Впродовж двох останніх десятиліть із острахом дивилась вона на місцевий парк крізь вибиті шибки вікон, шпарини в стінах, потріскані двері (на знімку — до реставрації). Змагаючись за право жити, міцно вчепились своїм корінням в основу балкона дикорослі молоді дерева. А тим часом усередині порожньої будівлі гуляв вітер і розносив коридорами залишене тут сміття.
Цілковита занедбаність призвела до аварійного стану приміщення. Хтось може сказати, що це час так нещадно руйнує будівлю. Але це буде лише половина правди. Адже відлік початку втрати садиби ведеться з того моменту, як її, так би мовити, законсервували. Тому другою половиною правди є постійний брак коштів і людська байдужість. Саме вони стали на заваді збереженню однієї із місцевих пам’яток архітектури.
Практично щоденно втрачаючи свій колись привабливий вигляд, садиба опинилась на межі повної руйнації. Але якщо дерево міцне корінням, то людина — трудовим горінням. І саме завдяки небайдужим до збереження історичної і культурної спадщини людям садиба почала відроджуватися й оновлювати свій зовнішній вигляд і внутрішній дизайн. Ініціатором цих змін став безпосередньо гощанський селищний голова Микола Панчук. Ще на початку весни він запропонував поціновувачу старожитностей і культурних цінностей Валерію Бейлаху (на знімку) відродити живий дух у будівлі. З цієї пропозиції-ідеї розпочалась чергова віха «біографії» садиби Лендкевичів-Іпохорських.
— Цьогоріч у квітні я вперше за багато років детально оглянув садибу зовні, пройшовся її коридорами, кімнатами, — пригадує Валерій Бейлах. — Стало страшно. Роки безвідповідального ставлення до пам’ятки місцевого значення завдали великої шкоди і фасаду приміщення, і його внутрішній частині. Складно було навіть уявити, як і з чого починати тут працювати. Тому я ще кілька днів звикав до думки про господарську відповідальність за садибу. Зрештою зрозумів, що мене просто тягне туди. А отже, потрібно щось робити, щоб зупинити ланцюгову реакцію руйнації. Також вирішив, що коли немає власних коштів, то треба шукати донорів. Адже саме садиба Іпохорських-Лендкевичів є чи не найліпшим місцем для відкриття тут музею Гощанського району.
З відчуттям внутрішньої потреби й особистої відповідальності за долю садиби Валерій Ростиславович почав робити перші кроки на шляху до її відродження. Щоб зупинити вплив погодних факторів, було вирішено засклити вікна. Найбільше тут допомогла селищна рада, яка передала старі вікна з місцевого дитячого садка, казначейства. Наступним етапом стали реставраційні роботи з відновлення склепіння й шару зруйнованої штукатурки фасаду ганку.
— Це була непроста справа, — каже Валерій Бейлах. — Загалом у пору зведення будівля випередила свою епоху майже на 100 років й була споруджена у стилі раннього модерну. Його архітектори почали використовувати лише після Першої світової війни, тобто після 1914-го. Тому слід віддати належне сміливості архітектора, який уже в той час спроектував резиденцію з імітацією стилю швейцарського шале. Щодо стелі ганку, то її склепіння зроблено у формі арок. Штукатурка на ній була зруйнована, цегла повипадала. Я довго шукав майстра. Ніхто не хотів братися за цю роботу. Врешті, мені погодився допомогти Володимир Музичук. Він чотири рази накидав стелю, щоб вона набула естетичного вигляду. Зробив це за символічну плату. Відтак уклали армовану штукатурку на стінах ганку, а для контрасту певні ділянки на них залишили у тому стані, в якому вони були (на знімку — після часткової реставрації).
