине.
Так-от, під час операцій у таких випадках ми застосовуємо створений штучно природний ефект. Нагріваємо організм до 39 градусів і підтримуємо цю температуру упродовж 40 хвилин. Вона стимулює захисні властивості організму, і той починає ефективніше чинити опір інфекції. Застосування цієї технології дає гарні результати. Летальність у нас удесятеро нижча, ніж у США: там вона становить 15 відсотків плюс 20 відсотків рецидивів, а в нас усього півтора відсотка за цілковитої відсутності повторного ендокардиту. Зазначу, що ця розробка удостоєна Державної премії України у галузі науки і техніки, отримано патент на інтелектуальну власність на 70 років.
Визнання Американської академії кардіоваскулярної перфузії отримав запропонований в інституті метод застосування штучної крові для захисту серця і мозку. Принципово новий підхід до лікування гострої та хронічної серцевої недостатності відкрили здійснені нашими вченими унікальні дослідження спіральної структури серця і регуляторних механізмів взаємодії центральної та периферичної систем кровообігу. Вони відзначені Дипломом Європейського конгресу з технологій штучного кровообігу за найоригінальнішу наукову роботу. Унікальними у світовій хірургічній практиці є досягнення колективу в галузі аритмології. Вони дуже перспективні щодо запобігання непрацездатності і підвищення ефективності профілактики ускладнень від порушень серцевого ритму. І цей перелік можна продовжувати.
— У світі вже звикли до того, що за ступенем небезпеки серцево-судинні захворювання посідають у статистиці перше місце. Тільки в Україні на кожні 100 випадків летальних результатів 64 припадає на ці недуги. Розв’язання яких проблем у цій галузі, на ваш погляд, могло б ці показники поліпшити? Що в цьому контексті робиться в інституті?
— Можна, звичайно, сперечатися з приводу особливостей нашої статистики, але не в цьому головне. Нині в кардіохірургії на порядок денний поставлено завдання обмежити, а то й зовсім позбутися високої травматичності хірургічних втручань. Адже оперовані хворі люди страждають не стільки від операції на самому серці, скільки від великих розрізів. Уявляєте, що таке розпиляти грудину! І яка це для людини травма!
Тому сьогодні кардіохірурги переходять на міні- і транссудинні доступи до місць серцевих і судинних дефектів. Зокрема, проникаємо до серця через стегнову артерію не лише з діагностичною, а й лікувальною, хірургічною метою. Показовий приклад — закриття боталлового протоку. Замість розкриття грудної клітки тепер хірург через артерію заводить у потрібне місце так званий аклюдер — той немов парасолька закриває дефект. За день-два прооперована в такий спосіб людина може залишити клініку.
Ми також зробили вже декілька операцій з протезування через стегнову артерію аортального клапана. З міні-доступом за допомогою робототехніки робимо пластику серцевих клапанів. Використовуємо судинні магістралі для стентування при аневризмах аорти. Застосовуються прогресивні технології і для розширення звуженої аорти у новонароджених, крихітні організми яких особливо потребують надзвичайно обережних хірургічних втручань.
Серед пріоритетних робіт у цьому плані я назвав би також наукові дослідження електрофізіологічних механізмів регуляції діяльності серця, патології міокарду, які проводяться у тому числі й у нашому інституті і засвідчили високу ефективність електрофізіологічної корекції ритму серця, необхідність застосування штучних шлуночків для тривалої механічної підтримки кровообігу. Завдяки цим розробкам у найближчі роки можна очікувати появи нових підходів, що дадуть можливість методами кардіостимуляції лікувати захворювання, які раніше вимагали трансплантації серця.
— До речі, про трансплантацію: наскільки вона перспективна у розв’язанні серцево-судинних проблем? І в чому причина відсутності в Україні пересадок серця — лише в неліберальному законодавстві чи є інші мотиви?
— У нашому інституті були дві спроби трансплантації серця. Перша — буквально одразу після його пересадки у 1967 році Крістіаном Бернардом. Ми мали відповідне право і були готові до такої операції. Але коли з’явився донор (а це була молода жінка, мозок якої внаслідок травми загинув), ніхто не зміг здолати психологічний бар’єр — вилучити серце, що ще б’ється. Позбавити, по суті, права на життя одну людину, щоб спробувати врятувати іншу, виявилося непереборним моральним чинником — роботи тоді припинили.
Другу спробу було зроблено близько десяти років потому: ми знову були готові до пересадки серця, провели успішні операції на тваринах, але до трансплантації справа не дійшла через структурну перебудову в системі Академії медичних наук.
Зараз я дивлюся на цей напрям кардіохірургії без ентузіазму. По-перше, — вкрай недосконале вітчизняне законодавство. По-друге, — трансплантація серця хоч і є в технічному відношенні примітивно простою, в соціальному вимірі вона все ж досить дороге «задоволення». За такі гроші ми можемо робити
100 операцій, подібних до пересадки серця, і врятувати, здавалося б, безнадійно хворих. А оскільки у нас ще тисячі співгромадян потребують звичайних операцій і не можуть їх з різних причин дочекатися, то братися за трансплантацію для того, щоб довести нашу спроможність робити це, принаймні несерйозно. Плюс моральний аспект: адже були випадки, коли людина «відходила» після 40-добового перебування без свідомості. Тому грань «живий—неживий» — дуже тонка і хитка. Я переконаний: важливіше робити усе необхідне, щоб не доводити серця людей до стану, коли їх можна врятувати тільки завдяки пересадці. А це означає кваліфіковано діагностувати, своєчасно і правильно лікувати.
— За сорок з гаком років особистого життя в кардіохірургії вам доводилося бути свідком її злетів і невдач, на ваших очах і за вашої участі виросло не одне покоління кардіохірургів, а сама кардіохірургія зробила і продовжує робити неймовірні кроки у своєму розвитку. Якою ви бачите або хотіли б бачити кардіохірургію завтрашнього дня?
— У кардіохірургії особлива і дуже відповідальна місія. Вона — на останньому рубежі боротьби за здоров’я і життя людей. Кардіохірурги беруться за справу, коли звичайна кардіологія усі можливості вичерпала, медикаментозно хворому вже допомогти не можна. А судячи із статистики, черги на операції продовжують зростати. Як бути і що потрібно робити, аби попередити розвиток серцево-судинних патологій, ускладнення захворювань, — ось запитання, від пошуку відповідей на які у тому числі залежить і майбутнє кардіохірургії.
У першу чергу, на моє переконання, необхідно істотно підвищити грамотність кардіологів і терапевтів. Для цього треба змінити навчальні програми в медичних вишах: вже з четвертого-п’ятого курсів вводити кардіологічну спеціалізацію для того, щоб з приходом після завершення навчання в клінічну практику підготовлені фахівці не лікували «наосліп», а направляли пацієнтів на коронарографію. З урахуванням отриманих результатів лікар зможе попереджувати інфаркт або інсульт, своєчасно «передати» хворого кардіохірургам.
Треба нам замислитися і над природою зародження серцевих патологій. Відомо, наприклад, що серце людини формується впродовж перших восьми тижнів після зачаття. Саме в цей час вагітним жінкам дошкуляють інтоксикації, різного роду проблеми зі здоров’ям. А якщо робота у шкідливих умовах або її режим напружений? Так чому допологова відпустка надається наприкінці періоду виношування, коли на плід вже мало чим вплинеш? Чи не час внести тут законодавчі корективи, тим самим багато в чому попередити майбутні патології у новонароджених, передусім — серцево-судинні, і потурбуватися про здоров’я суспільства?
Якщо говорити про власне кардіохірургію, то вона має глибше зрозуміти таємниці живих організмів взагалі і людського зокрема. Потрібно по-новому розглядати анатомію серця, його функцію, судинну систему. Де, наприклад, в організмі розташована його «електростанція»? Яким чином електрони проникають через шкіру і кістки і як цей процес керується? Як саме механічні чинники, приміром, удари, впливають на електричну провідність і формування електричного потенціалу? Від цих знань багато що залежить. Водночас зауважу: досягти в кардіохірургії нового істотного прориву можна тільки на стику наук, працюючи спільно з генетиками, фізиками, хіміками, теплоенергетиками.
Ученим різних галузей знань треба також об’єднати зусилля для розв’язання інших актуальних проблем. Одна з першочергових — розблокування генетичного коду регенерації органів у людини. Адже ми знаємо, що відірвана клішня у рака або хвіст у ящірки порівняно швидко відростають, що виключено у людини у випадку, наприклад, втрати рук або ніг. Чому? Через те, що відбувається генетичне блокування. Розшифрування його коду відкриє можливість відмовитися від різного роду пересадок.
Так само перспективне вивчення зимівлі у деяких тварин, відоме в науці як гібернація. Розкривши її таємниці, вдасться «присипати» безнадійно хворих на певний час з тим, щоб підготувати їх до радикальних операцій у майбутньому.
Ще один важливий напрям — вивчення антимікробної дії плазми крові крокодилів, що перешкоджає гнійним інфекціям і сепсису, всупереч тому, що ці рептилії живуть у болотній грязі. Якщо таку таємницю природи вдасться розкрити, це стане ефективною альтернативою антибіотикам. Отже, і завтрашній день кардіохірургії пов’язаний з напруженою роботою, яка, впевнений, віддячить врятованими життями тисяч людей.
— Геннадію Васильовичу, на завершення не можу не запитати про пам’ятний для співробітників інституту нинішній 2013 рік, пов’язаний із 100-річчям Миколи Михайловича Амосова. Що цей ювілей для вашого колективу — привід підсумувати зроблене за час без Учителя чи відповідальний іспит?
— Як відомо, рішення про відзначення ювілею були прийняті парламентом України та ЮНЕСКО. Отже, до приурочених до 100-річчя Миколи Михайловича масштабних заходів причетна вся медична громадськість. І це заслужено.
Амосов був неабиякою і оригінальною особистістю. Але головне — дуже популярним. І популярність йому забезпечили не так кардіохірургія і кібернетика, в яких він був одним з першопрохідців, як найвища моральність — якість, якої зараз у нашій країні дуже бракує, а також його перша книга «Думки і серце». Не випадково в результаті опитування він був визнаний другим найвідомішим українцем після Ярослава Мудрого. Тобто, першим серед усіх наших сучасників.
Що означає рік Амосова для нашого колективу? Звичайно, багато чого. Але головне те, що, я впевнений: Миколі Михайловичу не було б соромно за свій інститут. Ми розвивалися і розвиваємося, прогресуємо, вийшли на світовий рівень. Намагаємося високо тримати планку його моральності, дбайливо зберігаємо закладені ним традиції. Ми цінуємо його величезний вклад у становлення вітчизняної (і не лише) кардіохірургії. У тому числі її дитячого напряму.
Не можу у цьому зв’язку не згадати промовисту деталь: сьогодні ще живуть 70 людей, яким Микола Михайлович понад півстоліття тому зробив операції у віці до десяти років. І це, напевно, — один з найпереконливіших аргументів на користь високої місії кардіохірургії.
Розмову вів Віктор ЧАМАРА.