Як зазначив Валерій Бейлах, ще 1964 року Гощанський палац описав Роман Афтаназій у багатотомній праці «Палаци і замки Волині». У своїй роботі він справедливо зауважив, що садиба Лендкевичів-Іпохорських загалом набула вигляду після численних перебудов. Це еклектика — поєднання різних стилів. Зокрема, він писав, що власники будівлі більше дбали про комфорт, ніж про зовнішній вигляд. Вони не переймалися тим, гарно це чи ні, й перебудовували, добудовували палац для власних потреб. У цьому можна переконатися, проаналізувавши зміни, зафіксовані на світлинах.
Але повернімось до реставраційних робіт. Після відновлення ганку взялись за колишню веранду другого поверху. Чому колишню? Бо під час однієї із перебудов її було розібрано і на її місці зроблено балкон. Отож, розібравши підмурівку балкона, тим самим вивільнили зашиту в цеглу ковану автентичну огорожу.
— Ця авторська робота також виконана у стилі модерн, — каже Валерій Бейлах. — Їй приблизно 150 років. Огорожа була вмурована в стіну, яка практично служила фундаментом для веранди другого поверху. Нам вдалося повністю відновити її вигляд. А щоб уникнути впливу погодних факторів, покрили її матовою антикорозійною ґрунтовкою. Стовпчики, до яких вона нині кріпиться, накрили старою польською черепицею. Також зробили армовану бетонну стяжку на підлозі, гідроізоляцію. Повністю зберегли колишню систему водозливу, прилаштували ринви. Тобто ми намагаємось робити не просто ремонт чи реконструкцію приміщення, а реставрацію садиби.
Стоячи певний час на балконі садиби, дивлячись у глибину парку, починаєш фізично відчувати дух минувшини. Водночас уява малює картини буття колишніх мешканців садиби: в обіймах могутніх дерев на лавочках сидять одягнені в красиві довгі сукні панянки, а з глибини парку неквапом наближаються до садиби коні, запряжені у карету.
До слова кажучи, дерева, висаджені півмісяцем безпосередньо перед центральним входом до садиби, ростуть і нині. Можна припустити, що колись на цьому місці був танцювальний майданчик. Нещодавно біля них з’явились і нові лавки. Вже згодом Валерій Бейлах планує викласти це місце натуральним каменем, а в центрі розмістити жорно від вітряного млина для естетичного дизайну і як вказівник, що тут розміщується музей.
— Уже нині вдалося зробити практично неможливе, — зізнається Валерій Бейлах. — За мінімальної допомоги небайдужих людей пройдено нульовий цикл і припинено зовнішнє руйнування приміщення. У зимову пору працюватиму вже із внутрішнім виглядом садиби.
А тут, як то кажуть, роботи непочатий край. Крізь балки перекриття видніється дах. У кімнатах чекають своєї черги принесені людьми будівельні матеріали для внутрішніх робіт, батареї опалення, кахель тощо. Зокрема Володимир Олещук привіз вогнетривку цеглу, Надія Луцик — лицювальну плитку. Долучаються до збереження спадщини й підприємства. Скажімо, піддон цегли передав Симонівський цегельний завод, а Василь Бук заготовив обрізні дошки для монтажу стелі.
В окремій кімнаті зібрані музейні експонати. Для їх збереження навіть спеціальну «охорону» найняли.
— Миші не дають спокою, — каже головний реставратор садиби. — А тут зберігаються всі музейні експонати, які люди з усього району передавали. Поміж ними й вишиті рушники, серветки, весільні й нічні жіночі сукні, хустини... Усе це може стати поживою для мишей. Щоб цього не сталося, я «найняв» для охорони трьох котиків. До мене вони вже давно звикли, а от як хтось чужий заходить, то вони ховаються так, що й не знайдеш.
Ось так крок за кроком, день за днем наповнюється людським духом старовинна Гощанська садиба. І хоч щодо її архітектурної цінності можна довго сперечатися, але відповідь на запитання, чи варто її зберігати, думаю, є однозначною.
Звісно, без фінансових ресурсів зробити це доволі складно. Тому потрібно з року в рік формувати резерв на підтримку власної культури. У невеличких громадах зробити це складно, але ж можливо, як довів Валерій Бейлах.
Гоща.
Фото автора.
